3.2. Монархічна форма державного правління в політичних системах світу

Монархія давніша за республіканську форма правління. У стародавніх суспільствах Ассирії, Вавилону, Єгипту, Ірану та ін. була поширена необмежена влада монархів – деспотія⁶⁹. Про деспотичні методи правління згадував Аристотель, характеризуючи тиранію⁷⁰. У ХІІІ – XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницька монархія. При такій формі правління поряд із досить впливовою владою монарха діяли зібрання представників провідних верств населення, станів: Генеральні штати у Франції, кортеси⁷¹ в Іспанії та Португалії, шляхетські⁷² Сейми⁷³ в Польщі, Земські собори в Росії.

У різних країнах титули монархів мають різні назви:

– «король»⁷⁴ (напр., Бельгія, Великобританія⁷⁵, Данія, Іспанія, Саудівська Аравія);

– «султан»⁷⁶ (Бруней, Малайзія, Оман);

– «емір»⁷⁷ (Кувейт, Катар, ОАЕ);

– «великий герцог»⁷⁸ (Люксембург);

– «князь»⁷⁹ (Андорра, Ліхтенштейн, Монако);

– «імператор» (Японія);

– «папа» (Ватикан).

В історії відомі також монархи з титулами «фараон» (Стародавній Єгипет), «шах»⁸⁰ (в Ірані до революції 1978–1979 р.), «цар»⁸¹ (у Росії до революції 1917 р.).

Щодо кількості монархічних держав у світі, то різні публікації наводять дані від 44 до 47. Висловлюється навіть думка, що їх не більше 29, оскільки окремими монархіями не слід вважати держави у складі Співдружності, у яких власних монархів немає, їхнім главою є британський монарх, а фактично управлінські функції від його імені здійснюють призначені ним генерал-губернатори⁸² (усього таких країн 16 – Австралія, Канада, Нова Зеландія (Австралія та Океанія), Барбадос (Вест-Індія), Беліз (Центральна Америка) та ін.). Усі вони є також членами міжнародної організації Співдружність Націй, що охоплює значно більшу кількість країн (53), які хоч і були колись володіннями Великої Британії, усе ж у більшості своїй не визнають верховенства британського монарха⁸³.

Серед науковців, однак, переважає думка про те, що окремі держави Співдружності треба зараховувати до списку монархічних держав. Їх кількість, таким чином, досягає 44 (приблизно 20–22 % від загальної кількості держав у сучасному світі⁸⁴). Отже, монархіями є:

– у Європі – 11 держав (Бельгія, Ватикан, Великобританія⁸⁵, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція);

– у Азії – 13 держав (Бахрейн, Бруней, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Катар, Кувейт, Малайзія, Оман, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Саудівська Аравія, Таїланд, Японія);

– в Африці – 3 (Лесото, Свазіленд, Марокко);

– на Американському континенті та у Вест-Індії (острівні держави) – 10 держав (Антигуа і Барбуда, Багамські о-ви, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка);

– в Австралії та Океанії – 7 держав (Австралія, Самоа, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові о-ви, Тонґа, Тувалу)⁸⁶.

Правління в деяких державах дуже специфічне, що унеможливлює їх чітку класифікацію. Так, невеличка держава на кордоні між Францією та Іспанією – Андорра називається князівством, і її можна було б зараховувати до числа монархій, але вона не має свого князя-монарха: формально її очолюють два «князі-співправителі» – президент Франції та єпископ Урхельський (Іспанія). За Конституцією Андорри 1993 р. їхня влада стала ще більш номінальною – це всього лиш данина політичній традиції. Країну інколи називають «парламентським князівством» ⁸⁷.

Традиційно монархічна влада властива острівній державі Самоа. Але після смерті вождя самоанців у 2007 р. вона трансформується із так званої патріархальної монархії, у своєрідну республіку на чолі з «вождем уряду», якого обирають на 5 років. У патріархальних монархіях влада монарха є фактично модернізованою⁸⁸ формою влади верховного вождя, що була поширеною за часів родоплемінного устрою. Подібне управління сьогодні спостерігається в Лесото, Свазіленді, Тонґа.

