Тема: Українське національно-культурне відродження (кін. XVIII – поч.. ХХ ст.)

Мета полягає в дослідженні та аналізі культурницької політики, яку проводили уряди Російської та Австро-Угорської імперій на українських землях і, відповідно, боротьбу українського народу за національні, культурні, мовні та релігійні права в часи українського національно-культурного відродження.

Актуальність теми полягає в усвідомленні значення культури для народу, як домінуючого чинника в формуванні самоідентифікації та самоусвідомлення української нації як повноправного суб’єкта світової історії.

План.

1. Розвиток української культури в умовах перебування в складі Російської та Австро-Угорської імперій.

2. Відродження української національної ідеї та вплив цього процесу на розвиток української культури.

Література

• Історія української та зарубіжної культури / за ред. С.Клапчука.– К.: Знання-Прес, 2007. – 358 с.;

• Культурологія: українська та зарубіжна культура / за ред. М.Заковича. – К.: Знання, 2007. – 567с.;

• Подольська Є., Лихвар В., Погорілий Д. Кредитно-модульний курс культурології. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 368с.

• Антофійчук В. Культурологія. Термінологічний словник. – Чернівці.: Книги – ХХІ, 2007. – 160 с.

• Гнатчук О.С. Культурологія. – Чернівці, 2007. – 201с.

• Бокань В. Культурологія. – К.: МАУП, 2004.

• Гречанко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Рожко В.А. Історія світової та української культури. – К.: Літера, 2000

• Шевнюк О.Л. Культурологія. – К.: Знання-Прес, 2005. – 129 с.

1. Духовна культура зазначеного періоду розвивалась в умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність. Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури (часи гетьманування І.Мазепи), з іншого – її нищення владою росіської імперії. Це в свою чергу створювало умови для пристосування до історичних умов і позбавлення її ідентичності (за українськими землями закріплюється назва Малоросія, за народом – малороський).

Чинники, що впливали на розвиток української культури:

• українська національно-визвольна революція 1648-1676 рр.

• поступальний розвиток та утвердження капіталістичних відносин

• перебування українських земель у складі різних іноземних держав

• загальноєвропейські ідеї ренесансу, реформації та просвітництва

Наприкінці 17-18 столітті відбуваються значні зміни в матеріальній культурі. Поступова еволюція господарського та торгівельного життя зумовила вдосконалення:

• сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці (плуг асиметричної форми, примітивний культиватор, горизонтальний ткацький верстат, використання енергії води та вітру для запровадження основ механізації.)

• транспортних засобів (мажі, хури – великі вози для чумацького промислу, карети для еліти, козацької старшини.)

• житлових поселень (впровадження планування поселень в містах та селах – вулична, рядова та квартальна забудова.)

Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо це стосується елементів одягу та зовнішнього вигляду. В цей час ці складові свідчили про майнову диференціацію українського суспільства та вплив європейських тенденцій.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. На території Гетьманщини на кожну тисячу населення припадала одна школа. На Слобожанщині ситуація була ще гіршою – одна школа на 2 500 чоловік. В цей час здійснюється перша спроба в Україні запровадити обов’язкову початкову освіту, що безумовно збільшило кількість писемних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади – колегіуми, які були засновані в Чернігові, Харкові, Переяславі та Києві. Колегіуми стали осередками формування української інтелігенції.

Перлиною серед колегіумів, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка в 1701 році за наказом Петра І одержала статус академії і за змістом та організацією навчання не поступалась рівню європейських університетів, тривалий час залишаючись єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Києво-Могилянська академія стала своєрідною кузнею кадрів для розвитку української освіти та науки. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І.Гізель, Г.Кониський, Г.Сковорода „Світ ловив мене, та не впіймав”), зросла літературна та поетична школа (К.Сакович, Л.Баранович, М.Довгалевський та інші).

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. На території українських земель функціонувало 13 друкарень, які видавали крім релігійної літератури букварі, книги, газети та інші друковані форми світської літератури. Значним зрушенням у видавничій сфері стало запровадження гражданського шрифту.

Ускладнювало культурний розвиток українців і мовна політика російського та польського урядів, які виключали українську мову з офіційного вжитку.

Розвитку набула історична література. Найяскравішими історичними творами були фундаментальні козацькі літописи – „Літопис Самовидця”, літописи Г.Грабянки, С.Величка. В цих творах акцентується увага на поняттях український народ та українська державність.

