1.2. Структура політичної системи

Важко назвати країни з абсолютно однаковими політичними системами. Але попри ті чи інші відмінності, політичні системи містять у собі однотипні, універсальні³⁴ елементи, що дає змогу говорити про загальну структуру політичних систем. Такі структурні частини називають «підсистемами». Серед політологів немає єдиної думки щодо їх кількості та назв, але ця обставина принципово не впливає на розуміння сутності проблеми, бо головне, як уже було зазначено, дослідження систем має враховувати їх цілісність, тобто загальну якість, та механізми внутрішніх зв’язків між елементами. Отже, структуру політичної системи утворюють:

1) інституціональна підсистема або політична організація суспільства. Це основна частина політичної системи. Вона складається з органів державної влади (глава держави, парламент, уряд, суди), місцевого самоврядування, політичних партій (партійної системи), громадсько-політичних організацій та рухів. Головним інститутом політичної системи, її ядром є держава. Вона має найбільші організаційно-владні можливості, за допомогою яких здійснює управління усіма найважливішими суспільними процесами. Невід’ємним інститутом демократичної політичної системи є виборча система;

2) нормативно-регулятивна підсистема. Її утворюють різні види соціальних норм, що мають більше чи менше відношення до політики та, відповідно, більше або менше на неї впливають.

Насамперед це юридичні³⁵ норми (норми права). Це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, законодавчо встановлені або санкціоновані³⁶ державою. Основним Законом у більшості держав світу визнано Конституцію. За порушення юридичних норм може настати кримінальна³⁷ відповідальність.

Другою за значенням групою норм є політико-корпоративні³⁸ норми. Їх встановлюють для своїх членів політичні партії, громадсько-політичні організації, професійні спілки. Політико-корпоративні норми не повинні суперечити державним законам, містити ідеї, небезпечні для конституційного порядку. Матеріальними носіями таких норм є, наприклад, програми та статути політичних партій, рішення партійних з’їздів та конференцій, угоди про утворення політичних блоків, політичні декларації тощо. Політико-корпоративні норми – це, як правило, норми вузького призначення, обмеженої дії, їх порушення тягне за собою дисциплінарну, політичну або моральну відповідальність. Проте їх значення для політичної системи може суттєво зрости, коли політична партія, прийшовши до влади, реалізує в державній політиці свою програму.

До нормативно-регулятивної підсистеми належать також суспільно-політичні і національні традиції та звичаї. Це писані і неписані правила поведінки людей, що склалися історично, закріпилися в суспільній практиці та повторюються упродовж тривалого часу. Політичними традиціями є загальнонаціональні свята: День проголошення незалежності країни, День Конституції тощо. Для частини громадян України та деяких інших країн колишнього Радянського Союзу днями вшанування з обов’язковим проведенням політичних маніфестацій залишаються свято 1 Травня та свято 7 листопада (річниця Великої Жовтневої Соціалістичної Революції), хоча офіційними традиціями загальнодержавного значення вони перестали бути.

Певне місце в політичній системі суспільства належить етико-моральним та релігійним нормам. Вони, безумовно, впливають на політичний вибір і поведінку. Але їх належне дотримання в реальній політиці, де на перше місце виходять прагматичні інтереси, пов’язані з боротьбою за владу, нерідко є дуже проблематичним. Та все ж без сповідування ідеології справедливості, людськості, відповідальності, честі, добра не може існувати жодна політична система. На сторожі цих принципів мають стояти не лише політики, а й усе громадянське суспільство. Інакше (як це вже неодноразово доводила історія) суспільству загрожують культурне виродження, політична аномія³⁹, згубні громадянські розколи;

3) комунікативна (або релятивна⁴⁰) підсистема. Це найдинамічніша складова політичної системи. Вона охоплює сукупність політичних відносин та форм взаємодій між різноманітними суб’єктами політики. Це відносини між державою та громадянами, між інститутами влади, між владою й опозицією⁴¹, між різними політичними силами, між партіями та населенням і т. ін. Така сукупність дій інституціональних та неінституціональних (які не є спеціальними політичними формами) суб’єктів політики, їх реальна взаємодія щодо реалізації своїх специфічних функцій та інтересів називається політичним процесом. У політичному процесі виявляються різні форми і типи суб’єктної політичної поведінки.

