55. Історія розвитку вчення про заїкання. Сучасні підходи, проблеми, перспективи. Класифікація заїкання.

Існує безліч теорій, які намагаються пояснити виникнення цього порушення. Однак головний висновок, який випливає з різних суджень, такий: якщо до ХІХ століття заїкання розглядали виключно як фізичне порушення, то в ХХ столітті почали говорити, що заїкання – складне психофізичне порушення, де психологічна сторона має вторинні наслідки, а первинними є фізіологічні.

Л. Бєлякова, Р.Боскіс, О.Дьякова, Н.Жинкін, І. Сікорський визначили заїкання як складний психофізичний розлад. Автори виділяють у структурі порушення заїкання як фізіологічні, так і психологічні симптоми. На думку одних дослідників - Л. Бєлякової Н.М. Асатіані, Н.І. Беккер, К.П. Власової, В.В. Ковальової у його основі лежать порушення фізіологічного характеру, а психологічні прояви мають вторинний характер. Інші вчені - І.Абелєва, Ю.Флоренська, М.Хватцев первинними вважали психологічні особливості, а фізіологічні прояви – наслідком цих психологічних недоліків. Однозначної думки бути не може внаслідок складності мовленнєвої патології та залежності від світоглядних позицій дослідників, від приналежності до того чи того наукового напрямку, а також предмета науки, представниками якої є вчені.

Заїкання – це порушення темпу, ритму та плавності усного мовлення, зумовлене судомним станом м'язів артикуляційного апарату. На сьогодні різними науковцями доведено, що заїкання пов’язане з процесом формування особистості, що це порушення варто розглядати комплексно у спектрі особливостей особистості та її діяльності.

Традиційно найпоширенішим залишається поділ заїкання на невротичне,

неврозоподібне та змішане (М. Асатіані, М. Буянов, Б. Драпкін та ін.).

Появі невротичного заїкання зазвичай передує підвищена емоційна чутливість, тривожність, побоювання, образливість, нестійкість настрою або його пригніченість, дратівливість, плаксивість, нетерплячість або ж психогенія у вигляді переляку чи хронічної психічної травматизації. Невротична форма заїкання, як зазначає О. Лурія, у деяких дітей та підлітків розвивається в результаті активного введення в спілкування другої мови або іншого надмірного мовленнєвого навантаження. При цій формі заїкання часто трапляються рецидиви: мовлення може ставати абсолютно плавним, судомні запинки зникають, але при щонайменшій емоційній напрузі, соматичному захворюванні або стомленні заїкання з’являється знову.

Особливістю цієї групи є те, що в спокійному стані, при відволіканні уваги від процесу артикуляції (наприклад, при великій зацікавленості темою розмови), а також наодинці, мовлення протікає вільніше, часто абсолютно позбавлене судомних запинок. Подібне спостерігається і в процесі логоритмічних занять[6]. Загальні рухи як у дітей, так і у дорослих достатньо пластичні. Вони добре переключаються з одного руху на інший, відчуття ритму розвинене добре.

При неврозоподібній формі заїкання мовленнєві запинки проявляються в будь-яких обставинах: як сам-на-сам, так і в колективі [1]. Таким чином, для неврозоподобної форми заїкання характерно: судомні запинки з’являються переважно в 3-4 роки; поява запинок збігається з фазою розвитку фразового мовлення; заїкання починається поступово імайже не залежить від психотравмувальної ситуації; заїкання проявляються завжди, незалежно від обставин чи ситуації; підвищення уваги до спілкування самим заїкою дещо покращує його мовлення; фізична або психічна втомлюваність, соматична ослабленість погіршують якість мовлення; мовлення супроводжується різкими рухами пальців, кисті, голови