Методичні рекомендації до виконання самостійної роботи

1.Специфіка мовлення фахівця. Основні правила ділового спілкування

Зміст спілкування – це інформація, яка передається від однієї живої істоти до іншої в

міжособистих контактах.Це можуть бути відомості про емоційний і мотиваційний стан пацієнта або медичного працівника, інформація про заплановане лікування або профілактику, сигнали про небезпеку зі станом здоров’я або повідомлення про одужання,сприймання і характеристика оточуючого світу. За змістом спілкування можна виділити:

• матеріальне- обмін інформацією в межах своєї діяльності, які в свою чергу служать засобом задоволення актуальних потреб суб’єктів;

• когнітивне – спілкування,пов’язане з різними видами пізнавальної або навчальної діяльності (наприклад, навчання пацієнта елементам самодогляду або інформування про правильний прийом лікарських препаратів);

• діяльне – обмін діями, операціями, вміннями і навичками, тобто інформація, що удосконалює та розвиває здібності суб’єкта (наприклад, навчання членів сім’ї пацієнта вмінню надавати йому долікарську допомогу в приступі бронхіальної астми або формувати у пацієнтки навичок обстеження молочних залоз);

• кондиційне –в даному спілкуванні одна особа здійснює вплив на іншу, розраховуючи привести її в належний фізичний чи психічний стан і тим самим впливати на самопочуття (наприклад, підняти настрій хорошою інформацією або навпаки, заспокоїти особу або активізувати її діяльність або стан);

• мотиваційне – це передача від однієї особи іншій інформації з визначеними установками цілями або діями в конкретному напрямку (наприклад, інструктор налаштовує пацієнта на інтенсивні заняття лікувальною фізичною культурою, мотивуючи позитивними результатами відновлення функцій ураженої кінцівки).

Існують різні види спілкування:

Особове - зосереджене навколо психологічних проблем внутрішнього характеру, тих інтересів і потреб, які глибоко зачіпають особистість людини (наприклад, обговорення з пацієнтом його ставлення до того чи іншому члену сім'ї або з'ясування у пацієнта подробиць його інтимного життя);

Інструментальне - не є самоціллю, не стимулюється самостійною потребою, але переслідує якусь іншу мету, крім отримання задоволення від самого процесу спілкування (наприклад, в силу своїх професійних обов'язків медичній сестрі іноді доводиться спілкуватися з родичами пацієнта, дуже далекими від його проблеми зі здоров'ям і не охочими в неї вникати; єдине, що їх цікавить - це оформлення спадщини);

Цільове - саме по собі служить засобом задоволення визначеної потреби (наприклад, палатна медична сестра обговорює зі старшою сестрою відділення графік свого підвищення кваліфікації в поточному році);

Ділове - служить засобом підвищення якості якої - небудь спільної діяльності людей, тобто його змістом є те, чим зайняті люди, а не ті проблеми, які зачіпають їх внутрішній світ (наприклад, сестра-організатор обговорює з підлеглими необхідність та ефективність впровадження сестринських технологій у професійну діяльність);.

Функції спілкування визначаються відповідно до його змісту. Поєднуючись, вони надають процесу спілкування певну специфіку.

Розрізняють такі функції спілкування:

Інструментальна - характеризує спілкування як соціальний механізм управління та передачі інформації, необхідної для виконання якої-небудь дії;

Інтегративна - є засобом об'єднання людей;

Самовираження - визначає спілкування як форму взаєморозуміння психологічного контексту;

Трансляційна - передає конкретні способи діяльності, оцінки і т.д.;

Експресивна - взаєморозуміння переживань та емоційних станів;

Соціального контролю - регламентація поведінки і діяльності;

Соціалізації - формування навичок взаємодії у відповідності з прийнятими нормами і правилами.

Спілкування досить різноманітне у своїх формах.

Пряме спілкування передбачає природний контакт «обличчям до обличчя» за допомогою вербальних (мовних) і невербальних (жести, міміка, пантоміміка) засобів, коли інформація особисто передається від медичної сестри до пацієнта.