Політична поведінка – це один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування, відносин, дій та недіянь, раціонально-діяльнісних та емоційно-психічних станів усіх суб’єктів політики з приводу функціонування політичної системи суспільства.

Для політичної поведінки характерні три функціональних рівні: 1) політична діяльність, 2) політична участь, 3) політичне відчуження. Політична поведінка постає як специфічний спосіб існування політичної культури. Тому виділяють культуру політичної діяльності та культуру політичної участі. Перше поняття характеризує професійний (чи напівпрофесійний) рівень заняття політикою. У його межах виділяють культуру функціонування політичних інститутів. Крім поведінкового складника, політична культура включає елементи політичної свідомості, які утворюють наступну підсистему політичної системи;

4) культурно-ідеологічна підсистема. Характеризує рівень та зміст політичної свідомості суспільства в цілому та його окремих груп і організацій. Політична свідомість відображає політичну сферу суспільства в трьох компонентах: 1) у політичних знаннях та мисленні (когнітивний⁴² компонент); 2) у політичних переконаннях та симпатіях, тобто в політичній ідеології (аксіологічний⁴³ компонент); у політичних настроях та почуттях (психологічний⁴⁴ компонент). Матеріальними формами політичної свідомості є Конституція та конституційні закони, програми політичних партій тощо.

Залежно від суб’єкта (носія) політичної свідомості виокремлюють такі її види: індивідуальна, групова, масова (свідомість суспільства, нації, етносу, населення великого регіону).

За гносеологічним критерієм виділяють кілька рівнів політичної свідомості:

1) буденна: несистематизовані, суперечливі, загальні уявлення про політику;

2) емпірична⁴⁵: має багато спільних рис з буденною, але, на відміну від останньої, походить не лише з повсякденного життя індивідів та соціальних груп, але й з їх практичного досвіду участі в політиці;

3) теоретична, наукова: формується на основі системних знань про суспільство та політику, спеціальних досліджень та узагальнень великих масивів фактичного матеріалу з метою встановити закономірності політичного життя;

4) державна: має офіційний характер, її носій – правляча політична еліта, від діяльності якої залежить тип політичного режиму.

У політичній культурі суспільства, що основана на політичній свідомості та політичній поведінці громадян, науковці виділяють кілька типів. Існує кілька відповідних класифікацій⁴⁶. Загальновизнаною в політологічній науці є типологія, яку запропоновували Габріель Алмонд та Сідней Верба у своїй спільній праці «Громадянська культура» (1963 р.). На основі порівняльного аналізу політичних культур різних країн світу – США, Мексики, Великобританії, ФРН та ін. – дослідники виокремили три основних типи:

1) патріархальна⁴⁷ політична культура (інші можливі назви – провінційна, хутірська, парафіяльна): її носії не виявляють інтересу до політичного життя, не пов’язують вирішення своїх проблем з політикою, дотримуються сталих традицій, уникають нового. Вони зорієнтовані лише на потреби свого безпосереднього оточення – за територіальною, соціальною або релігійною ознакою. Політичну інформацію сприймають випадково і фрагментарно, фактично ніколи не виступають в ролі суб’єктів політики;

2) підданська політична культура (авторитарна⁴⁸): для неї є характерною виражена орієнтація на діючу владу, некритична довіра до неї, беззастережне виконання владних розпоряджень через побоювання бути покараним, пасивне очікування «благ» від «батьків нації». Подібна мотивація політичної поведінки визначає обсяг знань про політику. Історично цей тип політичної культури сформувався за умов феодальної системи, що передбачає чітку ієрархію соціальних та політичних відносин. Підданська культура виявляється також на прикладах тоталітарних⁴⁹ і авторитарних політичних режимів Нового і Новітнього часу;

3) активістська політична культура (партисипаторна⁵⁰, або культура участі): її представники відрізняються достатньо високим рівнем політичних знань, мають свої переконання, цікавляться різними сторонами функціонування політичної системи та особисто беруть участь у процесах політики. Політична активність громадян може бути автономною⁵¹ (добровільною, усвідомленою) і мобілізованою⁵² (як результат застосування владою спеціальних організаційних та ідеологічних ресурсів).

