19 Мімезис

(грец. µίµήσις — наслідування, mimeistkai «імітувати») — термін давньогрецької філософії і естетики яким позначали основні принципи творчої діяльності митця.Мімезис є імітацією або репрезентацією чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом, ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як імітацію (мімезис) дії (праксис).Найповніше теорію мімезису розробили Платон і Аристотель.

а) У Платона

У праці «Республіка» (кн. 3 і 10) мімезис визначено як копію копії (недоступні митцеві ідеї). Імітацію (головним чином драматичну) вилучено зі шкільної освіти, оскільки імітація може схиляти людину до наслідування світу речей, не гідних уваги мистецтва, а також тому, що вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей. Вона стає, зокрема в неоплатонівців (Плотін, Ціцерон), образом зовнішнього світу на відміну від світу ідей. Тому, очевидно й почали критикувати театр упродовж багатьох століть, а відтак і самі вистави через його зовнішній, фізичний характер (на відміну від божественних ідей).

б) В Аристотеля

У «Поетиці» (1447 а) мімезис пояснено як фундаментальний засіб мистецтва, хоча насправді він існує тільки в різних формах ( поема, трагедія, епічна оповідь). Імітація стосується не ідеального світу, а людської діяльності (окрім характерів): «Отож для поета важливо відтворити фабулу, тобто вдатись до імітації дій високою і повноцінною мовою, пересипаною особливими оригінальними прикрасами, відповідно до розмаїтих частин твору; такої імітації, яку реалізують на сцені персонажі в дії, а не через оповідь і яка (викликаючи відчуття та страх) очищує глядачів у випадках подібних емоцій» (ibid., 1949 b). «Саме фабула є імітацією дії, бо під фабулою розумію сукупність виконаних дій» (ibid., 1950 а). Це протиставлення не втратило значення й сьогодні. Такою є опозиція «шоунінг/теллінг» в англо-саксонському літературознавстві [ Бус (Booth, 1961) ].

Мімезис стосується репрезентації людей і, зокрема, їхніх вчинків: «Мімезис дії – це мітос, а під мітосом я розумію організацію дій» (ibid., 1950 а). Мімезис є імітацією світу речей дотримуванням логіки розповіді. Ця логіка стосується опозиції «дія/характер»:

а) Імітація дій

Мітос в Арістотеля відзначається як мімезис дії (праксис).

б) Імітація характерів (етос)

Це імітація в образному тлумаченні: образна репрезентація.

в) Імітація попередніх взірців

До перших двох різновидів імітації слід додати імітацію попередніх взірців Скалігер, Буало, Іноді (зокрема, в класицизмі) поет був змушений «імітувати природу», а це мало неабияке значення: писати ясним, чітким стилем або сліпо дотримуватись натуралізму.

Мімезис – в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному.Піфагорейці вважали, що музика копіює “гармонії небесних сфер”. Демокріт був упевнений, що мистецтво в широкому його розумінні (як продуктивної творчої діяльності людини) походить від копіювання людини твариною (ткацтво від копіювання паука, домобудівництво – ласточці, співи – птахам).Більш детально теорія мимезису була розроблена Платоном і Аристотелем. При цьому термін “мимезис” наділявся ними широким спектром значень. Платон вважав, що копіювання складає основу будь-якої творчості. Поезія, наприклад, може копіювати істині і благу. Однак мистецтва обмежуються копіюванням предметів або явищам матеріального світу, і в цьому Платон вбачав їх обмеженість і недосконалість. Власне естетична концепція мимезису належить Аристотелю. Вона включає в себе і адекватне відображення дійсності (зображення речей такими якими вони були і є), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, як пр них говорять і думають), і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, якими вони повинні бути).В залежності від творчої задачи художник може свідомо або ідеалізувати, возвисити своїх героїв (як робить трагічний поет), або представляти їх у смішному і неприглядному вигляді (що присутнє автрам комедій), або зображувати їх в звичайному вигляді. Метою мемезису в мистецтві, згідно Аристотеля, - придбання знань і збудження почуття задоволення від “воспроизведения”, споглядання і пізнання предмету.Художники пізньої античності, як правило, виділяли один з аспектів арістотелівського розуміння мемезису. Так, в еліністичній теорії і практиці зображувальних мистецтв володарювала тенденція створення ілюзорно-натуралістичних зображень. В середні віки міметична концепція мистецтва поступається місцем образно-символічній, а сам термін “мимезис” наповнюється новим змістом. У Псевдо – Діонісія Ареопагита, наприклад, “неподражаемім подражанием” названо символічний образ, “по контрасту” означаючий “умонепостигаемій” архетип.Подальший розвиток концепція мимезису отримала в теорії копіювання. Теорія копіювання – концепція виникнення і сутності мистецтва, яка зародилася в античній естетиці (мимезис) і отримала розвиток в естетиці Відродження і нового часу, а також знайшла відображення і в сучасних естетичних концепціях (Лукач, Ауербах), в теорії реалістичного мистецтва.

Катарсис (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через свою поліфункціональність набуло чимало тлумачень.Давньогрецький мислитель Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим очищує душу людини, виховує його.У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача.