2.2. Основні теорії походження держави

З давніх-давен мислителі задумувалися над особливостями різних форм земного життя людини, у тому числі й державницьких. Наявність держави й політичної влади майже в усіх народів земної кулі та всесилля цієї особливої організації, під упливом якої так чи інакше знаходяться практично всі сфери суспільства, потребували розуміння сутності цього феномену, а отже й усвідомлення закономірностей його виникнення, серйозності причин, що зробили державу такою необхідною для людського існування.

Політична думка витворила чимало, різною мірою науково аргументованих, теорій походження держави. Основні з них такі:

1) теологічна²⁴ (богословська). За часом появи, очевидно, найдавніша. Пояснює виникнення держави і влади, з волі Бога. Він – вища сутність, вищий законодавець, на якому тримається весь порядок світу. Через це влада релігії, церкви²⁵, котра як організація наближена до Бога, має переважати над політичною владою земних владик. Подібна версія представлена в найдавніших релігіях Стародавнього Сходу, сучасному ісламі²⁶, частково в інших релігіях. Її творцями були, зокрема, такі видатні ідеологи християнської церкви епохи Середньовіччя як Аврелій Августин (354–430) та Фома (Тома) Аквінський (1224/26–1274). Аквінський висунув ідею трьох видів законів: 1) «вічний закон» (лат. lex aeterna) – створений Богом; 2) «закон природи» (lex naturalis) – та частина lex aeterna, яку здатна пізнати людина своїм розумом через природу, серед якої вона живе, та власні раціональні дії, що відповідають заповітам совісті (роби добро, не посягай на чуже тощо); 3) «людський закон» (lex humanа) – це найнижча сходинка в ієрархії законів, продукт власне людської діяльності, у тому числі політичної, яка насправді не може бути досконалою. На теологічних засадах існує держава Ватикан²⁷ – світовий центр католицизму²⁸ та резиденція²⁹ його глави – папи³⁰ римського. Одна із сучасних ідеологій та суспільно-політичних практик – клерикалізм³¹ – прагне до здійснення церквою, релігійними політичними партіями та іншими релігійними організаціями заходів, спрямованих на досягнення домінуючої ролі релігії й церкви в різних сферах суспільного життя, а також на створення теократичної держави як умови врятування людства. У 1979 р. в Ірані було повалено монархію і проголошено ісламську республіку. Вождем революції і керівником держави став Аятола³² Р. Хомейні, який проголосив курс на створення всесвітньої ісламської держави шляхом боротьби зі слугами Сатани – інтелігентами, імперіалістами, комуністами;

2) патріархальна. Розглядає державу як продукт історичного розвитку сім’ї (родини). Через природну потребу в спілкуванні, а також під впливом економічних та історичних умов сім’ї об’єднувалися в родові союзи, племена, народності. Державна влада виникла як результат поступового перетворення влади батька (патріарха сім’ї) cпочатку у владу родового старійшини, а згодом – монарха. Члени суспільства мають виконувати розпорядження правителя, як діти слухаються свого батька, а обов’язком монарха є захищати своїх підданих та опікуватися їхнім благом. Такої думки дотримувалися Конфуцій, Аристотель. Прибічник теорії англійський мислитель Р. Філмер у книзі «Патріархія, або Захист природного права королів» (1642 р.) акцентував увагу вже не на обов’язках, а на правах монарха, що нібито «одержав у спадок» усю повноту влади від «першолюдини» – Адама. Теорія не користується популярністю, хоча багато сучасних ідеологій наголошують на ролі родинних відносин у стабільності держави;

3) патримоніальна³³. Ще давньоримський мислитель Марк Тулій Цицерон (106–43 до н.е.) вважав, що право власності передує державному порядку, тому головною причиною походження держави, крім потреби людей жити разом, стала також необхідність охороняти власність, зокрема земельну. Власність на землю, яка в первісному суспільстві належала усьому племені, з часом зосереджується в руках окремих осіб – багатих людей, вождів, а згодом – монархів (королів, царів тощо), які набувають права розпоряджатися нею, в тому числі передавати у спадок. Заволодіння землею автоматично породжує владу над людьми, які живуть на цій землі. Тобто право власності на землю стає першоосновою панування над територією, формування та здійснення державної влади, яка також стає власністю, постійно діючим механізмом, неперервним, спадковим (традиційним) явищем;