Велике значення для української літератури мало видання наприкінці 18 століття „Енеїди” І.Котляревського. Це був перший твір написаний розмовною українською мовою.

Продовжувались традиції української усної народної творчості, яка була представлена казками, перказами, прислів’ями тощо.

У 18 столітті певні зрушення відбулись в науковій сфері. В цей час розвивається астрономія, математика, географія, філософія, історія, медицина. Наукові студії українських вчених досить часто мали прикладний характер. Українські вчені І.Галятовський, Є.Славинецький проводили дослідження в галузі атрономії та географії. Ф.Прокопович розробив підручник з арифметики та геометрії. Позитивні зрушення відбулись не тільки у сфері природничих наук, а й в науках суспільних, що сприяло поступальному розвитку політичної культури українців. На зламі 17-18 століть посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Українську історію почали розглядати не ізольовано, а в світовому історичному контексті.

Інтенсивно в цей час розвивається медицина. Про високий рівень медичної науки на українських земях свідчить той факт, що багато лікарів українців (І.Полетика, П.Погорецький, Н.Максимович, І.Руцький та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини. Перша в Україні аптека з’явилась в м.Лубнах, а в Єлисаветграді відкрилась перша медична школа. Українські вчені-медики Є.Мухін, Д.Самойлович запровадили щеплення проти епідемічних захворювань.

В цей час в Україні розвивається театральне мистецтво. Продовжуються традиції шкільної драми (театральних постановок при братських школах). Поява невеличких п’єс – інтермедій, що відображали проблеми тогочасної людини, сім’ї, суспільства. Розвивається вертепне театральне мистецтво, яке поділялось на дві частини: релігійні постановки – переказ біблійних сюжетів та світські п’єси – трагічні, драматичні і комічні сцени з народного побуту. У другій половині 18 століття зароджується постійний професійний театр. (перший постійний театр – в Харкові).

2.Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпо­чинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національ­ної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу піс­ля їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу від­родження посилюється активність національної еліти, сві­домих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

На рубежі XVIII-ХІХ століть розпочався довготривалий процес формування української національної спільноти зі своєю самобутньою культурою, яка базувалась на традиціях давньоруської держави та козацтва.

Українське національно-культурне відродження поділяють на 3 періоди:

• фольклорно-етнографічний

• культурницький

• політичний

На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вив­чають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. В цей час здійснювалась систематизація історичної та культурної спадщини українського народу. Цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що нап­рикінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної дум­ки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії Укра­їни тощо. Намагаючись відстояти свої національні права, Р. Маркевич, А. Чепа,

В. Черниш, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів. Перші спроби викладу історії України: „Історія Малої Росії” Д. Бантиш-Каменського, „Історія Малоросії” М. Маркевича, „Історія русів” невідомого автора. В цей час досліджується український фольклор як українськими вченими так і іноземними дослідниками.

Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в лі­тературі та освіті.

Розвиток української культури другої половини XIX ст. відбувався під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого наро­ду до загальноєвропейського рівня. Однак, щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямована на консолідацію усіх інтелектуальних можли­востей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки уряди Російської та Австро-Угорської імперій придушували прояви національного відродження українського народу. Це виявлялось в першу чергу в забороні офіційного використання української мови (Емський указ, Валуєвський циркуляр тощо.). навчання в освітніх закладах Наддніпрянщини велося російською, на західноукраїнських землях польською та німецькою.

В літературі утверджується започаткована Т.Г.Шевченком епоха реалізму. Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу пле­яду видатних письменників. Перлинами першої величи­ни сяють у цей час таланти І. Франка, П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинсько­го, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін. Характерними рисами розвитку української літе­ратури в другій половині XIX ст. були: різноманітність художніх напрямів, наявність індивідуальних стилів письменства, поява нових тем та проблематики, демократизація та гуманізація літератури, політизація літературної творчості.

Лібералізація суспільно-політичного життя Російської та Австро-Угорської імперій сприяла створенню україномовних шкіл (недільні та дяківські школи). Основна ж маса початкових шкіл залишалась російськомовними. Вищу освіту в Україні можна було здобути в Київському, Харківському та Новоросійському університетах, а також Львівському та Чернівецькому. Університети були ще й осередками суспільно-політичного життя національно свідомих українців.

