2. Структура літературно-художнього твору (концепція о. Потебні).

Літературно-художній твір – це образна картина світу, відтворена засобами мови, котра становить собою завершене ціле і несе естетичний потенціал.

Естетичність (виразність) літературно-художнього твору забезпечують такі його ознаки:

1) яскраво індивідуальна, підкреслено особистісна форма емоційно-інтелектуального переживання світу, що вирізняє авторське бачення і збуджує нові думки, асоціації, почуття в читачів;

2) актуальність, вагомість проблематики, міра та рівень довершеності втілення у творі загальнолюдських цінностей буття;

3) емоційна виразність і точність вислову, відповідність ужитих у творі мовних засобів змістові;

4) цілісність твору, взаємопідпорядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і вираженням якої постає ввесь твір; єдність авторського погляду на зображене.

ЛХТ є складною системою, яка об’єднує елементи і їхні рівні (компоненти) в упорядковане ціле. Структуру (внутрішню будову) цієї системи науковці тлумачать по-різному, вдаючись до 2-, 3-, 4-рівневого потрактування. За найпоширенішим дихотомічним підходом, у творі вирізняють зміст і форму, а сам твір добачають як їх нерозривну єдність, де зміст – це інформація, а форма – спосіб її донесення. Зміст і форма повинні мислитися тільки разом, інакше зникає мистецький об’єкт.

Зміст твору – це коло зображених подій та їх оцінка; форма – образно-композиційна, поетикально-мовленнєва сфери твору. За О. Потебнею, твір – це «Думка й Мова» (назва його праці). Учений провів аналогію між твором і словом, визнавши слово, умовно кажучи, першим людським духовним (мистецьким) витвором. ЛХТ і слово, за О. Потебнею, мають три спільні виміри: зовнішню форму, завдяки якій їх можемо сприйняти (звукове або графічне вираження – звучання, запис), внутрішню форму (образ-уявлення, яке формується у свідомості реципієнта після сприйняття окремого слова й також твору), зміст (мають певне значення). Спираючись на цей підхід, дослідники літератури уявляють структуру твору як 4-компонентний комплекс:

1. зміст, або узагальнена ідейно-тематична сутність твору. Сюди входять такі характеристики твору, як тема, ідея, проблема, фабула, характер, пафос;

2. внутрішня форма, або рівень предметної зображувальності (образи, сюжет);

3. зовнішня форма, або художня мова, текстуальний рівень твору;

4. композиція, або засоби впорядкування зв’язків між компонентами й рівнями художнього цілого.

Існують у науці й інші підходи до тлумачення структури ЛХТ. Так, формалісти заперечували поняття змісту й говорили про нього як про елемент форми – форму змістовну; структуралісти радили добачати у творі ідею та структуру, значення і знак; постструктуралісти вирізняли в ньому смисл і текст; феноменологія Р. Інгардена презентувала вчення про 4 рівні твору: рівень звучання мовлення, рівень значення слів, рівень предметною зображувальності, рівень видів предметів.

Матеріальний (мовний) план ЛХТ називають текстом – тим, що однозначно закріплене на письмі, зафіксоване предметно-образними та мовними знаками. Текст є полем застосування мови, наділеної комплексом властивостей. Текст зв’язаний і завершений, чітко відмежований від усього зовнішнього, від навколишньої мовленнєвої і не мовленнєвої реальності, він має початок і кінець,є ланкою речень, що породжує неділиму комунікативну єдність. Окремі вчені надмір акцентують це поняття, замінюючи ним і саме уявлення про твір: тлумачать твір як плетиво текстуальних кодів, які потребують розшифрування й тлумачення.

Лекція 4

Тема. Мова художньої літератури

План

1. Мова як спосіб буття літератури. Зображально-виражальні можливості слова.

2. Художньо-мовленнєва організація літературного твору.

3. Поетична стилістика як наука про МХЛ.

Література

1. Безпечний І. Теорія літератури. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 47–154.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К.: Либідь, 2001. – С. 169– 238.

3. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С.148–160.

Мова як спосіб буття літератури. Зображально-виражальні

можливості слова

Мова – це система звукових знаків, загальноприйнятих у межах даного суспільства, які називають об’єктивно існуючі явища і поняття, а також сукупність правил їх комбінування в процесі вираження думок; етногенетичний код нації, основа її моделі світобачення та діяльності.

Функції мови: комунікативна, пізнавальна, мислетворча, репрезентативна, експресивна, прагматична, метамовна, акумулятивна, інформативна, оцінна, волюнтативна, емотивна, естетична.

Розвиток мови, зумовлений зовнішніми та внутрішніми чинниками, відображають усні та писемні пам’ятки, вказуючи на її синхронну стійкість і діахронну динаміку.

Мова забезпечує організацію і координацію різних типів суспільної діяльності, культури, побуту, науки, письменства; свідчить про інформативне, комунікативне, духовне, естетичне багатство людської свідомості; є чинником консолідації нації.

Кожна національна мова має тисячолітню історію (див. інформацію про мовні сім’ї тощо); її сучасний стан відображає життєдіяльність і світогляд певної етнічної спільноти, яка й вирізняється завдяки своїй мові.

Українська мова виникла на основі говорів Наддніпрянщини – київського, черкаського, полтавського, слобожанського); на сьогодні має сформовані три основні групи діалектів – північну, південно-західну, південно-східну.