97

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра гуманітарних дисциплін

ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ СВІТУ

КУРС ЛЕКЦІЙ

Упорядник:

д. політ. н., проф.

В.М. СЕВЕРИНЮК

Тема 1. Вступ до теорії політичних систем

1. Поняття політичної системи та механізм її взаємодії з суспільством.

2. Структура політичної системи.

3. Функції та закономірності функціонування політичних систем.

4. Типи політичних систем.

1. 1. Поняття політичної системи та механізм її взаємодії з суспільством

Термін «система» має універсальний характер, його застосують практично в усіх галузях науки. У загальному значенні, система¹– це сукупність певних елементів, між якими існують тісні зв’язки та взаємозалежні відносини, внаслідок чого виникає внутрішня єдність, цілісність явища чи структури. Кожна система взаємодіє з іншою системою або системами, навіть якщо ця взаємодія конфліктна², тобто відбувається як боротьба протилежних позицій. Також кожна система являє собою частину (підсистему) іншої, масштабнішої за неї, системи. Найбільшою з відомих людству систем є Всесвіт (Космос).

Дослідники процесів суспільного життя, зокрема й політологи, термін «система» запозичили з біології та фізики. Вважають, що до наукової лексики його увів австрійський біолог Людвіг фон Берталанфі.

Поняття «політична система» є однією з основоположних категорій політології, оскільки вона відображає сукупність явищ, що входять у визначення основного предмета політичної науки, адже політологія вивчає механізми здійснення політичної влади в контексті закономірностей функціонування політичних систем. Сутність політики та значення її конкретних проявів (окремих фактів, подій, процесів тощо) можна зрозуміти, лише розглядаючи їх всебічно, системно. Як відомо, політична сфера нерозривно пов’язана з іншими фундаментальними сферами людського буття: економічною, соціальною, культурно-духовною, які містять у собі численні підсистеми. Усі разом вони утворюють особливу, відокремлену від природи частину матеріального світу – суспільство, що є формою життєдіяльності людей. Отже, політична система – це одна з систем, створених людьми в процесі їх історичного розвитку. Її найістотніша ознака полягає у формуванні та здійсненні політичної, передовсім державної влади.

Політична система суспільства – це інтегрована³, цілісна сукупність інституціональних⁴ та неінституціональних явищ і форм політичного життя (суб’єктів⁵, відносин, норм, статусів⁶ певної політичної культури), що пов’язані з формуванням і здійсненням політичної влади, управлінням суспільними справами з метою забезпечення соціальної стабільності та прогресу суспільства.

Характер політичної системи конкретного суспільства визначають такі обставини:

• історичні, географічні, національні, релігійні особливості й традиції;

• класова структура й соціальні відносини;

• форма державного правління, державний устрій та політичний режим⁷;

• політико-правовий статус держави;

• панівні ідеології⁸ та боротьба політичних сил;

• рівень політико-правової культури населення;

• розвиненість і активність громадянських структур тощо.

Отже, політична система суспільства в кожний даний момент постає як конкретна політична ситуація відносно протяжна в часі й стабільна⁹, вона окреслена просторовими межами певної держави та відображає рівень політичної організації даного суспільства. Від стану суспільних відносин залежить міра статичності¹⁰ й динамізму¹¹ політичної системи.

Зародки наукових уявлень про системний устрій політичного життя з’явилися ще в Античну¹² епоху, коли давньогрецькі філософи V–IV ст. до н.е., передовсім Сократ (469–399 до н.е.), Платон (427–347 до н.е.) і Аристотель (384–322 до н.е.), визначили різні форми політичної організації в містах-державах – полісах¹³. Об’єктами¹⁴ їх спостереження та аналізу були:

• монархія¹⁵ (єдиновладдя);

• тиранія¹⁶ (жорстоке одноособове правління тирана);

• аристократія¹⁷ (влада найкращих);

• олігархія¹⁸ (влада небагатьох);

• плутократія, тимократія¹⁹ (різновиди олігархії, влада багатих людей);

• демократія²⁰ (влада народу);

• охлократія²¹ (влада натовпу).