Третій, політичний, етап характеризу­ється більшим організаційним згуртуванням національ­них сил, появою та зміцненням їхніх політичних органі­зацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

На території українських земель в другій половині ХІХ столітті діяли ряд громадських та суспільно-політичних організацій. Серед них варто відзначити товариства „Рідна школа” та „Просвіта”, які досить активно проводили просвітню діяльність спочатку на західноукраїнських землях, пізніше поширивши свій вплив і на Наддніпрянщині. Покращувало освітній та науковий рівень і Наукове товариство імені Т.Шевченка. Наприкінці ХІХ століття сформувались перші українські політичні партії.

У різних навчальних закладах більшість викладачів мала українське походження (у 1701-1762 рр. у Слов'яно-греко-латинській академії в Москві працювали 95 викладачів Києво-Могилянської академії, у Медико-хірургічній академії (м. Петербург) навчалися студенти з Києво-Могилянської академії. Майже кожен напрям російської культури або освіти був представлений вихідціями з України.

- У першій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзнача­вся майже суцільною письменністю. У гетьманській Україні високого рів­ня досягла початкова освіта.

- Києво-Могилянська академія зали­шалася зразком для інших шкіл України (у 1701 році наказом Петра І був наданий статус академії за сприяння гетьмана І.Мазепи). До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Крім укра­їнців, у Києво-Могилянській академії також навчалися вихідці з цент­ральних районів Росії, Сербії, Чорногорії.

- Ще одним освітнім центром був Харківський колегіум (заснував єпископ Єпіфаній Тихорський 1722 р.). У XVIII - на початку XIX ст. був другим за значен­ням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром (у 1731 р. отримав статус колегіуму). Викладачами у ньому були: Г.Сковорода, І.Двігубський, Л.Кордет, композитори: А.Ведель і М.Концевич, архітек­тор П.Ярославський, художники І.Саблуков, В.Неминущий, Л.Калиновський та ін.

- Важливу роль у розвитку освіти й науки в Україні відігравали колегіуми, (Чернігів та Переяслав), що були осередками формування української інтелігенції.

- З XVII ст. рівень освіченості населення України поступово знижувався. (селяни й козаки, що потрапили в кріпосну залежність, були майже повністю по­збавлені можливості здобувати хоч би початкову освіту). З часом освіту здобути могли лише заможні люди.

- На за­хідноукраїнських землях. У 1787-1809 рр. при Львівському університеті діяла тимчасова навчальна установа під назвою «Студіум рутенум» (Офіційна назва «Провізоричний науковий інститут у руській мові»). Заклад призна­чався для підготовки греко-католицьких священиків.У «Studium Rutenum» існувало два відділи — філософський і богослов­ський. За весь час існування «Studium Rutenum» у ньому здобули освіту 470 студентів. У цьому навчальному закладі викладали відомі вчені й діячі: П.Подій, М. Гарасевич, А.Ангелович, І.Лаврівський, М.Левицький, Т.Захаросевич, І.Мохнацький, А. Родкевич, М.Гриневецький, А.Павлович та ін.

-Україна залишалася одним з провідних районів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були друкарні Києво-Печерської лаври, Чернігів­ського та Почаївського монастирів. Протягом ХVІІІ ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі та в Південній Україні.

- Царські укази 1720, 1766 років забороняли друкувати україномовні видання. Раніше надруковані вилучали з церков і замінювали на російські, видання книжок українською мовою, тому всі україномовні твори XVIII ст. були рукописними.

- Розвивалося книгодрукування й на території Галичини й Волині — зем­лях, що знаходились під владою Австрії. У 1773 році Антоній Піллер від­крив у Львові друкарню (1776 р.– вийшла перша в Україні газета — «Львівська газета» (видана французькою мовою).

- Значний рівень освіти сприяв розвитку наукових знань. У XVIII ст. особливого значення набуло вивчення історії. Видатні діячі доби: Григорій Сковорода, Самійло Величко, Гри­горій Граб'янка, Іван Полетика, Феофан Прокопович, Данило Самойлович, Василь Каразін

- XVIII століття справедливо вважають періодом розквіту української лі­тератури. Рукописна «Історія Русів» невідомого автора. Де­які вчені (О.Лазаревський, В. Горленко, І. Борщак) приписують авторство цієї книги Григорію Андрійовичу та Василю Григоровичу Полетикам.

