13 Наука та її будова

Наукознавці слушно вважають, що серед численних напрямів у вивченні науки центральне місце посідає пошук організаційної специфіки наукової діяльності, оскільки розв'язання практичних завдань управління науково-технічним прогресом вимагає чітких уявлень про типи та характери організації керованих та керівних систем. Додаткового сенсу цьому пошукові надає прагнення отримати знання таких організаційних характеристик науки, які б сприяли взаємодії з іншими соціальними інституціями у колективному вирішенні суспільно важливих проблем. У зв'язку з цим особливого значення надають вивченню дисциплінарного рівня науки, оскільки найбільш плідні контакти між наукою та суспільством здійснюються саме на дисциплінарному рівні.Поняття "наукова дисципліна" конкретизує уявлення про науку як соціальну інституцію. Дисциплінарність науки характеризує рівень її інституціоналізації.Західні наукознавці (П. Вайнгарт, Т. Н. Кларк, Р. Уїтлі та ін.) у вивченні відмінностей між науковими дисциплінами спираються на уявлення про соціальні та когнітивні (пізнавальні) особливості наукових дисциплін. Ці особливості орієнтують нас на глибше розуміння механізму інституціоналізації науки.Згідно з Уїтлі, когнітивна інституціоналізація характеризує ціннісну ієрархію дослідницьких методів, наукових понять, теорій, межу та специфіку предметної царини досліджень. Високий рівень інституціоналізації дає змогу передбачити дослідницьку поведінку вчених.Соціальна інституціоналізація передбачає відповідний рівень упорядкованості відносин усередині організації, а також визначеність меж дослідницької діяльності та її предметної царини. Завдяки цьому науковим дослідженням надають статус дисциплін, санкціонують законність проблематики та справляють потужний вплив на розподіл ресурсів. Коротше кажучи, соціальна інституціоналізація — це виникнення та збереження формальних структур, які об'єднують членів когнітивної структури.Зростання соціальної інституціоналізації наукової дисципліни сприяє повнішому вивченню взаємовідносин між вченими певної дослідницької галузі та формуванню груп солідарності всередині певної спеціалізованої діяльності. Проте слід ураховувати й деякі втрати від такої солідарності, яка обтяжена надмірною замкнутістю наукових колективів і догматизмом у обстоюванні сповідуваної наукової ідеології.Отже, сучасна наука має багатий арсенал засобів для вдосконалення власних організаційно-управлінських структур та оцінки ефективності наукових досліджень і розробок. Наука – це форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і про саме пізнання, що має безпосередньою метою збагнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їхньому взаємозв’язку.

14 Етика як філософська дисципліна

Слово "етика" виникла з давньогрецького "ethos", яке в різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, загальне житло, потім звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також стійку природу якого-небудь явища. Античні філософи Емпедокл (ок. 490 - ок. 430 до н.е.), Демокрит (ок. 460 - ок. 370 до н.е.) використовували його, характеризуючи міцну, стійку природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об'єктивного світу, людини. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н.е.), взявши за основу значення етосу як характеру,темпераменту, утворив прикметник "ethicos" - "етичний" для позначення особливої групи людських чеснот - мудрості, мужності, помірності, справедливості т.п. - які відрізняють їх від чеснот розуму.Науку про етичні чесноти (особистісні якості), гідності характеру людини Аристотель назвав "ethice" (етика). Так у IV ст. до н.е. етична наука отримала свою назву, яку носить і сьогодні. Етика - філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви в різних сферах діяльності. Етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки. Предметом етики є мораль як форма індивідуальної і суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття. На рівні повсякденної свідомості дуже поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх не розрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлено в їхній свідомості, з реальним, а не представлено - з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Однак філософія (етика є філософською наукою) допомагає усвідомити пізнаване (у даному випадку - мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об'єктивно, а знання про нього - суб'єктивно, тобто в свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, правда не принципово: пізнаване має багато властивостей, а його теоретична модель є лише деякі з них, у кращому випадку - загальні і істотні, що є підставою для визнання пізнаванності миру, включаючи і морального феномену. Проте найбільш досконалі знання моралі і розуміння глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль. Об’єктом вивчення етики як філософської дисципліни є мораль як така. Становлення людини як соціалізованої особистості не може відбуватися поза моральних чинників. Вміння , навички, інтелектуальна компонента – все це необхідне, але недостатнє для презентації людини в суспільстві. Власне етика як наука про належне, як практична філософія є інтенцією людини на самовдосконалення. Вивчення різних етичних систем, формування власних моральних принципів та вміння корегувати їх з моральними принципами іншої людини – це якоюсь мірою і є мета знайомства з даним курсом.