Непряме спілкування характеризується включенням в процес спілкування додаткового учасника як посередника, через якого відбувається передача інформації (наприклад, акушерка передає необхідну інформацію по режиму відвідування Школи молодих мам через чоловіка вагітної жінки).

Безпосереднє спілкування є історично першою формою спілкування людей один з одним. Воно здійснюється за допомогою тіла, кінцівок, органів: рук, голосових зв'язок, тулуба і т.п. (Наприклад, при розмові з тяжкохворим пацієнтом важливо погладжувати його по руках, голові).

Опосередковане спілкування розглядається як неповний психологічний контакт за допомогою письмових або технічних пристроїв, що ускладнюють або віддаляють в часі одержання зворотного зв'язку між учасниками спілкування (наприклад, медична сестра залишає пацієнтові записку про необхідність прийти на прийом до дільничного терапевта).

Масове спілкування передбачає множинні безпосередні контакти незнайомих людей (наприклад, консиліум лікарів біля ліжка пацієнта) і комунікацію, опосередковану засобами масової інформації (наприклад, реклама мінеральної води).

Міжособистісне спілкування пов'язане з безпосередніми контактами людей в групах, постійних за складом учасників (лікар - медична сестра - пацієнт - родичі). Воно передбачає відому психологічну близькість партнерів: знання індивідуальних особливостей один одного, наявність співпереживання, розуміння, спільного досвіду діяльності.

Виділяють три типи міжособистісного спілкування:

1.Імперативне спілкування - авторитарна, директивна форма впливу на співрозмовника з метою досягнення контролю над його поведінкою і внутрішніми установками, примусу до певних дій або рішень (наприклад, використання усередині ЛПУ вказівок, наказів, вимог, розпоряджень, які стосуються організації сестринської діяльності). Особливістю імперативного спілкування є те, що кінцева мета спілкування - примус людини - не завуальована.

2. Маніпулятивне спілкування передбачає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів, а також набуття контролю над поведінкою і думками іншої людини.Співрозмовника не інформують про справжні цілі спілкування: їх або просто приховують, або підміняють іншими (наприклад, при роботі з тяжкохворим або важкокерованими пацієнтом допускається деяке приховування інформації або її інтерпретація з метою більш швидкого отримання результатів щодо покращення стану здоров'я). Але необхідно розуміти, що маніпулятивне ставлення до іншої людини призводить до руйнування довірчих зв'язків між людьми.

3. Діалогічне спілкування дозволяє перейти від фіксованої на собі установки до установки на співрозмовника (наприклад, медична сестра обговорює з пацієнтом його самопочуття після відвідин барокамери).

Діалог можливий лише у разі дотримання наступних правил взаємовідносин:

1) психологічний настрій на стан співрозмовника і власне психологічний стан - спілкування за принципом «тут і зараз» з урахуванням тих почуттів, бажань і фізичного стану, які співрозмовники відчувають в даний момент;

2) безоціночне сприйняття особистості партнера, довіра до його намірів;

3) сприйняття партнера як рівного, що має право на власну думку;

4) змістом спілкування мають бути не прописні істини, а проблеми і невирішені питання;

5) персоніфікація спілкування - розмова від свого імені, без посилання на думки і авторитети, представлення своїх власних почуттів і бажань.

Здатність до такого спілкування - найбільше благо для людини, так як воно на думку фахівців володіє психотерапевтичними властивостями, наближає людину до здорового психічнічного здоров'я, врівноваженості і цілосності.

Критерії оцінювання виконаного завдання:

«5» - завдання виконано чітко за темою, граматичні помилки відсутні

«4» - є незначні неточності, негрубі граматичні помилки

«3» - невдалий спосіб викладу тексту, граматичні помилки

«2» - завдання не відповідає вищеперерахованим вимогам.

Методичні рекомендації до виконання самостійної роботи

Джерела, походження, способи творення термінологічної медичної лексики. Правила правопису термінів та слів іншомовного походження.

