Тема 18 здібності

План

1. Поняття про здібності. Здібності і знання, уміння і навички.

2. Характеристика видів здібностей.

3. Структура здібностей.

4. Якісна і кількісна характеристика здібностей.

5. Індивідуальні відмінності у здібностях людей.

6. Природа здібностей.

7. Проблема обдарованості дітей.

8. Формування здібностей у школярів.

1 .Поняття про здібності. Здібності і знання, вміння і навички

Однією з суттєвих рис людської особистості є її здібності. Всебічний розвиток здібностей людини потрібний для активної участі всіх людей у створенні потрібних для суспільства матеріальних і духовних цінностей, для повноти особистого щастя кожної людини.

Тому дослідження природи здібностей, умов їх розвитку та використання є одним з важливих завдань освіти. Звідси випливає велика практична та теоретична актуальність з’ясування питання про здібності людей.

Проблемою здібностей займались з давніх часів, а в останні роки її досліджують з небувалою інтенсивністю і широтою філософи, психологи, педагоги, фізіологи, кібернетики, ергономісти, історики, економісти, письменники.

На важливість проблеми здібностей вказує світовий економічний розвиток у останні десятиріччя таких країн, як Японія, Південна Корея, Тайвань, Тайланд, хоч в цих країнах невелика територія і природні ресурси обмежені. Одна з причин швидкого економічного розвитку, на яку вказують всі експерти, - це вміле і раціональне використання інтелектуальних ресурсів: зріс освітній рівень всього населення, зразкова освіта у всіх ланках, підвищена увага до розвитку здібностей, особлива увага до обдарованих.

Існують різні тлумачення поняття «здібності». З одного боку до здібностей стали відносити всю сферу можливостей людини, прояв її індивідуальності, творчого потенціалу і ін. З другого боку здібності розглядають як рівень інтелектуального розвитку, рівень розвитку творчого мислення, індивідуальні особливості розумового розвитку. Але такий підхід веде до втрати власного психологічного змісту здібностей..

В історії психології проблема здібностей досліджувалась Б.П.Ананьєвим, Е.А.Голубєвою, В.Н.Дружиніним, Г.С.Костюком, В.А.Крутецьким, В.С.Мерліним, В.Н.Мясищевим, Б.М.Тепловим, С.Л.Рубінштейном і ін. При цьому можна виділити два основних підходи до даної проблеми. Перший підхід грунтується на теорії розвитку здібностей Б.М.Теплова. У психології найбільш вживане ним розуміння здібностей, яке він визначає у своїх працях. Б.М.Теплов виділив такі три основні ознаки поняття «здібності».

1. Під здібностями розуміються індивідуально-психологічні властивості, що відрізняють одну людину від іншої. Ніхто не стане говорити про здібності там, де мова йде про властивості, щодо яких всі люди рівні.

2. Здібностями називаються не всякі індивідуальні особливості, а тільки такі, які мають відношення до успішності виконання будь-якої діяльності.

3. Здібності не зводяться до тих знань, умінь і навичок, які вже наявні у даної людини.

Отже, здібності – це стійкі індивідуальні властивості людини, які виявляються у різних видах діяльності і є умовами успішного їх виконання.

Цей підхід розвивали Е.А.Голубєва, Є.А.Клімов, В.С.Мерлін і ін.

С.Л.Рубінштейн, зокрема, розумів під здібностями комплексне синтетичне утворення, яке включає в себе цілий ряд якостей, без яких людина не була б здатна до будь-якої конкретної діяльності, та властивостей, які формуються у ході певним чином організованої діяльності.

Детально проблеми здібностей розглядаються у працях В.Д.Шадрикова, який робить спробу подолати обмеження поведінкових визначень феномена «здібності» і розкрити їх психологічну сутність. Він доходить висновку, що поняття «здібність» є психологічною конкретизацією категорії «властивість». Дж.Б.Керролл у своїй монографії «Пізнавальні здібності людини»відмічає, що в усіх сучасних теоріях здібності визначаються як якості, необхідні для успішного виконання діяльності. Проблема полягає лише в тому, щоб довести , що саме вибрана нами характеристика і є потрібною якістю.