При цьому Платон та Аристотель поділяли зазначені форми на «законні» («правильні») та «незаконні» («неправильні»). Правильним є те правління, де справжня мета держави полягає в прагненні до загального (суспільного) блага. Отже, критеріями²² поділу були:

1) кількість людей при владі;

2) чиї інтереси – окремих осіб, певних соціальних груп чи більшості населення – задовольняє влада;

3) що є пріоритетом²³ у прийнятті рішень носіями влади: закон чи політичне бажання можновладців, їхня воля, свавілля.

За цими ознаками до категорії «законних» безперечно належали монархія (як царство, коли владу очолює безкорисливий та турботливий «філософ на троні») та аристократія (як взірець освіченості, моральності й доброчинності).

Демократію визнавали «кращою серед гірших» форм або «гіршою серед кращих», тобто допустимою за певних умов, оскільки вона враховує інтереси більшості, асоціюється з поняттями справедливості та свободи²⁴. Однак, вважав Аристотель, вона не є правильною, бо, небезпечна своєю масовість, низькою політичною свідомістю простих громадян, складністю прийняття узгоджених рішень. Внаслідок цього демократія може зруйнувати політичний порядок, загрожує перетворитися в охлократію, коли господарем ситуації стає натовп, емоції беруть гору над розумом, поглиблюється політичний безлад, дезорганізація суспільного життя.

Найкращою формою державного правління Аристотель вважав політію, яка має поєднувати кращі риси інших форм: монархії, аристократії, демократії і навіть олігархії, бо остання передбачає достатній матеріальний рівень життя вільних громадян. (Слід пам’ятати, що тоді в Греції панував рабовласницький лад, і йшлося про політичні права далеко не всього населення).

Подібні висновки давньогрецьких мислителів містили два важливих аспекти: по-перше, думку про взаємопов’язаність різних форм правління, наявність в одних елементів інших; по-друге, розуміння поступової змінюваності таких форм, перетворення одна в одну, їх періодичності, циклічності існування.

У 50–60-х рр. ХХ ст. політологи західних країн (передовсім США) почали активно застосовувати метод системного аналізу. Його засновникам визнають Т. Парсонса і Р. Мертона, а найпродуктивнішим послідовником – американсько-канадського ученого Девіда Істона. Саме Д. Істон у своїх книгах «Політична система» (1953 р.), «Системний аналіз політичного життя» (1965 р.) та ін. вперше в сучасній політології теоретично обґрунтував поняття «політична система» та розкрив механізм її функціонування. Для цього він вдався до аналогії з біологічними системи, що існують за законами саморегуляції та самозбереження. Отже, й політична система може бути досліджена як специфічний організм, що прагне до самозбереження, виживання і з цією метою досить активно реагує на зовнішні впливи, здатен їм протидіяти, змінюватися сам і змінювати зовнішнє середовище. У своїй праці «Категорії системного аналізу політики» Д. Істон писав: «У внутрішній організації політичної системи провідною властивістю, що характерна й для інших соціальних систем, є винятково гнучка здатність реагування на умови свого існування. …Політичні системи включають найрізноманітніші механізми, за допомогою яких їм вдається справлятися із вражаючими впливами середовища. За допомогою цих механізмів вони можуть регулювати свою поведінку, трансформувати внутрішню структуру та навіть змінювати фундаментальні завдання».