Типи термінологічних словників.

Розвиток української термінології зумовлюється багатьма факторами. Головним фактором можна назвати історично-політичний, котрий визначає той факт, що розвиток

української термінологічної лексики відбувався не згідно природним законам розвитку будь-якої мови, а підпорядковувався законодавчим тенденціям, котрі, на жаль, не були спрямовані на лояльне ставлення до української мови як до мови спілкування, освіти та науки української нації. Звідси випливає той факт, що розвиток науки в Україні штучно гальмувався з причини відсутності відповідної термінологічної бази, котра є необхідною як для розвитку самої науки, так і для впровадження наукових досягнень в життя.

Українська наука була змушена розвиватись на терені сусідніх держав, використовуючи,

таким чином, чужу термінологічну лексику, котра стала настільки «своєю», що в наш час

проблематика розробки, систематизації, уніфікації та впровадження власної термінології

(не лише медичної) залишається і надалі гострим лінгвістичним питанням.

Заклади сучасної української наукової термінології створювалися в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Науково-технічний прогрес цього періоду сприяв активному розвитку наукової термінології в Україні: відбувалося становлення поняттєвого апарату різних галузей знань, складалися терміносистеми окремих наук, які в сукупності відтворювали стан науки на певному етапі її розвитку. У цей час почалося збирання матеріалів з української термінологій та укладання перших термінологічних словників, що булиголовним чином орієнтовані на внутрішні ресурси української мови.

Цей період можна охарактеризувати достатньо сформованою загальнонауковою термінологією, спеціальна ж наукова термінологія тільки почала формуватися. Основні принципи творення української наукової термінології були такими ж, як і в інших мовах:

більшість термінів були інтернаціоналізмами й активно функціонували в багатьох європейських мовах, лише частина термінів за своїм походженням і будовою була власне українською (тобто виникла за законами словотворення української мови). Творення української наукової мови відбувалося в нелегких умовах як через необхідність розв’язання внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив екстралінгвістичних факторів, що виявлялося в постійній боротьбі українців за права своєї мови. Розвиток української мови протягом багатьох століть не підтримувався з боку держави, внаслідок чого вона була витіснена із суспільно-політичних і культурних сфер життя, нею не користувалися в науці. Через нестачу або недосконалість своїх термінів прогалини в українській мові заповнювались термінами з розвиненіших мов.

Особливе місце в розбудові української наукової мови займають 20-30-ті рр. ХХ ст. У цей час виникла потреба в науковій мові та термінології, яка б забезпечила функціонування мови в усіх сферах суспільного життя. Творення термінологічних систем мало стати логічним продовженням мовного процесу, тобто загального розвитку літературної української мови. Аспекти творення нових термінів, їх відбору активно обговорювалися, але не завжди раціонально розв’язувалися, ця проблема була завжди дискусійною. Цей період відзначається боротьбою різних течій, напрямків, концепцій, які вирішували питання про доцільне співвідношення власне українських і запозичених термінів. Підхід до термінотворення був різний: від пуризму до максимальної орієнтації на запозичення. Під час обговорення доцільності вживання тієї чи іншої термінологічної конструкції науковці зважали на відповідність окремих наукових термінів структурі української мови, її внутрішнім законам: вимогам системності, логічного і мовного обґрунтування, стислості, словотворчої продуктивності. Нові термінолексичні категорії створювались, спираючись на власний словниковий запас та словотворчі засоби української мови, при цьому значною мірою використовувалася розмовна практика, переосмислення старих слів, діалекти, а також іншомовні запозичення та новотвори.

Відбувався процес створення національних термінологічних структур, розгалужених

відповідно до диференціації наукових галузей.

Цей період можна охарактеризувати тим, що науковий підхід до розв’язання термінологічних питань сприяв швидкому поповненню української наукової термінологічної лексики, зібраної та опрацьованої мовознавцями у 20-ті рр. На жаль, у 30-ті рр. працю лінгвістів цього покоління було перекреслено – вилучено десятки тисяч власне українських наукових термінів. Нові терміни утворювалися переважно за семантико-словотвірними моделями російської мови, тобто калькувалися, або запозичувалися, що порушило структуру терміносистем і призвело до порушення розвитку питомої української термінолексики.