- Видатними діячами доби також були: Василь Григорович-Барський, Іван Котля­ревський, Семен Дівович, Василь Капніст

- Рішу­че обстоювали скасовані російським царизмом ав­тономні права України Григорій Полетика, представник відо­мого козацького роду з Полтавщини, Василь Капніст («Ода на рабство»), написана після офіційного запровадження крі­посного права в Україні.

- У XVIII ст. популярність мали видання, авторами яких були мандрівники або прочани (В. Григорович-Барський – „Подорож”, С. Дівович «Разговор Великороссіи с Малороссіею»).

- Великого значення для української літератури мало ви­дання наприкінці XVIII ст. «Енеїди» Івана Котляревського. Це був перший твір, написаний народнорозмовною українською мовою.

-Серед народу були дуже популярні історичні пісні, думи, балади, присвячені: Богданові Хмельніицькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Ґонті.

-Розвиток театру і музики: шкільна драма, балаган (імпровізований тимчасювий театр), кріпосний театр (XVIII ст, у якому пани збирали найталановитіших селян-кріпаків). У 1789 році в Харкові був відкритий перший постійний театр. Україною мандрували кобза­рі, бандуристи, лірники.

-Відомі композитори даного періоду: Максим Березовський («Демофонт»), Дмитро Бортнян­сякий (5 концертів та інших музичних творів), Артем Ведель («На ріках вавилонських»).

- В архітектурі та живописі у XVIII ст. в Україні поширився стиль бароко (ліплення, різьблення, позолота тощо). Відомі архітектурні споруди: царський (Маріїнський) палац у Києві (1752-1755 рр.) за проектом Бартоломео Франческо Растреллі, 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври (1731-1745 рр.) під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя, Іван Григорович-Барський (Покровська церква і церк­ва Миколи Набережного на Подолі в Києві, надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі), Степан Ковнір (кріпак Києво-Печерської лаври. За його проектом зведено Кловський палац у Киє­ві тощо).

-Розвиток архітектури сприяв піднесенню монументального живопису (Успенський собор і Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври, Софійський та Михайлівський собори).

-Розвивався український живопис. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмит­ро Левицький (портрети французького просвітителя Д. Дідро, поль­ського короля С. Лещинського, українсько­го письменника В. Капніста). В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будин­ки, церкви. Їхні вміння залучилися до скарбниці європейської культури.

-Важливими подіями стало відкриття університетів у Харкові (1805 р.) та в Києві (1834р.). У Харкові виходить друком популярний часопис «Украинский вестник», а в Києві з ініціативи першого ректора новоствореного університету М. Максимовича ство­рюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Київський центральний архів стає головною джерельною базою для вивчення вітчизняної історії).

-Вагому роль у розвитку української історичної науки в зазначений період відіграли історики-народники: М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, А.Скальковський.

-Література та мовознавство: на початку XIX ст в умовах нищення Російською і Австрійською ім­перією національних традицій, національно свідомі представники української інтелігенції (М.Максимович, І.Срезневський, О.Павловський), на західно­українських землях - І.Могильницький, І. Лавринський та ін.) проводили плідну роботу.

-Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури належить Т. Шевченку. («Кобзар» (1840 р.), поема «Гайда­маки» (1841р.) та ін.).

- Окрім Т. Шевченка, велику роль у розвитку україн­ської мови та літератури в першій половині XIX ст. віді­грали І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гре­бінка, Г. Квітка-Основ'яненко.

-У першій половині XIX ст. виникають перші професійні театри (Київ, Полтава, Харків), аматорський театр (с. Кобинці, яким керував батько М.Гоголя В.Гоголь Яновський). У театрах України в цей час працювали такі видатні актори (М. Щепкін та К. Соленик).

-Музичне мистецтво України зберігали й передавали кобзарі, бандуристи, лірники, серед яких найвідомішими були О.Вересай, І.Крюковський, А.Шут.

- Поряд з народною поступово зароджується і розвивається українська симфонічна музика (композитори: М. Овсяников-Куликовський, С.Гулак-Артемовський.– «Запорожець за Дунаєм» – перша українська опера:, М. Вербицький – автор музики до гімну «Ще не вмерла Україна»).