Другий підхід грунтується на вченні Л.С.Виготського, згідно якого здібності – це родові якості людини. Під здібностями він розумів фактично окремі, але нерозривно зв’язані між собою вищі психічні функції (довільна увага, словесно-логічна пам’ять, мислення, уява тощо). Л.С.Виготський характеризує здібності як способи взаємодії з дійсністю, які існують в певній культурі. Цей підхід розвивали Д.Б.Єльконін, В.В.Давидов, Л.А.Венгер і ін. В теорії Д.Б.Єльконіна, В.В.Давидова підкреслюється, що суттєвим для розвитку дитини є засвоєння не змісту поняття, а способів його побудови. Отже, якщо ми розуміємо здібності як найбільш суттєві, зафіксовані в культурі способи взаємодії суб’єкта з дійсністю, то дана характеристика лежить в основі визначення перш за все загальних розумових здібностей.

Здібності і діяльність. Кожна здібність людини є її здібністю до чогось, а саме до певної діяльності. Поза діяльністю цю властивість не можна розпізнати, описати і охарактеризувати. Ми судим про здібності людини за ходом і результатами її діяльності. Здібною до певної галузі діяльності ми називаємо ту людину, яка легко освоює цю діяльність, швидко оволодіває необхідними для неї знаннями, вміннями і навичками, успішно справляється з вимогами, які ставить до неї та чи інша галузь людської діяльності, і розгортає в ній свою творчу працю. Чим значніші і суспільно важливіші творчі завдання, що їх успішно розв’язує людина в певній галузі суспільного життя, тим вищі здібності вона виявляє при цьому. Зрозуміло, що успіх виконання нею цих завдань залежить не тільки від здібностей, а й інших її якостей. Проте дуже важлива і незамінна роль належить її здібностям.

Розглядаючи співвідношення здібностей і діяльності, слід відмітити, що якщо людина не справляється з вимогами, які ставить до неї діяльність, то це може свідчити про низький рівень знань, а може і здібностей. Очевидно, що такому індивіду потрібно буде більше часу на засвоєння знань, умінь і навичок, а педагогам прийдеться прикласти більше зусиль для його навчання. Коли В.Немировича-Данченка запитали, чи кожен може стати режисером, він відповів: “Кожен, тільки одному потрібно для цього три роки, другому – тридцять років, а третьому – триста років”. Крім того, здібності людини можуть розвинутись через певний час чи проявитись в іншому виді діяльності.

Здібності можна поділити на актуальні і потенційні. Потенційні здібності не обов’язково реалізуються у конкретних видах діяльності, але здатні актуалізуватись під час змін відповідних соціальних умов. До актуальних, реалізованих здібностей відносяться не тільки ті, що реалізуються і розвиваються в тих чи інших видах діяльності, але й ті, які необхідні в даний момент і реалізуються в теперішньому конкретному виді діяльності. Потенційні і актуальні здібності виступають непрямим показником характеру соціальних умов, в яких розвивається індивід. Часто характер соціальних умов перешкоджає чи сприяє розвитку потенційних здібностей, забезпечує чи не забезпечує перетворення їх в актуальні.

Отже, здібності виникають, формуються, складаються та розвиваються у діяльності, впливають на неї як позитивно, так і негативно.

Здібності та знання, вміння, навички. Кожна здібність людини є складною її властивістю. Вона є внутрішньою можливістю людини справлятися з тими вимогами, що їх ставить певна діяльність і спирається на ряд інших її властивостей. До них треба насамперед віднести її життєвий досвід, надбані нею знання, вміння і навички. Відомо, що досвідчена людина має переваги перед недосвідченою. Озброєна науковими знаннями людина ширше і глибше усвідомлює завдання, які стоять перед нею, успішніше їх розв’язує у порівнянні з людиною, яка не володіє такими знаннями. Істотну роль при цьому відіграє не сама наявність знань, а й уміння користуватися ними, застосовувати їх до розв’язання нових завдань.