Стан відродження, в якому перебуває сьогодні українська наукова мова, і зокрема термінологія, був би неможливим без тривалої, плідної термінологічної праці, здійснюваної українськими вченими-мовознавцями 20-30-х років.

Не всі запропоновані науковцями у 20-30-х рр. терміни використовуються у сучасній українській мові, але основи термінології й розроблені принципи термінотворення залишися актуальними. Саме це і формує потенційну основу подальшого творення термінологічних систем, яке має стати логічним продовженням тієї роботи, котру започаткували науковці попередніх років.

У становленні та розвитку української термінології умовно можна виділити декілька етапів. До першого етапу, який можна назвати донауковим, або також накопичувальним, відноситься накопичення спеціальних слів, зафіксованих у різноманітних грамотах, юридичних документах, монастирських книгах, тощо( до першої половини 19 ст.)

Як результат систематизації накопичених народом знань з`являються так звані лікарські порадники,у яких було зібрано великий арсенал слів, пов’язаних з народною медициною.

Другий етап з другої половини 19 ст. до початку 20 ст. Створення національної терміносистеми диктувалося передусім потребами культурного та наукового розвитку, запровадженням навчання рідною мовою, розширенням спеціальних функцій української мови як засобу спілкування та основи для розвитку національної науки. Появляються наукові і літературні товариства (кінець 19ст. початок 20ст.), які впорядковують термінологічний матеріал, дотримуючись принципу орієнтації на народну мову з широким використанням термінів і терміноелементів грецького та латинського походження, а також слів - термінів, прийнятих у міжнародній практиці.

Третій етап розвитку української наукової термінології пов'язаний із заснуванням у 1918 році гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. Зусиллям створених комісій з поширенням української мови як національного засобу спілкування, з розширенням її суспільних

функцій, з відновленням української державності. Майже після двохсотлітньої перерви українська мова стає мовою законодавства, адміністрації, армії, всіх сфер суспільного та

політичного життя в Україні. Цей етап продовжувався до початку 30-х років ХХ ст. У це період продовжується термінологічна робота цілої низки діячів науки, лінгвістів,письменників як Західної, так і Східної України, розпочата у попередні десятиріччя.

Зокрема гостро поставало питання забезпечення науковою термінологією, котра мала відповідати потребам розвитку науки, для чого необхідно було систематизувати та уніфікувати вже існуючу термінологію та створити нову, котра могла б використовуватися в усіх сферах суспільного життя.

Зусиллями створених комісій було проведено роботу зі збору термінів як шляхом вивчення вже існуючих джерел, так і збиранням термінів, які існували на той час у живій мові, шляхом опитувань звичайних людей та фахівців.

Термінологічну роботу цього етапу було грубо перервано звинуваченнями українських науковців у націоналізмі та народництві. Початком знищення досягнень українських вчених-лінгвистів стала брошура А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму на мовному фронті» у 1935 році.Було заборонено вживати значну частину українських термінів з різних галузей науки, прийнятих у 20-ті рр.Термінологічна праця в Україні майже припинилася на двадцять років.

Четвертим етапом у розвитку української термінологічної роботи вважається період з 50-х до 80-х років ХХ ст.

Спроба уніфікації та запровадження інтернаціональної термінологічної бази посередництвом російської мови як мови міжнаціонального спілкування у радянському просторі, у тому числі в науковій площині, зводять майже нанівець всі попередні дослідження та проведені роботи у галузі розробки української термінології, побудованої на ґрунті власної мови та з урахуванням норм української літературної мови.

Започатковуються дослідження шляхів формування окремих українських терміносистем,

зокрема медичної. Дослідженням термінологічної лексики у медичній галузі займається багато учених-медиків та лінгвістів, зокрема Т. Лепеха, Н. Місник та інші.