- На Наддніпрянщині в цю добу образотворче мистецтво розвивалося в тісній взаємодії і взаємозбагаченні з передовим мистецтвом російського народу, що знайшло вияв у роботах російських художників (М. Іванов, О.Кунавін, В.Тропінін та ін.) та вихідців України (В.Боровиковський, І.Сошенко, А.Мокрицький та ін.) працювали в Росії, розвиваючи там образотворче мистецтво. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька академія мистецтв, твори її випускників — Д.Безперечного, К.Павлова, Т.Шевченка та інших — сприяли утвердженню реалістичного напрямку в мистецтві.

- Розвиток української архітектури першої половини XIX ст. визначили загальні класичні канони й прийоми західноєвропейської архітектури: будинки міського театру (арх. А. Меленський), університету та інституту шляхетних дівчат (арх. О. Беретті), Одеси — будинок театру (арх. Тома де Томон). У Харкові – дзвіниця Успенського собору (арх. С. Васильєв), у Львові Старий театр.

- З посиленням кріпосництва в сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури. У садово-архітектурному мистецтві домінують ландшафтні пейзажні парки (м.Умань – парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, парк «Олек­сандрія»)

- У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася у складній і несприятливій ситуації. Проте завдяки зусиллям передової національно-свідомої інтелігенції зуміла досягти помітних успіхів.

- Вирішальне значення для піднесення культурного рівня українців ма­ла освіта. Були створені недільні школи (Київ, Одеса, Харків, Полтава та ін.). За освітньою реформою 1864 р. всі початкові школи Наддніпрян­ської України були перейменовані на початкові народні училища, повітові училища (пізніше – шестирічні міські училища).

- Емський указ (1876 р.) загальмував розвиток вітчизняної освіти. Реформаційні процеси другої половини XIX ст. торкнулися й системи середньої освіти (класичні гімназії з вось­мирічним строком навчання, для жінок створювали окремі жіночі гім­назії, у гімназії заборонялося приймати дітей з бідних сімей).

- Протягом зазначеного періоду розширилася мере­жа вищих навчальних закладів, у яких здебільшого навчалися представники панівних класів (крім Харківського та Київського, у 60-90 рр. XIX ст. були відкриті Новоросійський університет в Одесі (1865 рік), Харківський, Київський і Львівський політехнічні інститути, з'явилися нові вищі навчальні заклади в Ніжині, Харкові, Кате­ринославі та інших містах.

- У Галичині місцева польська влада забороняла розвиток української освіти. Вагомою у цих умовах була діяльність педагогічного товари­ства «Рідна школа», (1881 р.), товариства «Просвіта», яке отримало право друкувати підручники українською мовою.

- На Буковині, прилученій до Австрії 1775 р., були лише німецькі, румунські, польські народні школи. У 1875 р. засновано Чернівецький університет з німецькою мовою викладання. На Закарпатті вищої освіти не було, середня велася лише угорською мовою.

- У другій половині XIX ст. в університетах Наддніпрянської Укра­їни працювали видатні вчені (Харків­ському — хімік М. Бекетов, математик О.Ляпунов, у Київському — астроном Ф. Бредіхін, у Новоросійському — фізіолог І. Сєченов, медики: М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І.Мечников). В історичній науці плідно працювали: М. Кос­томаров, В.Антонович, О. Лазаревський та ін. У 80-90-ті рр. – О. Єфименко, Д.Багалія, Д. Яворницького та ін.

- Велике значення для розвитку освіти й науки на західноукраїнських землях мало Наукове товариство ім. Шевченка (Львів, 1892 р.).

- В умовах переслідування української мови (Валуєвський циркуляр 1863р. та Емський указ 1876 р.) ук­раїнське мовознавство в другій половині XIXст. досягло значних успіхів. Видатні мовознавці: П.Житецький, О. Потебня, П. Чубинський, К. Михальчук, Б. Грінченко.

- Помітних успіхів досягла й українська література, завдяки творчості І.Франка, В. Стефаника, О.Кобилянської, Марка Вовчка (М. Вілінська), Л.Глібова, Панаса Мирного, П.Грабовського, М.Коцюбинського, Л.Українки. В галузі драматургії працювали: М.Старицький, М.Кропивницький, І. Карпенко-Карий.