Основні висновки, зроблені Д. Істоном, такі:

1) головною ознакою політичної системи є її владний характер;

2) сутність політичної системи полягає в тому, що через механізм взаємодії з іншими суспільними системами вона здійснює розподіл цінностей у суспільстві і змушує більшість громадян прийняти його як обов’язковий, принаймні на тривалий час. Якщо ж система неефективно виконує означені розподільчі (дистрибутивні²⁵) функції, то виникає соціальне напруження, політична криза, що може призвести до глибокої трансформації або розпаду політичної системи;

3) політична система має свою структуру і власний (системний) метод функціонування та взаємодії внутрішніх елементів;

4) політична система – це достатньо відкрита система, вона завжди зазнає впливів з боку інших суспільних систем, соціальних груп, індивідів;

5) політична система має свій механізм реагувань (відповідей) на впливи зовнішнього середовища, за допомогою якого вона регулює власну поведінку, перебудовує (модифікує) внутрішню структуру, опрацьовує зовнішню інформацію у вигляді суспільно корисних рішень, або ж навпаки – посилює свої агресивні захисні функції, еволюціонує у несприятливому для суспільства напрямі.

Крім Д. Істона, значний внесок до теорії політичних систем зробили американські учені Габріель Алмонд і Карл Дойч. (Останній представляв так званий кібернетичний напрям в аналізі соціальних систем). Для наукового аналізу дослідники використовували чотири базові категорії: 1) політична система; 2) зовнішнє середовище (тобто суспільство); 3) реакція політичної системи на зовнішнє середовище; 4) зворотний зв’язок.

Модель, за якою відбувається взаємодія усіх зазначених елементів, основана на процесах «входу» і «виходу» та включає такі функції:

1) «взаємодія на вході»: суспільство адресує системі свої інтереси, потреби, вимоги, протести або підтримку. Підтримка може виявлятися в дотриманні громадянами чинного законодавства, насамперед Конституції²⁶, голосуванні за ту чи іншу політичну силу, у мітингах солідарності з діючою владою, у добросовісній сплаті податків тощо. Відбувається інформаційний зв’язок (комунікація²⁷) між суспільством та політичною системою;

2) «взаємодія всередині системи» або «конверсія»²⁸: інформацію, що надійшла із зовнішнього середовища, політична система включає у свої механізми, реагує на неї: осмислює, обробляє, приймає рішення та надає їм офіційного²⁹ вигляду;

3) «взаємодія на виході» – це обнародування політичною системою своїх рішень у вигляді законодавчих актів, програм розвитку, реальних матеріальних благ, соціальних гарантій, заяв (декларацій³⁰), обіцянок тощо. Це також певні практичні дії по здійсненню прийнятих рішень.

Зрозуміло, що здійснення функцій «входу» належить недержавним утворенням (індивіди, соціальні групи, партії, засоби масової інформації), функцій «виходу» – державним органам.

Зазначені процеси взаємодії відбуваються постійно і одночасно: якщо одна група суспільних проблем перебуває на етапі «входу», то інша – на етапі «виходу». Політична система реагує на суспільство і суспільство реагує на систему. Цей «кругообіг» і означає «зворотний зв’язок» – необхідність системи давати відповіді на запити суспільства та реагування суспільства на діяльність політичної системи, зокрема органів публічної³¹ влади.

Г. Алмонд вивчав політичну систему не лише з погляду її цілісності та внутрішніх і зовнішніх взаємодій, а доповнив дослідження структурно-функціональним аналізом. Він структурував, конкретизував механізми «входу» та «виходу». «Вхідними» дослідник назвав такі функції-стадії: 1) політична соціалізація – отримання та засвоєння індивідами політичної інформації, їх залучення до політичних процесів, перетворення в соціально активних особистостей); 2) артикуляція³² – формулювання громадянами конкретних потреб, вимог, запитів; 3) агрегування³³ – поєднання індивідуальних та групових інтересів у загальносуспільні потреби; 4) політична комунікація – безпосереднє звернення до політичної системи з вимогами або підтримкою). Функції «виходу» політичної системи утворює тріада: 1) розробка та прийняття рішень; 2) застосування політичних і правових норм; 3) контроль за їх дотриманням.