У щоденному житті ми зважаємо на різницю між знаннями, вміннями людей і їх здібностями. Ототожнення здібностей та знань і вмінь трапляється у педагогічній практиці. Аналізуючи педагогічні характеристики учнів, зокрема тих, що незадовільно навчаються з тих чи інших предметів, ми знаходимо в них немало поспішних суджень авторів характеристик про знижені здібності, а часом і “нездібність” окремих учнів до навчання. Бувають випадки, коли ці судження стають відомі і самим учням, внаслідок чого вони послаблюють своє навчання. Таких помилок багато знає історія шкільного навчання учнів, які стали потім видатними людьми в галузі людської культури. Деякі з них училися в школі посередньо, а то й незадовільно. Педагоги не раз розглядали таку їх успішність, як вияв низького рівня розвитку здібностей до навчання, хоч у дійсності це зумовлювалось недосконалими, догматичними методами викладання, за яких в учнів не виникає інтерес до навчання. Так, І.Ньютона в школі вважали “тупим і лінивим”, К.Ліннея , згодом видатного шведського природознавця – “тупим учнем”. Про В.Скотта, знаменитого англійського письменника, професор грецької мови в Едінбурзькому університеті писав, що він “тупий є, тупим і залишиться”. Вчителі М.Гоголя, майбутнього геніального письменника, констатуючи посередню успішність хлопчика у навчанні з ряду наук, оцінювали його здібності до навчання взагалі, і до літератури зокрема, як посередні. А.Ейнштейн був посереднім учнем в школі, а значно пізніше відчув пристрасть до науки і став засновником теорії відносності у фізиці. А.Чехов ніколи не отримував за шкільні твори більше трійки, а Шаляпіна не прийняли у консерваторію.

Отже, багато з талановитих людей, навчаючись у школі, не мали значних успіхів, не виявляли тих здібностей, які згодом зробили їх знаменитими. Про це свідчить сучасна шкільна практика. Щоправда, тут не виключена можливість того, що школа “не вміє” працювати з обдарованими дітьми. За даними міжнародних організацій, серед учнів, яких щорічно відраховують з шкіл через несумісність і нездібність до навчання, до 30% становлять обдаровані і навіть надобдаровані діти (А. Матюшкін). Звідси випливає, що у роботі з обдарованими дітьми мають застосовуватися нетрадиційні методи навчання.

У педагогічній практиці часто буває, що при однаковому рівні знань учнів з тих чи інших предметів здібності їх бувають різними: один учень досягає відмінних і добрих знань ціною тривалої і наполегливої праці, іншому вони даються легше і швидше, бувають такі учні, які вчаться тільки посередньо, хоч можуть учитися добре й відмінно.

Все це свідчить про потребу розрізняти здібності особистості і фактичний рівень набутих нею знань, умінь, навичок. Останній залежить не тільки від здібностей, а й від інших якостей особистості, від умов, в яких їй доводиться засвоювати людські надбання. Недостатня успішність учня сама по собі ще не говорить про недостатність його здібностей. Так само й уміле виконання учнем тих чи інших завдань саме ще не свідчить про його особливі здібності.

Здібності людини виявляються не тільки в тому, як вона засвоює й відтворює набуті людьми знання і вміння, а й як розвязує на їх основі нові завдання, творить щось нове. Частими бувають випадки, коли друга форма їх вияву відстає від першої.

Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що здібності виявляються не в самих знаннях, уміннях і навичках, а в динаміці їх набування, наскільки швидко і легко людина засвоює конкретну діяльність. Від здібностей залежить якість виконання діяльності, її успішність і рівень досягнень, а також те, як ця діяльність виконується.

Отже, між здібностями та життєвим досвідом, робить висновок Г.С. Костюк, існує складний взаємозвязок. Здібності залежать від цього досвіду. Відсутність потрібних знань, вмінь і навичок затримує розвиток і вияв здібностей. Разом з тим їх набування залежить від здібностей людини.