До недавнього часу обмежена королівська влада існувала в Непалі. Але в 2008 р. цю державу проголошено республікою⁸⁹.

Існують монархії з ознаками республіканського механізму формування вищої влади (виборні монархії). Країна Південно-Східної Азії Малайзія, за Конституцією 1957 р. є федеративною конституційною монархією – складається з 9 султанатів на чолі із султанами та 4 штатів. Але у ній глава держави не успадковує владу: його обирають султани на 5 років по черзі зі свого складу. В Об’єднаних Арабських Еміратах, що складаються з 7 еміратів, кожним з яких править абсолютний монарх, кожних 5 років Верховна Рада емірів обирає главу об’єднаної держави – президента (колегіального монарха), причому традиційно на цю посаду обирають еміра найбільшого емірату – Абу-Дабі, а прем’єр-міністром – еміра Дубая.

Вибори глави держави – папи – відбуваються у Ватикані. Папу римського (з 1389 р.) таємним голосуванням на довічний термін обирає рада кардиналів⁹⁰ – конклав⁹¹.

Статус монарха характеризують такі ознаки:

1) монарх (як правило) отримує владу у спадок і довічно;

2) він – глава держави, його влада сприймається як вища державна влада (навіть, якщо вона серйозно обмежена, номінальна⁹²). Монарх має юридичні, політичні або моральні повноваження стосовно всіх гілок влади;

3) особа монарха недоторканна і навіть священна, він – символ єдності нації;

4) монарх формально незалежний і звільнений від відповідальності за свої дії. Зокрема, такий принцип закріплений у конституційному законодавстві європейських монархій. Католицька церква вважає непогрішимим папу римського (рішення 1-го Ватиканського Вселенського собору 1870 р.);

5) монарх наділений спеціальними зовнішніми атрибутами та символами влади – трон, корона, мантія⁹³, скіпетр⁹⁴, печатка тощо.

Системи успадкування монархічної влади (у разі смерті монарха або його зречення престолу):

1) салічна: владу успадковують лише особи чоловічої статі у порядку первородства (Бельгія, Йорданія, Таїланд, Японія). Королівський титул переходить від володаря престолу до його старшого сина, а потім до старшого сина того сина, який успадкував трон, і так далі;

2) кастильська: монархами можуть бути і чоловіки, і жінки, але в першу чергу трон передається старшому синові і тільки в разі, якщо взагалі немає синів, то старшій дочці (Великобританія, Данія, Іспанія). Британський монарх обов’язково має бути протестантом⁹⁵ (король є главою англіканської⁹⁶ та пресвітеріанської⁹⁷ церков) і не може перебувати в шлюбі з особою католицького віросповідання. Якщо спадкоємець зрікається престолу на користь свого найближчого родича, то його нащадки по прямій лінії втрачають право на успадкування трону. Монарх може змінити порядок спадкування і самостійно визначити, хто успадкує трон;

3) шведська (удосконалена кастильська): однакове право на спадкоємство престолу мають чоловіки і жінки за однієї умови – це має бути старша дитина в родині (Швеція, Норвегія).

4) австрійська⁹⁸: надає перевагу чоловікам по всіх ступенях і лініях родинності. Жінка може претендувати на монаршу владу тільки у випадку, якщо цілковито обірвана чоловіча лінія з урахуванням двоюрідних братів, племінників. Таку систему було запроваджено в Росії у 1797 р. після смерті восени 1796 р. імператриці Катерини ІІ⁹⁹, надалі жінок на російському престолі не було.

У монархіях Сходу престол переходить за чоловічою лінією, але не обов’язково це має бути син, а якщо й син, то не обов’язково старший (Кувейт). У Катарі – будь-який родич, у Йорданії – один з братів монарха, у Саудівській Аравії кандидатуру майбутнього монарха визначають колегіально на раді сім’ї, яка на даний момент є правлячою як частина монаршої династії.

