3 Способи людської буттєвості

Діяльність, практика, праця - основи людської буттєвості. Сутність діяльності і діяльність як спосіб здійснення сутності людини. Діяльність і людські потреби. Єдність матеріального і духовного начала в діяльності. Діяльність і практика. Предметно-перетворюючий характер практики.Праця як спосіб взаємодії людини з природою. Праця як відчуження діяльності. Діяльний принцип у філософії, його ефективність і обмеженість. Спілкування Я-Ти взаємодія, комунікація в системі способів людського буття.Виміри людської буттєвості: проектування, відповідальність, свобода та ін.Споглядання, самозаглиблення як недіяльнісні способи буття людини, їх обґрунтування у східній філософії. Людська особистість як осереддя людського початку в людині - це явище в багатьох відношеннях унікальне і незвичне: саме завдяки здатності бути особистістю людина набуває субстанціальних виявлень, тобто постає самовладною, самодетермінованою, такою, що продукує сенси. характеристики людської особистості розкриваються у двох провідних вимірах: спрямованому всередину людського єства (де особистість постає як "самість") та спрямованому назовні, на діяльну та творчу активність. поняття людської особистості окреслюється через співвідношення із іншими поняттями, що характеризують людину, а також через сукупність найперших цінностей та реальних буттєвих виявлень.

4 Антропологія як розділ філософії

У взаємозв'язках вже розглянутих розділів філософії і у контексті їхніх змістовних вимірів (всі вони центровані на людині) належне місце займає і філософська антропологія. На думку її засновника М. Шелера (поч. XX ст.), звернення до філософії людини випливає з усвідомлення людиною того, що вона не знає себе. Виникнення філософської антропології пов'язане з «першим поколінням» філософських людинознавців, що осмислили власне людську проблематичність, відчуло тягар людської всемогутності і визнало насущність осягнення таїни людського в особі людини. Це час кризи класичних уявлень про людину і несподіваної зацікавленості її сутнісною побудовою (20-ті роки XX століття). Антропологія походить від грец. «антропос» — «людина» і «логос» — «вчення», «думка», «слово»). Термін позначає роздуми про своєрідність людини. Філософська антропологія досліджує такий спосіб осмислення людини, в якому реалізовується спроба торкнутися людської сутності, тієї структури, що не зводиться до ланки певних визначеностей, не піддається ясним описам, є самоцінною і схильна вбачати людину особистістю. Існують різні види антропології. їхнє нечітке розрізнення призводить до плутанини, двозначності і непорозуміння. їхнє розмежування допомагає виділити сферу власне філософської антропології. Фізична антропологія має предметом палеонтологічні теми. Психологічна антропологія вивчає людську поведінку. Соціальна антропологія охоплює концепції соціальної життєдіяльності. Культурна антропологія концептуально спрямована на креативні здібності людини, а також займається етнологією первісних народів. Структурна антропологія націлена вивчити феномен людини засобами структурного аналізу. По-літична антропологія прагне визнати владу визначальною сутнісною формою самоствердження людини. Педагогічна антропологія розглядає здатність людини до навчання і виховання як підвалину людської природи. Теологічна антропологія доводить богоподібність людини. Розгалуження антропологій відображає строкатість людських властивостей і незалежність людини від конкретних виявів її буття. Людина не є сумою перерахованих вимірів. Вона — істота безвідносна до своїх специфічних здібностей. Єдиною специфікою людини — є відсутність специфіки. Безпосередньо долаючи свою визначеність та межі звичного життя, людина абсолютно несподівано і необґрунтовано може поставитись до себе як до чогось більшого, ніж вона є ззовні, вийти за наявні власні межі знань, сил, можливостей і засобів та досягти чогось такого, що вважалось принципово їй недоступним. Людина — безмежна істота завдяки здатності долати власні межі, переступати їх, здатності до трансцендування, до творчості. Людина істота метафізична. Вона не зводиться до матеріальної тілесності. Вона є громадянином не лише «матеріальної» природи, де панує необхідність, а й світу свободи, духу, творчості (Кант). Саме у цій двоїстості людина цікавить філософську антропологію, яка здатна своїми засобами осмислити аспекти феномену людини, недоступні іншим (вище перерахованим) антропологіям. Традиційно прийнято виділяти філософську антропологію в широкому розумінні, що обіймає всі філософсько-людинознавчі пошуки, і у вузькому, як спеціальну галузь, започатковану М. Шелером і Г. Плеснером.

Вітальність і духовність — полюси людської істоти, «підніжжя» і «вершина» її існування. Вітальне «Я» людини, на відміну від тваринної вітальності, усвідомлює себе і таким чином ніби переступає власні межі і стає чимось незмірно більшим, ніж просто органічна воля до життя. Сутність і можливості тварини жорстко задані її винятково біологічною природою і тому обмежені. Вона існує відповідно до однозначної, негнучкої програми, заданої її інстинктами, і не може стати чимось більшим, ніж тварина. Людина, на відміну від неї, знаходиться в процесі безустанного подолання раніше поставлених перед нею границь і меж. Інстинкти для неї — лише відправна точка прагнень, яким властива вічна незадоволеність і жадоба незвіданого. На відміну від вітальності, яка утримує людину унизу, біля границь тваринності і постійно загрожує їй небезпекою зриву у її бездонне черево, духовне «Я» утримує її від подібних зривів і направляє вгору. Людське існування — це завжди буття на грані, що відділяє можливість падінь від можливості зльотів. Утримуватися від падінь йому допомагають релігія, філософія, мистецтво, моральність, право, тобто усе те, що називається одним словом — культура. Культура не відкидає і не перекреслює людської вітальності, а допомагає переробляти її в духовність. Вона наділяє людину вмінням направляти виникаючі протиріччя між цими двома началами не в деструктивне, а конструктивне русло. Вона пропонує цим колізіям розгортатися не по антагоністичному, а по антагональному й агональному сценаріях. Культура є найбільш відповідною людському призначенню формою вирішення протиріч між духовністю і вітальністю, духовністю і соціальністю. Вона являє собою, з одного боку, розвиток і удосконалювання духовно-практичних форм за посередництвом людини й одночасно — самопіднесення людини за посередництвом цих форм. Творячи культуру, створюючи духовні і матеріальні цінності, людина одночасно творить, формує, удосконалює і саму себе. Вступаючи в боротьбу з власною недосконалістю, із різного роду інстинктивно-імпульсивними, афективними рухами і поривами, що принижують її гідність, із деструктивними впливами соціального оточення, людина тим самим прямує до вищих форм культури. Протидіючи окремим проявам вітальних або соціальних начал, людина при цьому не перестає бути живим організмом або суспільною істотою, просто логіка культурного буття змушує її прагнути піднятися над емпіричною обмеженістю свого вітального «его» або над корпоративними пристрастями найближчого соціального оточення. Як носій духовних начал, вона не може дозволити собі залишатися вічним бранцем своїх вітальних начал. Задоволення сущим суперечить самій суті культури, що являє собою динаміку невпинного підвищення людини над своєю природною і соціальною обмеженістю. Незадоволеність наявною соціальною даністю, здатність виношувати ідеали і шукати шляхи і засоби їхнього практичного втілення — це теж відмітна риса культурної свідомості, яка мріє про гармонічний і досконалий світ.