3.Поняття «літературна мова», «офіційна мова», «державна мова».

Літературна мова — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Офіці́йна мо́ва — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — «надзвичайного») статусу.

Державна мова — це закріплена традицією, офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).

4. Ознаки літературної мови. Норми літературної мови.

Літературна мова характеризується такими ознаками:

^ унормованістю;

^ уніфікованістю (стандартністю);

^ наддіалекгністю;

^ поліфункціональністю;

^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Норми української літературної мови

Назва норм	Що регулюють норми
Орфоепічні норми	Правильну вимову звуків, звукосполучень і наголосу в словах
Лексичні норми	Вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні
Граматичні норми	Правильне творення і вживання слів та їх форм, правильна побудова словосполучень і речень
Стилістичні норми	Вживання мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення
Орфографічні норми	Правильне написання слів
^ Пунктуаційні норми	Правильне вживання розділових знаків

5.Культура усного і писемного мовлення.

Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику, кожен із мовців навіть за найсприятливіших умов опановує поступово. Бо мова безмежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологізми, різноманітна в граматичній будові і фонетичному оформленні та вияві.

Для дитини, яка ще не навчається письму, усне мовлення слугує єдиною формою спілкування з однолітками і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.

Поступово розвиваючи своє мислення й мову, людина утверджується в житті, у суспільстві. Цей процес неможливий без мовлення — конкретного використання всіх одиниць мови.

Культура мовлення — явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мовлення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й загальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина прилучається до книг — найуніверсальнішого і найнадійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до культури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, народу, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізується в мовленні.

Про мову і її роль у суспільному та особистому житті існує багато висловлювань видатних учених, письменників: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова — ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, роздуми, досвід, почування» (Панас Мирний); «Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово. Але воно часто або смертельно ранить, або радість викликає і збуджує душу» (Г. Сковорода). Російський письменник Антон Чехов (1860 — 1904) писав: «Для інтелігентної людини, погано говорити повинно б вважатися такою ж непристойністю, як не вміти читати й писати». Безсумнівною є й народна мудрість: «Якщо знаєш, про що сказати, слова завжди знайдуться ».

У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є загальна й професійна освіченість мовця, його ерудиція. Маючи ґрунтовні знання, зокрема з мови, досконало володіючи її усною і писемною формами, кожен носій мови може зарекомендувати себе в суспільному житті найефективніше.

Культура мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комунікативно шкідливе. Культура мовлення розвивається одночасно з розвитком кругозору людини — кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).

Отже, усне мовлення й писемне мовлення, оволодіння їх стилістикою, культурою — це дуже місткий і постійний природний процес, не завжди спланований і усвідомлюваний, але спрямований до знання і вміння висловлюватись, послуговуватись мовою якнайдоцільніше в усіх сферах соціального та індивідуального життя кожного з мовців.