2.Фонетика і фонологія.

Професорові М. С. Трубецькому належить уведення терміна фонологія й виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. Фонологія входить у фонетику як її частковий розділ.

Фонологія - розділ мовознавства, що вивчає структурні й функціональні зако­номірності звукової будови мови. Цим фонологія як семіотична дисципліна відріз­няється від загальної фонетики, яка вивчає мовлення в її фізичному, акустич­но-артикуляційному аспектах; внутрішню зв’язаність (неавтономність) цих дисцип­лін виражено через назву фонології функціональною фонетикою (А. Мартіне).

Оскільки фонетика і фонологія мають, по суті, різні об’єкти вивчення (або дуже різні аспекти одного об’єкта), то й складають вони різні розділи. Але, безумовно, розділи ці дуже пов’язані -тією ж мірою, якою пов’язані звук і фонема (Ю. Карпенко).

Представники Щербівської фонологічної школи при встановленні фонемної незалежності виходять з реального звучання конкретної словоформи. Наприклад, услові просьба виступає фонема /з'/, що є наслідком асимілятивного чергування перед наступним дзвінким [б].

Інакше відбувається встановлення фонемної належності конкретних звуків представниками Московської фонологічної школи. На їхню думку, на основі однієї тільки словоформи не можна встановити фонемну належність звука, що стоїть у слабкій позиції. Отже, в основі теорії фонеми Московської фонологічної школи лежить морфема і поняття сильної та слабкої позицій. Так, у слові просьба, за Московською фонологічною школою, позиція звука перед [б] є слабкою. У цій позиції звуки |с') і (з'] не протиставляються, не розрізняються. Щоб установити, якою фонемою є звук слабкої позиції, його треба поставити в сильну позицію (змінивши положення морфеми). У результаті такої процедури виявляється, що перед (б] стоїть фонема /с'/ у варіанті [з'].

Одним із найвизначніших представників Празької школи і світової лінгвістики взагалі став Микола Сергійович Трубецькой.

Навчаючись у Московському університеті, успадковує традиції школи

П. Фортунатова. Підчас проживання в Росії досліджує слов’янські, фінно-угорські й мови Кавказу. Друкується нечасто, до того ж більшість його праць утрачено. 1919 року емігрує з Росії спершу до Болгарії, а з 1922 р. - до Австрії, де працює викладачем Віденського університету. У 30-х роках переїздить до Праги. Саме тут підготовлено й видано основні його праці.

Найвагомішою в науковій спадщині М. С. Трубецького стала книга «Основи фонології», в якій уперше запропоновано фонологічну концепцію фонетичної си­стеми мови, визначено предмет фонетики і фонології: фонетиці залишено мате­ріальне вираження у вигляді звуків, нею вивчається фізично-акустична і звукова системи, артикуляційно-фонологічно аналізується безкінечна кількість звуків; у фонології ж аналізуються чітко усвідомлювані звуки, що виділяються на основі розрізнення і розпізнавання слів; визначено принципи функціонального розріз­нення фонем.

Крім конститутивної, сигніфікативної і перцептивної, М. С. Трубецькой визначає ще дві важливі функції фонем: делімітативну (розмежувальну) і кульмінативну.

Делімітативна функція пов’язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем. Так, зокрема, у чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова.

Кульмінативна функція полягає в забезпеченні цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові (всі голосні у слові стають гармонійними за артикуляцією). У тюркських і деяких інших мовах - уподібнення голосних звуків афіксів голосним звукам кореня-основи: баш - «голова», башлар - «голови»; теш - «зуб», тешлер - «зуби».

Фонему М. С. Трубецькой визначає на основі опозиції, точніше звукового протиставлення. Якщо за допомогою опозиції розрізняються значення двох слів, то їх називають фонологічними, дистинктивними, смислорозрізнювальними. Вони протиставляються всім іншим, несуттєвим. Таким чином, будь-яке слово постає структурою з кількох фонем. У всякої фонеми можуть виділятися, крім смислорозрізнювальних, ще й численні несуттєві ознаки. Зрозуміло, що фонема реалізується у вигляді звуків, а всякий звук - це варіант фонеми. Основний варіант - то інваріант фонеми. Парадигматично

М. С. Трубецькой розрізняє варіанти фонеми, а син­тагматично відрізняє фонему від сполучення фонем. Варіанти не розрізняють слова, якщо ж два звуки розрізняють слова - то це дві фонеми. Ученим було звер­нено увагу на пару протиставлених однією ознакою фонем, що пізніше стали кваліфікуватися корелятивною парою фонем, а явище - кореляцією.

Серед опозиції М. С. Трубецькой розрізняв одновимірні, багатовимірні, у вигляді кількох пар, фонеми, пропорційні (однотипні) для кількох пар, та ізольовані, що немають інших пар. Найвагомішим у нього виявилися привативні, градуальні й еквівалентні (рівнозначні позиції). Привативні – то протиставлення дзвінкого й недзвінкого. Компонент опозиції протиставлення називають немаркованим на відміну від вираженогомаркованого. Названі поняття і терміни стали використовувати у процесі аналізу інших підсистем мови. Учений запроваджує поняття про архіфонему у випадку нейтралізації однієї з фонем у певних позиціях. Крім розрізнювальних ознак фонем М.С.Трубецькой вивчає наголос, інтонацію, поглиблено досліджує загальні принципи сполучення фонем, фонологічні системи рідних мов