Слід звернути увагу на те, що аналізований період, незважаючи на очевидне пожвавлення розвитку національної лексикографічної та наукової праці, відзначається поступовим спадом природного процесу творення національної наукової термінології.

Розвиток української термінології, як уже було зазначено вище, спрямовується на шлях мінімального розходження з російською термінологією, про що свідчить аналіз тогочасних лексикографічних джерел та публікування всіх наукових академічних періодичних видань російською мовою. Також цьому значною мірою сприяло запровадження російськомовної освіти як у середньоосвітніх, так і у вищих навчальних закладах, тобто у молодого покоління не було можливості теоретично та практично засвоювати здобутки вітчизняної термінології в процесі навчання.

Останній, п’ятий етап починається у 90-х рр. ХХ ст. та триває до сучасної доби.

Початок цього етапу пов’язаний із здобуттям Україною у 1991 р. статусу незалежної держави. Українська мова проголошена офіційною державною мовою. Українська держава постає перед проблемою відродження української мови, а особливо української термінології, що значно інтенсифікує процес створення словників. Дослідники неоднозначно ставляться до розвитку наукової, зокрема медичної, термінології цього періоду. З погляду одних, умови не сприяють процесу творення термінів, згідно поглядудеяких інших дослідників, цей період є «найпродуктивнішим у розбудові української наукової мови та її термінології».

Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набуває державного значення. Робота в галузі наукової термінології цього періоду якісно відрізняється від роботи, проведеної в першій половині ст., коли основна увага дослідників зосереджувалася на збиранні термінів шляхом запису з уст народу та літературних джерел, на основі яких співробітники Інституту української наукової мови намагалися створити національну термінологію, якої бракувало в Україні.

Перед українською мовою та, зокрема, термінологією, постає ряд практичних завдань, зумовлених розвитком державності в Україні: забезпечити необхідною мовною та термінологічною базою науку, освіту, виробництво, засоби масової інформації, уряд, владу. Перед лінгвістами, котрі займаються термінологічною справою, зокрема медичною,постає питання розробки такої термінологічної лексики, котра б могла використовуватися населенням, у лексикографії при укладанні словників, підручників, довідкових матеріалів та фаховій підготовці спеціалістів-медиків. Це пояснює пожвавлення процесів дослідження та становлення окремих термінологічних систем, що дає можливість встановити час появи та етапи розвитку окремих наукових галузей.

Термінологічна база української мови постійно змінюється, спостерігаються спроби (часто невдалі) запровадити у наукові галузі нові терміни (або старі, що були створені або знайдені ще у кінці ХІХ – початку ХХ ст.), котрі відходять до пассивного термінологічного фонду та існують лише у словниках, оскільки не витримують мовної апробації. До таких медичних термінів можна віднести такі, як шлунковиця, звина (гастрит), стравник, трунок (шлунок), знемора (кома), м’язовиця (міозит), жилоскорч (ангіоспазм), почечуй (геморой), товщак (жировик), зага, згага (печія), уровище (аборт), кислокрів’я (ацидоз), бубноперетинка (барабанна перетинка), цукросеччя (цукровий діабет), підвій (простуда), мезга (пульпа), ступак (п’ятка), пістряк (рак) тощо.

Осново- та словоскладання

Одним із досить продуктивних способів українського словотворення медичної

термінолексики є осново- та словоскладання.

При творенні складних і складених термінів використовуються як компоненти, що у мові вживаються як самостійні слова (акушер-гінеколог, адипозно-генітальний, нервово-м’язовий, шлунково-кишечний,внутрішньоклітинний, грудочеревний), так і компоненти, що самостійно не вживаються (-алгія, -генний, авто-, біо-, гастро-, гемато-, лейко-, остео-). Терміни-композити мають перевагу перед термінами-словосполученнями, оскільки вони більш економні та

є словотвірною базою для творення похідних слів: гематологія – гематолог –гематологічний.