У монархічних країнах існує інститут регентства¹⁰⁰ – тимчасового правління іншої офіційної особи або колегіального органу замість монарха від його імені у випадках вакантного престолу, якщо монарх недієздатний, неповнолітній або довго перебуває за межами країни. Порядок встановлення та здійснення регентства, а також питання спадкоємства трону, якщо відсутні законні спадкоємці, вирішують парламенти, що зазначено в Конституціях європейських монархій. Наприклад, в Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. передбачено, що «спадкоємець Престолу може бути призначений Актом парламенту, якщо у Короля немає спадкоємця… Спадкоємець Короля обирається більшістю не менше ніж дві третини голосів»¹⁰¹.

Монархії поділяються на необмежені (абсолютні) та обмежені (конституційні).

Абсолютна монархія передбачає всевладдя, необмеженість функцій глави держави: він є головним джерелом і розпорядником законодавчої та виконавчої влади, встановлює податки, розпоряджається державними коштами, контролює судочинство тощо. Прикладами таких держав у сучасному світі є Бруней, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія, Свазіленд, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Тонґа. Унікальною абсолютною монархією є Ватикан: глава цієї держави – папа римський – є в першу чергу главою духовної влади, який обіймає також владу політичну (законодавчу, виконавчу, судову). Тому Ватикан називають теократичною монархією, в існуванні якої виявляється влада Бога.

Рішення абсолютних монархів часто виглядають як подарунок своїм підданим, оскільки з’являються з «доброї волі» монарха, а не за рішенням якого-небудь представницького органу. Такі акти називаються октруйованими¹⁰².

Конституційна монархія передбачає обмеження влади монарха конституцією та повноваженнями певних державних органів. Залежно від ступеня таких обмежень конституційні монархії поділяють на дуалістичні й парламентарні¹⁰³.

За дуалістичної монархії відбувається такий поділ влади між монархом і парламентом, коли законодавча влада належить в певній пропорції обом цим інститутам, зате монарх має значно більший, ніж парламент, вплив на виконавчу владу. Він призначає уряд, який практично відповідає тільки перед монархом. Такий порядок був характерним, зокрема, для Німеччини (за Конституцією 1871 р.) та Японії (Конституція 1889 р.), але зараз у розвинутих країнах не практикується. Державами з подібною формою правління можна вважати Йорданію, Кувейт, Марокко, де монархи користуються правом абсолютного вето щодо прийнятих парламентом законів і можуть розпустити парламент.

Суть парламентарної конституційної монархії полягає у тому, що законодавча влада в державі цілком належить парламентові, до того ж влада монарха значно обмежена й у сфері управління та контролю над урядом. Формально монарх є главою держави, за ним зберігається право призначення глави уряду (прем’єр-міністра¹⁰⁴) й міністрів, але зробити він це може лише після відповідних рішень парламентської більшості. Уряд підзвітний парламентові. Інструментом обмеження влади монарха є так зване контрасигнування (контрасигнатура¹⁰⁵) – скріплення актів монарха підписом глави уряду або окремого міністра, без чого вони не набувають юридичної сили.

Конституційний монарх є зазвичай символічною політичною фігурою, уособленням історичних традицій, політико-культурної єдності нації. Він «царює, але не править», або, як зазначено у ст. 7 Конституції Королівства Камбоджа: «Король править, але не управляє», а у ст. 4 Конституції Японії (1946 р.) сказано: «Імператор… не наділений повноваженнями, які пов’язані з виконанням державної влади»¹⁰⁶ . Реальний політик у парламентарних конституційних монархіях, якому насправді належить більшість повноважень глави держави – прем’єр-міністр. Право вето (якщо воно є) належить до так званих «сплячих прерогатив» монарха. Таким правом наділені британські монархи, але з часу утворення Великої Британії (1707 р.) вони ним не користуються¹⁰⁷.

Переважна більшість сучасних монархій – парламентарні. Крім названих вище, це: Бельгія, Данія, Іспанія Нідерланди, Норвегія, Швеція та ін.