-Розвивався український театр (м. Львів – перша в Галичині українська професійна трупа — народний театр «Руська бесіда» (1864 р.) на чолі з О.Бачинським, м.Єлисаветград (1882 р.) М. Кропивницький створив у першу на Наддніпрянщині українську професійну трупу, наприкінці XIX ст. виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого У 1891 році в Києві був організований пер­ший постійний російський театр М.Соловцова.

- Відбулося піднесення музичної культури: (С. Гулак-Артемовський – перша українська опера «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.) П.Ніщинський «Вечорниці», П.Сокальський – опера «Ма­зепа», М.Лисенко – автор музичних народних драм «Та­рас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.

-Розвиток архітектури: — заводські корпуси, банки, біржі, готелі, навчальні заклади, театри, музеї. У цей період у містобудуванні змішуються різноманітні стилі, що призвело до поєднання органічно несумісних елементів(еклектизм). Водночас архітектори спромоглися створити в українських містах низку чудових споруд, (м.Київ, пансіон Левашової (тепер Президія НАН України та ін.).

- Образотворче мистецтво цього періоду розвивалося в реалістичному напрямі. На творчість тогочасних українських художників Російської імперії вплинули ідеї російських художників – І.Шишкіна, В.Перова, І.Рєпіна, В.Васнєцова. У своїх картинах українські митці зображували реальну дійсність, простих людей, борців за свободу України. Серед них — С.Васильківський («Козача левада»), М.Пимоненко («Проводи рекрутів»), К.Костанді («Рання весна») та ін.

- Значних успіхів на рубежі ХІХ-ХХ ст. досягли українські скульптори. Серед них особливе місце посідає Л.Позен — («Кобзар», «Жебрак»). Помітну роль у розвитку цієї га­лузі мистецтва відіграли також скульптори П.Забіла (погруддя Т.Шевченка, М.Гоголя), Б.Едуардс (погруддя О.Пушкіна, пам'ятник О.Суворову (м.Очаків). З творів монументальної скульптури цього часу найвидатнішим є пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві, створений М.Мікешиним (1888 р.).

-Отже, розвиток української культури ХVІІ-ХІХ ст. відбувався у досить складних умовах. Територія України протягом вищезазначених століть входила до складу різних держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їхні уряди проводили щодо корінного населення колонізаторську політику, спрямовану на його денаціоналізацію, знищення української культури. У результаті іноземного поневолення українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж спостерігалося й піднесення. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою, національним гнітом, що посилювався на українських землях. Характерними особливостями розвитку української культури даного періоду було: творче змішування різних художніх стилів (вплив європейської культури), денаціоналізація української культури і як наслідок – початок відродження української національної ідеї (створення товариств, партій).

Короче , я лінива свиня і не шарю шо робити. Тому кидаю ще сюди трішки історії.Матеріал моментами повторюється. Дерзайте граніт науки.

1. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.

Українські землі перебувають у складі іноземних держав:

Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина, південь України і Крим у складі Росії

Закарпаття, Галичина, Буковина – у складі Австрії ( з 1967року – Австро-Угорщини) – 70 тис. кв. км, 3,5 млн. осіб, з них 2,4 млн. – українці.

Ці території розглядалися як власні землі відповідних імперій – фактично не існувало особливостей в управлінні.

Основа економіки укр. земель – с/г, у якому переважали феодальні відносини, поміщицьке землеволодіння і посилення експлуатації селян. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками падіння врожайності.

У першій половині XIX ст. відбувається занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин в Україні починається промисловий переворот.

Внаслідок товаризації с/г йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще пристосовувалися до ринку, в той час як дрібні та середні значною мірою зберігали натуральний характер.

Криза кріпосницької системи господарювання виявлялася також в інтенсивному руйнуванні селянських господарств. Поміщики скорочували надільну землю й намагатися примусити селян більше працювати на панщині. Панщина охопила до 90% селянських дворів. Крім того, досить часто селян взагалі позбавляти надільної землі й переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі й постійно жити на поміщицькому дворі. (На Лівобережжі кількість селян на місячині досягла 1/3 від загальної кількості). В умовах масового обезземелювання починає формуватися заможна селянська верхівка.