4) договірна або конвенціональна³⁴, її ще називають «теорією суспільного договору», «природно-правовою теорією». Ця ідея, очевидно, вже існувала в стародавню добу і має багатовікову традицію. За Нового часу теорія договірної держави знайшла розробку в працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Прокоповича, І. Канта та інших мислителів. Згідно з цим вченням, до появи держави люди знаходилися в «природному стані» (лат. status naturālis), що, на думку Т. Гоббса, означав «війну всіх проти всіх» (лат. bellum omnium contra omnes) – невпорядкованість, а з погляду Дж. Локка, – «стан свободи і рівності». Однак приватна власність зруйнувала рівність між людьми, надзвичайно загострила суперечки. Постала загроза самому існуванню людей. Через це вони уклали між собою та між суспільством і правителем добровільну угоду заради забезпечення спільного блага, спокою, увійшли в суспільний стан (status civīlis³⁵). Свідомо делегувавши державі певну частину своїх суверенних прав (право створювати закони), громадяни залишили за собою основні «природні права» (життя, власність, рівність, свободу). Природно-правова теорія завдала удару по релігійним уявленням щодо походження держави, але, наголошуючи на ролі суб’єктивного вибору, вона недостатньо враховує значення об’єктивних³⁶ чинників (рівень та характер матеріального виробництва, природно-географічні умови, зовнішні впливи – завойовницькі війни тощо)

5) теорія насильства. Її суть полягає у тому, що першопричиною створення держави була груба сила, фізичне насильство, яке з часом змінилося на силу економічного панування. Ця теорія виникла в другій половині ХІХ ст., її засновник – польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович (1838–1909), послідовники – Є. Дюринг, К. Каутський та ін. Л. Гумплович заперечував можливість суспільного прогресу, зокрема морального вдосконалення людини. Суспільний розвиток бачив як кругообіг, у якому кожна спільнота проходить етапи становлення, розквіту й загибелі. Схилявся до теорії «соціального дарвінізму»³⁷, яка передбачає, що головним чинником суспільного життя є біологічний інстинкт жорстокої боротьби між соціальними групами (зокрема, етнічними – їх Л. Гумплович називав «расами»), а спільною основою всіх соціальних процесів – прагнення людини до задоволення матеріальних потреб. На думку прихильників цієї теорії, неодмінна причина виникнення держав – насильство, завоювання одних племен і народів іншими. Результатом первісного фізичного насильства стає майнова й соціальна нерівність. Завойовники утворюють клас імущих, володарів, а переможені – клас незаможних, підвладних. За фізичним насильством настає політичне: для управління переможці створюють апарат примусу, який перетворюється на державу. Отже, держава – це сила, нав’язана суспільству ззовні. Дійсно, історія підтверджує, що воєнні дії між різними територіями і народностями прискорювали процес виникнення багатьох держав, але не слід применшувати внутрішні причини;

6) історико-матеріалістична (марксистська). Це найбільш науково доведена теорія. Блискучий її виклад здійснив видатний німецький політичний мислитель Ф. Енгельс у своїй праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884 р.). (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21). Під час роботи над книгою Ф. Енгельс використав результати дослідження американського ученого Луїса Генрі Моргана (1818–1881) «Стародавнє суспільство» (1877 р.), коментарі до нього К. Маркса та численний і різноманітний додатковий матеріал власних досліджень з історії Греції, Риму, давніх кельтів і германців.

