3. Фонологічна та фонетична системи сучасної української літературної мови.

Початок вивчення фонеми як функціональної одиниці поклав видатний мово­знавець І. Бодуен де Куртене в 70-х роках XIX ст., а один із його учнів - М. В. Крушевський - увів для позначення цієї величини термін фонема.

Сам термін фонема з’явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні мовний звук. Уважають, що термін фонема вперше ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а по­тім його використав Ф. де Соссюр.

Щоб збагнути природу фонеми, зауважував науковець, необхідно добре вивчити звуки мови, адже, відірвавшись від своїх графічних позначень, звуки постають як щось невиразне, тож знову виникає спокуса віддати перевагу, нехай і облудній, опорі письма. Тому перші лінгвісти, яким нічого не було відомо про фізіологію арти-кульованих звуків, щоразу опинялися на слизькому; відступитися від літери означало для них втратити ґрунт під ногами; тоді як для нас - це перший крок до істини, бо необхідну підтримку ми знаходимо саме у визначенні звуків. Сучасні нам лінгвісти нарешті це зрозуміли; розбудовуючи дослідження, початі іншими (філологами, теоретиками співу тощо), вони збагатили лінгвістику фонологією як допоміжною наукою, що поклала край її залежності від графічного слова.

Справжня послуга фонології полягає в тому, що вона надає нам можливості вжи­ти запобіжних заходів щодо письмової форми, через яку ми змушені проникнути до мови.

Якщо ми, писав Бодуен де Куртене, вступимо на ґрунт справжньої мови, яка існує в своїй безперервності тільки психічно, тільки як світ уявлень, нам не буде достатньо поняття звука, і ми будемо шукати іншого терміна, що зможе позначити психічний еквівалент звук^. Саме таким терміном і є термін фонема.

До речі, Бодуен де Куртене у своїх працях трактував визначення терміна фонема кілька разів: широко і докладно, лаконічно і образно. Проте всі формулювання об’єд­нує психологічна основа реальності фонеми, яка трактується дослідником як психо­логічний еквівалент звука. Звук стає реальністю тоді, коли він існує в психічній уяві людини. Психічне уявлення антропофонічного образу, зв’язку його з іншими, такими самими образами, їх психолого-розумова інтерференція являють собою фонему - своєрідний прообраз осмисленого звука. Фонема — це антропофонічне уявлення. Воно є однорідним і нечленним з погляду мови. Антропофонічне уявлення виникає в результаті тих вражень, імпульсами, так би мовити, першопричиною яких є синтез вимовлення одного й того самого звука в різних позиціях. Фонему, чи психічні антропофонічні уявлення, не можна розглядати як даність. Антропофонічні уявлення при­вносяться людині, здобуваються нею.

Розуміння сутності фонеми від часів Бодуена де Куртене зазнало істотних змін, а вчення про фонему виділилося в окремий розділ мовознавства — фонологію.

Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фо­неми. Психологічний підхід до фонеми він об’єднує з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план. У праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об’єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми називатимемо їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем».

М. С. Трубецькой зі структурно-семантичного і структурно-функціонального під­ходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації фонеми, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об’єднує фонеми, що нейтралізуються), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій (приватні, градуальні, еквіполентні, одновимірні, багатовимірні, корелятивні).

Фонетична система - це система звукових одиниць і засобів, за допомогою яких утворюються мовні знаки. Фонетична внутрішня система, яка об’єднує всі звукові засоби мови, є неоднорідною і складається з внутрішньо пов’язаних підсистем, у ме­жах яких маємо справу з різноманітними одиницями: фонемами, просодемами, силабемами.

Одиниці підсистем фонетичної системи є одноплановими, вони безпосередньо не пов’язані з мовними значеннями, але саме вони є тим матеріалом, з якого утворю­ються двопланові величини: план змісту і план вираження.

Звукова будова як внутрішня система (ендосистема - ендо - перша частина складних слів, що відповідає слову внутрішній) мови складається з трьох тісно пов’язаних і взаємозумовлених одна одною частин: із фонематичної, просодичної їй силабічної підсистем.

Зв’язки між цими трьома підсистемами не однакові в різних мовах. В одних мовах при утворенні морфем і слів провідну роль відіграє фонематична підсистема (такі мови називаються фонематичними), в інших провідна роль належить силабічній підсистемі (такі мови називаються силабічними). У більшості мов світу - склад - суто фонетична( незмістова одиниця), проте в китайській, в’єтнамській мовах склад збігається з морфемою. Мови, у яких склади збігаються з морфемами, не виділяють окремо звуки. Морфемна межа в японській мові завжди відповідає межі складів, хоч склад і морфема не збігаються. Наприклад: хана-га (квітка), хана-но (квітки), хана-ні (квітці), хана-де (квіткою). Отже, і в першому, і в другому випадку набувають різно­манітності зв’язки цих підсистем з тонічною підсистемою. Через це структура звукової будови відзначається в кожній мові яскравою своєрідністю.

Фонетика як система матеріальних засобів мови - це набір звуків, наголосів та інтонацій. Фонетику в цьому розумінні слід відрізняти від фонетики - науки про звуки мови, як відрізняємо сам предмет від розмови про нього. У центрі фонетики - вчення про звуки мовлення: природа звуків мовлення, закони поєднання їх, звукові зміни, зумовленість звукових змін.