Еволюційні, але глибокі зміни сталися у промисловості, де розпочинається у 30-40рр. промисловий переворот, суть якого у поступовому переході від феодальної мануфактури (ручна, підневільна праця) до капіталістичної фабрики (вдосконалена техніка й технологія виробництва, наймана праця). На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях, з'являються нові галузі: кам'яновугільна, машинобудівна, цукроварна...

У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах. (Введенський) та ін. В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел. Він забезпечував надходження до чорноморських портів 40 млн. пудів зерна щорічно.

Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала у глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють усі сфери життя, капіталістичне підприємство, що набуває сили, одночасно з промисловим переворотом руйнували старі соціально-економічні відносини.

2. Суспільно політичні рухи, національне відродження у першій половині 19ст. Кирило-Мефодіївське братство.

Суспільний рух у першій половині 19 ст. був пов'язаний з назріванням глибокої суспільно-політичної кризи Російської імперії і розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Можна виділити такі види суспільних рухів:

І селянський рух був масовим, проте його активність не набула організованих форм і тому він був, скоріше, проявом кризи у суспільстві, ніж реальною силою.

ІІ дворянська опозиція. В Україні з'являється масонство, розвивається ліберальна дворянська опозиція, найрадикальніша частина якої створила таємні товариства, виробляла програми майбутнього устрою, в основі якого була ліквідація кріпацтва, та здійснила спробу перевороту у грудні 1824р.

Було розроблено теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) "Руська правда": всі народи Росії об'єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовується. Усі громадяни республіки рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Повна свобода торгівлі і промисловості. Один з лідерів Північного товариства М.Муравйов розробив „ Конституцію ”, яка передбачала майбутню державу федеративною конституційною монархією із тринадцяти штатів, в т.ч. Чорноморський (Київ) та Український (Харків).

Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки і неорганізованість дій не дали змоги реалізувати свої задуми.

Декабристський рух в Україні.

Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету, насамперед, боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. "Малоросійське товариство", засноване 1819 р., у 1816 р. в Петербурзі був створений "Союз порятунку", у 1818 р. - "Союз благоденства" в Москві. У 1821 р. декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки - Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам'янську - на чолі з В. Давидовим та С. Волконським - і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію - Товариство Об'єднаних Слов'ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південно¬го товариства. У 1825 р. ці товариства об'єдналися.

Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери.

14 грудня 1825 р. - повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове.

28 грудня повстав Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П'ятьох з них повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. На Кавказ і в Сибір заслано багатьох офіцерів. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

ІІІ національні рух.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати:

1. фольклорно-етнографічним: невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирає та вивчає історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки.

2. культурницьким: відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті.

3. політичним: більше організаційне згуртування національних сил, поява та зміцнення їх політичних організацій, усвідомлення національних інтересів, активна боротьба за національне визволення.

Наприкінці 18 - початку 19 ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики. Зростає інтерес до національної історії.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини у 60-80-х роках XVIII ст. викликало спротив серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул з неохотою визнавалось Санкт-Петербургом. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Визначними провідниками шляхти стали Григорій Полетика і Василь Капніст. Останній за дорученням групи козацької старшини у 1791 р. виїхав з таємною місією до Берліна, щоб викласти свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави. Більшість української верхівки, однак, не зайшла у своїх поглядах так далеко. У середині 80-х років опозиційні настрої козацької старшини згасають. З іншого боку, російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. Катерина II підписала "Жалувану грамоту дворянству".

Проте, нові міжнародні реалії, світоглядні і політичні теорії дали новий імпульс українському рухові. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви, всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним збудником для українців було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу. Хресний батько романтизму і новітнього націоналізму був німецький філософ Йоган Готфрід Гердер.

„Історія Русів” анонімного автора (рубіж 18-19ст.) – перша своєрідна політична історія України, яка допомогла пробудженню національної думки. Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ 4-х томна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Камінського, а в 1842-1845 рр. - 5-томна "История Малоросии" Миколи Маркевича.

Історичні і фольклористичні дослідження давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості, становлення української інтелігенції. Визначну роль у першому етапі відіграла українська інтелігенція.

Тим часом як у Європі поширювались ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов'янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.

Вплив польського повстання 1830-1831 років на національне життя в Україні.

На початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію - Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати. Шевченка могли читати всі прошарки суспільства, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченків заклик до національного і соціального визволення став ідеологічною основою нової України. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.