1) Президентсько-парламентарна (або напівпрезидентська);

2) Парламентарно-президентська (або напівпарламентарна).

Спільні риси обох варіантів:

– президента – главу держави – обирають на загальних всенародних виборах;

– глава держави безпосередньо не належить до жодної гілки влади, він наділений самостійним статусом і конституційно визначений як «гарант» або «арбітр»¹²⁵.

– президент своїм указом, але за певних умов, визначених конституцією, може розпустити парламент, а парламент – усунути з посади президента в порядку імпічменту¹²⁶;

– за поданням президента парламент затверджує кандидатуру прем’єр-міністра і склад уряду;

– повноваження президента більші, ніж у прем’єр-міністра;

– уряд політично відповідальний і перед президентом, і перед парламентом.

Відмінності між зазначеними варіантами полягають у тому, що:

1) За президентсько-парламентарної республіки:

– президент самостійно визначається з кандидатурою прем’єр-міністра та формує уряд, після чого подає його склад на затвердження парламенту;

– уряд у першу чергу підзвітний президенту, хоча й парламент може висловити урядові недовіру. Тим не менше, рішення щодо відставки уряду є прерогативою¹²⁷ глави держави;

2) За парламентарно-президентської республіки:

– право утворення уряду належить парламентові, президент може пропонувати до його складу свої кандидатури (квота¹²⁸ президента – це передовсім можуть бути міністри: оборони, внутрішніх справ, іноземних справ);

– прем’єр-міністр і уряд відповідальні насамперед перед парламентом, який може без погодження з президентом відправити їх у відставку. Президент права відставки уряду не має. Не випадково парламентарно-президентські республіки за наявність «двох центрів влади) неофіційно називають «президентсько-прем’єрськими»¹²⁹.

До президентсько-парламентарних республік належать: Білорусь, Колумбія, Македонія, Перу, Росія, Україна, Уругвай, Франція, Хорватія та ін.

До парламентарно-президентських республік належать: Грузія, Ісландія, Польща, Португалія, Фінляндія та ін.

Право президента розпустити парламент в окремих країнах реалізується по-різному: там, де він однопалатний (напр., в Україні), право президента на розпуск стосується парламенту в цілому, а там, де двопалатний, – нижньої палати: у Франції це – Національні Збори, у Росії – Державна Дума, у Польщі – Сейм¹³⁰.

4. Радянська республіка. Це своєрідна форма республіканського правління, яка існувала в Радянському Союзі (1922–1991 рр.); схожі моделі (у значенні монопольного партійного керівництва) залишаються зараз у Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-Демократичній Республіці, на Кубі.

За Конституцією СРСР 1977 року, а відповідно й конституціями усіх п’ятнадцяти союзних республік, для радянської республіканської форми правління були характерні такі риси:

– проголошувалася загальнонародна держава, яка «виражає волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни»;

– не передбачалося принципу поділу влад на окремі «гілки», оскільки в СРСР «вся влада належить народу» (але поняття народного суверенітету сформульоване не було);

– на принципі єдності влади народу формувалася «політична основа СРСР»: її утворювала «єдина система органів державної влади», представлена виборними Радами народних депутатів різних рівнів – від сільських до Верховної Ради, що поєднували в своїй діяльності законодавчу й виконавчу функції;

– усі інші державні органи були підконтрольними й підзвітними Радам народних депутатів. «Організація і діяльність Радянської держави, – зазначалося в ст. 3 Конституції, – будуються відповідно до принципу демократичного централізму: виборності всіх органів державної влади знизу доверху, підзвітності їх народові, обов’язковості рішень вищих органів для нижчих»;

– реально політична влада в радянській державі належала монопольно існуючій, а отже й неподільно правлячій Комуністичній партії, котра контролювала діяльність усіх Рад, починаючи з процесу обрання народних депутатів. Ст. 6 Конституції СРСР жорстко визначала: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу»¹³¹. Лідери Комуністичної партії (Генеральні секретарі¹³²) були фактичними керівниками Радянської держави. Термін їх повноважень законодавчо не був обмежений. Населення не впливало на їх обрання чи усунення з посади¹³³. Зрозуміло, що за таких умов Ради, на жаль, не могли повноцінно розвиватися як дійсно представницькі демократичні органи влади.

Кожна держава намагається відшукати для себе свої «ідеальні» форми державного правління, змінюючи в політичній системі та державному механізмі ті чи інші елементи. Але ідеальне можливе лише в теорії. Суспільно-політичне життя занадто різноманітне і рухливе, щоб бути вписаним у теоретично вибудувані логічні схеми.