Зазначені типи політичних культур у реальних суспільних відносинах щільно переплітаються між собою, утворюючи змішані, перехідні типи та форми політичної свідомості й поведінки. Виходячи з цього, Г. Алмонд і С. Верба теоретично сформували комбінований, «універсальний» тип політичної культури, назвавши його «громадянською культурою». Ознакою існування громадянської культури є раціонально-активна, свідома, суспільно корисна політична поведінка більшості населення країни. Її риси виявляються різною мірою в суспільствах зі стабільними демократичними режимами. Це:

• високий рівень політичної поінформованості й уваги до діяльності влади;

• бажання публічно та компетентно обговорювати питання політики та впливати на політичні процеси особистою участю;

• толерантне виявлення своїх опозиційних настроїв;

• загальна позитивна оцінка дій уряду;

• задоволеність ходом та результатами загальнонаціональних політичних кампаній (виборів, референдумів);

• почуття гордості за політичні інститути своєї нації;

• переконаність в цінностях демократії та готовність у правовий спосіб протидіяти політичному насильству і сваволі.

5) інформаційна підсистема. Її утворюють перш за все засоби масової інформації (ЗМІ – преса, радіо, телебачення, інтернет-видання), що належать до так званого функціонального типу політичних суб’єктів. У відкритих демократичних суспільствах ЗМІ образно називають «четвертою владою» (після законодавчої, виконавчої та судової), адже вони активно формують громадську думку, політичну свідомість, впливають на поведінку населення. Від позиції засобів масової інформації великою мірою залежить рівень легітимності⁵³ (суспільного визнання, підтримки) влади. Елементом інформаційної підсистеми є також мережа установ, які займаються збором, обробкою, аналізом та поширенням політичної інформації, статистики – різноманітні політологічні центри, дослідницькі інститути тощо.

Функціонування політичної системи суспільства – це процес здійснення владних політичних відносин. Тому структуру політичної системи іноді визначають у вигляді ієрархії⁵⁴ підсистем, що відповідають трьом рівням влади – вищому, середньому й нижчому. Два перших є інституціональними, третій – неінституціональний.

Вищий (макросистемний⁵⁵) рівень політичної системи. Включає центральний апарат державної влади. Тут виявляється форма правління – монархічна чи республіканська⁵⁶ та їх різновиди, різноманітні функції держави, тип політичного режиму (демократичний, авторитарний, тоталітарний), результати суспільного контролю за державною владою з боку ЗМІ та різноманітних асоціацій і товариств (партійних, профспілкових, екологічних, творчих, наукових і т. ін. організацій).

Безпосередньо в макросистему входять різні форми політичної опозиції (парламентської, партійної) і такий своєрідний компонент, як неофіційні політичні групи, утворені різними елітами⁵⁷ й елітарними товариствами (парламентські фракції, «гуртки однодумців» тощо), групи тиску (парламентські лобі⁵⁸, найближче оточення глави держави, «мозкові центри» – аналітики, консультанти).

Середній (мезосистемний⁵⁹) рівень. Його забезпечують органи управління, що розміщені в політичному просторі між вищими ешелонами державної влади й суспільством – це регіональна⁶⁰ та муніципальна⁶¹ адміністрація⁶². Вони виконують роль сполучної ланки між макроструктурами політичної системи і суспільством, забезпечують виконання рішень центральної влади, формують її загальний образ, рівень легітимності. На жаль, з іншого боку, на цьому рівні формуються впливові бюрократичні⁶³ апарати управління і паралельні (тіньові) структури політичного й неполітичного характеру («чорний ринок», корумповані клани, організована злочинність), які нерідко блокують позитивні зусилля центральної влади.

Нижчий (мікросистемний⁶⁴) рівень. Його утворюють різні форми масової участі суспільних груп, класів і прошарків, окремих громадян у політичному житті: це – членство в політичних або неполітичних, але впливових організаціях, участь у політичних акціях на підтримку або проти влади, в соціальному контролі політики, в процесах її демократичної організації (виборах, референдумах⁶⁵ тощо). На мікрорівні політичної системи формуються політичні народні рухи, зароджуються політичні угруповання і партії, визріває громадська думка, відбувається політична соціалізація особи.