5. Соціально-економічне та суспільно-політичне життя в Україні в другій половині хіх ст.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

За чотири пореформених десятиліття населення дев'яти українських губерній у складі Росії зросло з 13,4 до 23,4 млн. осіб. За цей же час людність західноукраїнських земель збільшилася з 3,9 до 8,1 млн. Серед українців обох імперій активізувалися процеси мовної та культурної консолідації, зростала національна свідомість. Однак соціально-економічні підсумки розвитку були різні.

Реформи 60-70-х років XIX ст. прискорили економічний розвиток Наддніпрянської України, яка розвивалася як частина загальноімперського економічного комплексу.

Розвиток південних і східних українських губерній відбувався прискорено. На південь Росії пролився багатомільярдний дощ західноєвропейських інвестицій. В короткі строки було створено велику промисловість і розвинуту залізничну мережу. На західноукраїнських землях також формувалася промисловість фабрично-заводського типу, переважно у добувних галузях. Однак ці землі відставали від інших провінцій Австро-Угорщини, їхня економіка зберігала аграрно-сировинний характер.

Розпочався інтенсивний розвиток промислового виробництва. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років розпочався розвиток Донбасу. 3 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 100 раз. У Донбасі в 1900 р. видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля. Тут зосереджувалося майже все виробництво коксу. На кінець XIX ст.. Кривбас давав 57,2% видобутку залізної руди в Російській імперії. Під кінець XIX ст.. Наддніпрянська Україна перетворилась в основну вугільно-металургійну базу Росії.

На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло у 15 раз. В цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські. На середину 90-х років 153 цукрових заводи України виробляли 23,9 млн. пудів цукру.

У 90-х рр. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об'ємом промислового виробництва. Одеський порт зайняв друге місце за вантажооборотом серед морських портів Росії (після Петербурга).

Промисловий розвиток супроводжувався інтенсивним залізничним будівництвом. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії, залізниці вже зв'язали всі головні міста України між собою та з чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. По річках України ходило 220 пароплавів.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому виробництві Російської імперії (до 20% в 1900 р. ), призвела до збільшення кількості міст (в 1897 р. у містах проживало 16% населення Східної України).

Розвиток промисловості викликав зростання нових соціальних сил — буржуазії та робітничого класу. Однак наступально-шовіністична політика властей призводила до того, що міське населення ставало російськомовним у Росії та німецько- або польськомовним — в Австро-Угорщині. Тому національна свідомість як буржуазних, так і пролетарських елементів українського суспільства проявлялася в послабленій формі.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії, посилювалася майнова диференціація, експлуатація народних мас, аграрне перенаселення. Після реформи 1861 р. почала наростати пауперизація селянських господарств. Багато селян шукали вихід у переселенні. Десятки й сотні тисяч людей осідали на нових землях Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу. На перенаселених західноукраїнських землях проблема малоземелля була гострішою. Галицькі, буковинські й закарпатські селяни з 90-х років почали емігрувати за океан.

Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині 19ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

На початку 60-х років XIX ст. важливим центром українського відродження став Санкт-Петербург. Тут видавався в 1861-1862 рр. перший друкований орган українського національного руху — суспільно-політичний і літературний журнал "Основа". В Україні поширювалися напівлегальні гуртки культурно-просвітницького спрямування — громади. До складу київської "Старої громади" входили діячі, які відіграли видатну роль у національному русі — М.Драгоманов, О.Кістяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський та ін.

У середині 70-х років істотним чинником суспільно-політичного життя став народницький рух. З 1876 р. нелегальна народницька організація "Земля і воля" повела боротьбу за передання поміщицької землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей. У серпні 1879 р. вона розпалася на самостійні організації з різною тактикою — "Народну волю" і "Чорний переділ". Основою народницького руху стали вихідці із дворянської та різночинної інтелігенції. Ідеологи: П. Лавров, М.Бакунін, П.Ткачов. Протягом 60-80-х рр. він пройшов шлях від наївного культу народу до тактики тероризму.

У 80-90-хр.р. прокотилася хвиля контрреформ консервативного Олександра ІІІ, який прагнув відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося.

Контреформи не змінили та й не могли змінити напрямку еволюції до буржуазного суспільства, але суттєво уповільнили прогресивні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні та соціальні відносини. Тому в кінці 19ст. в імперії назріває масове невдоволення.

Соціал-демократичний рух спирався на ідеологію марксизму, в основі якого лежав послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. В Україні ідеологами були: С.Подолинський, М.Зібер.

Ліберальний рух сформувався на основі земської ліберальної опозиції: за вільний ринок, конкуренцію, правову державу, демократичні права, мінімальне втручання держави в економіку, конституційну монархію. Був слабким у Росії та Україні.

Лібералізація царського режиму після скасування кріпацтва призвела до пожвавлення українського національного руху. У національно-визвольному русі у Наддніпрянській Україні у 60-х роках XIX ст. наступив новий етап, пов'язаний з діяльністю громад і молодих діячів українського руху, які, на відміну від кирило-мефодіївців, висували більш радикальні ідеї й активно включалися в політичну боротьбу.

Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки народної творчості. Всіх громадівців об'єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизувати політичний режим в Україні. Але навіть слабкий український рух, який не виходив за межі культурного руху, викликав занепокоєння царизму.

18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом", а також текстів до музичних творів („ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути").

17 травня 1876р. підписав у Емсі розпорядження про заборону видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів, а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п'єси й влаштовувати концерти "малоросійською говіркою". Як виняток, допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів.

У 1881 р. Олександр III, не скасовуючи Емського указу, вніс до нього деякі послаблення. Зокрема, дозволено було друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою.

1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей.

Незважаючи на такі несприятливі умови, українська мова, культура продовжували розвиватись. Композитори М. Лисенко, Д. Сочинський попри заборону озвучували патріотичні вірші Т. Шевченка, О. Духновича, І. Франка та інших поетів. Письменники М. Кропивницький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький своєю творчістю підносили українську літературу до європейського рівня.

У 70-х роках національно-визвольний рух знову відроджується. В Києві відновлюється громада, яка тепер називає себе "Старою громадою". Фактичним головою "Старої громади" був Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908) - історик, археолог, етнограф, археограф.

Народовці, радикали, москвофіли у суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895) - публіцист, історик, філософ, економіст і фольклорист, громадський діяч, був одним із активних суспільно-політичних діячів. В основі розробленої ним політичної програми українського руху лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні, демократизм, європеїзм, культурництво, еволюційність.

Гуртки і організації різних політичних напрямків були мало чисельні, неорганізовані, але, незважаючи на це, відігравали помітну роль у суспільстві, оскільки були центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.