26.Андрусівське перемир’я 1667 р. «Вічний мир» та його наслідки для України

Андрусіївське перемир’я

На початку 1667 р. сталася одна подія, яка кардинально вплинула на становище

Української держави, її національну єдність. 13 січня уряди Росії та Польщі

підписали в с. Андрусові поблизу Смоленська перемир'я терміном на тринадцять з

половиною років. Згідно з договором, де повністю ігнорувалися інтереси власне

України, територія на правому березі Дніпра переходила під цілковиту владупольської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (кілька верст навкруги)

передавався на два роки Росії. Польща їй же повертала Смоленськ, Сіверську

землю, офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави.

Білоруські землі залишалися у межах Речі Посполитої. Офіційне право управління

Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало

управління лише з боку Росії.

Вічний мир

Вічний мир — мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участьпосли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князьВасилій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей^[1]. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).

Умови договору

• Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.

• Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ

• Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.

• Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.

• Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

27. Гетьманування п. Дорошенка. Причини поразки української національно визвольної війни 1648-1676рр.

Петро Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С. Опари, В. Дрозденка було зламано), П. Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня й Могилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише літописець С. Величко, – при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П. Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

− розпочинає систематичне скликання військових рад;

− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Причини поразки національно-визвольних змагань середини ХVІІ ст.  Основні причини поразки національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.:  - відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї, гострі суперечності між окремими угрупуваннями;  - переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними;  - відсутність на початку революції сформованої національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва;  - розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що ставало на заваді об’єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;  - розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне і Правобережне) та Запорожжя, що призвело до міжусобної боротьби;  - ліквідація встановленої Б.Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади;  - прорахунки урядів (після смерті Б.Хмельницького) у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу;  - різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища України;  - постійна агресія з боку сусідніх держав.