2. Співвідношення орфографії з графікою та орфоепією.

Орфографія тісно пов’язана з графікою і орфоепією. Серед помилок виділяють фонетико-графічні (написання слів з пропуском, перестановкою, заміною та вставкою букв чи складів), орфографічні у фонетичних написаннях (ті, що регулюються правилами) та орфографічні у морфологічних написаннях (позначення ненаголошених голосних та правопис сумнівних приголосних).

Однією із загальних причин помилкових написань в усіх трьох групах є слабке засвоєння учнями розділів “Фонетика” і “Графіка”, а також досить часто причина орфографічних помилок криється в порушенні загальноприйнятих орфоепічних норм. Слід мати на увазі, що вміння зіставляти звукову та графічну будову слів у таких парах : молотьба-батько, боротьба-ходьба, візьміть-просьба, ґрунтується на засвоєнніфонетичних тем.

Отже, ці три розділи тісно взаємопов’язані.

3. Відомості з історії української орфографії

Першою працею, у якій закладалися основи українського правопису, була «Грамматика малороссийскогонаречия» (1818 року) О. Павловського. Згодом на Наддніпрянській Україні набула значного поширення т. зв. кулішівка — фонетичний правопис, укладений П. Кулішем, а в Галичині й на Буковині — пристосований до місцевої вимови фонетичний правопис Є. Желехівського, т. зв. желехівка. Історико-етимологічний правопис розробив М. Максимович (дуже складний для вживання, був мало популярний).

У XIX ст. функціонувало кілька українських правописних систем (А. Метлинського, М. Гатцука, М. Драгоманова та ін.), які відіграли певну роль у становленні національної орфографії.

Проте в 1863 та 1876 рр. царський уряд заборонив використання українського правопису, тому аж до 1905 р. на територіях підросійської України україномовні тексти друкувалися т. зв. ярижкою — російською абеткою та згідно з тодішньою чинною російською орфографією.

Офіційно схваленого й обов’язкового для вжитку українського кодексу орфографії не було аж до 1921 року, коли вийшли друком «Найголовніші правила українського правопису», створені Українською АН під керівництвом академіка А. Кримського.

Новий повний орфографічний кодекс, яким і тепер в основному послуговується українська діаспора, вийшов у 1928 році, відомий в історії як «скрипниківський», бо його затвердив нарком освіти УРСР М. Скрипник.

Наступне видання правопису 1933 р. фактично відкидало попереднє як ідеологічно неправильне. Він був обов’язковим до 1946 року, коли вийшов новий «Український правопис» , друге його видання здійснено в 1960 році, третє — у 1990, а четверте — у 1993. Нині триває робота над новою редакцією «Українського правопису».

Всі зміни уже зазначені в “Довіднику українського правопису” останнього видання (пів, напів…) Всі інші зміни, які пропонують науковці (радости, гордости…) за розпорядженням Президента України у новий довідник не вноситимуться, а залишатимуться предметом вивчення.

4. Основні принципи української орфографії.

В основу української орфографії покладено принципи: фонетичний, морфологічний та історичний, крім того, певне місце у написанні посідає принцип смисловий. Провідними є фонетичний і морфологічний.

Фонетичний полягає в тому, що слова пишуться так, як вимовляються в літературній мові. Кожна фонема позначається на письмі буквою або буквосполученням, як цього вимагають правила української графіки. Для засвоєння фонетичних написань потрібно знати природне звучання слів і вміти практично його реалізовувати в своєму мовленні. У таких словах кожен із звуків вимовляється так, як його вимовляють окремо. Наприклад : добро, сонце, козак.

Морфологічний принцип полягає в тому, що певна морфема чи певний звук у морфемі всюди пишеться однаково, хоча в інших формах цього ж слова або в окремих споріднених словах вимовляється інший звук (віддати - відписати). За цим принципом пишуться букви на позначення голосних -е-,-и-,-о- в різних позиціях звукосполучень, що мають здатність асимілюватися (змагаєшся). Свідоме застосування морфологічного принципу неможливе без знання граматичної будови слів.

Історичний полягає в тому, що слова передаються на письмі за традицією, як писали їх раніше, хоча в сучасній мові таке написання не пояснюється ні вимовою, ні граматичною будовою. За цим принципом позначаються звукосполучення (дз,дж,ь,я,ю,є,ї,щ та слова, що не перевіряються наголосом) .

Диференційований (смисловий) полягає у розрізненні значень слів при їх написанні (багатир, богатир).