Висновки, зроблені Ф. Енгельсом, доцільно процитувати, вдаючись лише до незначних скорочень: «Родовий лад віджив свій вік. Він був підірваний поділом праці та його наслідком – розколом суспільства на класи. Він був замінений державою»; «...держава жодним чином не є силою, що нав’язана суспільству ззовні... Держава є продукт суспільства на певному щаблі розвитку; держава є визнанням, що це суспільство заплуталося в протиріччя з самим собою, яке неможливо розв’язати, розкололось на непримиренні протилежності, звільнитися від яких воно безсиле. А щоб ці протилежності, класи з суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного й суспільство у безплідній боротьбі, для цього стала необхідною сила, яка стоїть, очевидно, над суспільством, сила, котра б поменшувала зіткнення, утримувала його в межах «порядку». І ця сила, яка походила із суспільства, але така, що ставить себе над ним, все більше і більше відчужує себе від нього, є держава»; «...оскільки держава виникла з потреби тримати у вузді протилежність класів; оскільки вона разом з тим виникла в самих зіткненнях цих класів, то вона за загальним правилом є державою наймогутнішого, економічно панівного класу, який за допомогою держави стає також політично панівним класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення та експлуатації пригніченого класу»; «...держава існує не одвічно. Були суспільства, котрі обходилися без неї, котрі поняття не мали про державу і державну владу... Класи зникнуть так само неминуче, як вони в минулому виникли. Із зникненням класів зникне неминуче держава. Суспільство, яке по-новому організує виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, відправить всю державну машину туди, де для неї буде тоді справжнє місце: у музей старожитностей, поряд з прядкою і бронзовою сокирою».

Опоненти історико-матеріалістичної теорії вказують на певну недооцінку нею антропологічних, культурно-духовних, національних чинників впливу на формування держави;

7) органічна. Її обґрунтував англійський філософ Г. Спенсер (1820–1903). На його думку, держава – це результат розвитку самої природи, яка через людину витворила державну форму свого існування. Держава, подібно до живого організму, народжується, зростає, мужніє, старіє й гине. «Політичне тіло» держави схоже до людського: у неї теж є «голова», «тулуб», «руки», «ноги» – це органи державного організму, які виконують належні їм функції.

8) психологічна. Походження держави тлумачить з погляду особливостей взаємодії індивідуальної, групової та масової психіки. Різниця у психологічній природі окремих людей призводить до того, що одні більш схильні до влади й управління, а інші – до підлеглості та покори, оскільки не володіють психологічною готовністю до відповідальності за колективні дії. Маси завжди хочуть відчувати над собою волю сильних особистостей. Психологічна теорія концептуально наближена до деяких теорій політичного лідерства. (Прибічники: Л. Петражицький, Ж. Бордо та ін.).

Різновид психологічної теорії – соціально-психологічна, або антропологічна. Один з авторів – Е. Дюркгейм. Передумовою державотворення вважає суспільну природу людей, які за своєю психікою є колективними істотами, тому неодмінно прагнуть до солідарних форм життя. У цій теорії очевидним є вплив ідеї Аристотеля про людину як «істоту суспільну, політичну». Так само побудовані на психологічній основі сакральна³⁸ теорія (автор – Ж. Фрезер: головне у створенні держави – воля політичного лідера-харизматика³⁹, наділеного надприродними, надлюдськими властивостями) та психо-раціональна (З. Фрейд: поява держави викликана необхідністю стримування тваринних інстинктів у людині, спровокованих підсвідомими біопсихічними (статевими) процесами, що можуть виявлятися, зокрема, в прагненні до інцесту⁴⁰ (кровозмішення).

Існують й інші припущення щодо причин утворення держави: гідравлічна (потреба людей в об’єднанні для будівництва великих зрошувальних систем); космічна (вплив на виникнення земної цивілізації та державних форм організації людей представників більш розумних спільнот Всесвіту).

Більшість з названих теорій і концепцій⁴¹ є цілком раціональними і в сукупності дійсно пояснюють причини утворення держави. Основними варто визнати такі: розвиток виробництва; суспільний поділ праці; майнова нерівність; приватна власність; утворення класів; виникнення експлуатації та позаекономічного примусу; демографічні⁴² процеси: ріст населення, перехід від кочового до осілого способу життя, упорядкування спадкових та шлюбних відносин (поява моногамної⁴³ сім’ї); ускладнення суспільної організації; виокремлення управлінської функції в спеціальний вид суспільної діяльності; формування інститутів публічної влади; воєнно-територіальні завоювання.

У кожної держави своя історія. Тому, ведучи мову про загальні причини процесу державотворення, принципово важливо розумітися на тих обставинах політико-правового, соціально-економічного, культурно-духовного, національного характеру, що стосуються конкретних країн.