Терміни-композити можна поділити на декілька груп за структурно-морфологічними ознаками:

а) складні терміни, що складаються з основ іменників, котрі поєднуються

за допомогою інтерфіксів о, е (утворюються як терміни-іменники, так і прикметники):

бронхопневмонія, бронхоспазм, венепункція, лімфовузол, грудочеревний, шлунково-кишечний, сечостатевий, трубно-яєчниковий, язикоглотковий;

б) складні терміни, що утворюються від атрибутивних словосполучень шляхом

поєднання основ іменників та прикметників/прислівників за допомогою інтерфіксів о, е

(утворюються терміни-прикметники): внутрішньосудинний, головномозковий, нирковокам’яний, щитоподібний, верхньощелепний, навколоплідний;

в) складні терміни, що складаються з основ іменників, один з котрих має віддієслівне походження, які поєднуються за допомогою інтерфіксів о, е (утворюються як терміни-іменники, так і прикметники): кровообіг, кровопостачання, слинотеча, серцебиття, сечовиділення, кровоточивий, судинорозширювальний, судинноруховий, сполучнотканинний, сечовипускний;

г) складні терміни, що утворюються від атрибутивних словосполученнь шляхом

поєднання прикметників (як правило, віддієслівного походження) та прислівників(утворюються терміни-прикметники): статевонезрілий, швидкоплинний.

Дослідники зазначають, що складні слова, які містять компонент само-, з’явилися у лексиці ще в давньоруський період, появу складних слів з компонентом авто- відносять до початку XVIII ст., що пояснюється активним запозиченням іншомовних слів у той період. Значеннєво однозначні компоненти асимілювалися в українській мові, а тому за допомогою компонентів авто- та само- утворюються як запозичені, так і власне українські терміни: самоушкодження – автотравма, самолікування – автотерапія,самозараження – автоінтоксикація тощо.

Варто звернути увагу на те, що наявність в українській медичній терміносистемі складних слів з компонентом -подібний, а головне, непослідовність вживання як компонента -подібний, так і компонента -видний в аналогічному значенні пояснюється впливом російськомовного терміноутворення за допомогою компонентів -видный, -образный, -подобный, котрі перекладаються до української мови без врахування значення другого компонента: щитовидный – щитоподібний – щитовидний. Найближчий з наведених варіантів є компонент -подібний, однак досі в усталених виразах зустрічається термін з компонентом -видний, що потрібно враховувати при вживанні цих термінів: ниткоподібний, сіткоподібний, червоподібний, але щитовидка, шитовидна залоза, навколощитовидний.

Достатньо продуктивним типом творення складних термінів у медичній термінології являється поєднання запозичених компонентів (що можуть розташовуватись як в препозиції, так і в постпозиції) з іменними основами (наприклад, аеро-, ало-, анемо-, ангіо-, біо-, бласто-, гетеро-, гомео-, дермато-, -ома, -логія тощо). За допомогою цих компонентів створюються словотвірні структури, що надають характер системності медичній терміносистемі. Ці компоненти можуть

поєднуватися з будь-якою основою, але вони містять у собі певну постійну ознаку.

За значенням ці терміноелементи можна поділити на декілька груп:

а) компоненти, що характеризують предмет за його розмірами: акро-, макро-,мегало-,мікро- (акросклероз, акрофобія, макрогірія, мегалоподія, мікростома, мікропсія, мікронекроз, тощо);

б) компоненти на позначення початку, зародження, походження та розвитку: біо-,

бласто-, ембрі-, ген-, -генез, -гонія (біопсія, біостимулятор, біодоза,біотомія, бластома, бластомогенез, генетика, агонія, автогонія, ембріон,ембріогенез, антропогенез тощо);

в) компоненти на позначення різнорідності, чужорідності, неоднаковості: гетеро-,

ало-, анізо- (гетерогенний, гетеротрихоз,алокератопластика, алокортекс, алоритмія,

алотріофагія, анізорефлексія, анізометропія, анізофорія, аніхозитоз тощо);

г) компоненти на позначення повноти, однорідності, подібності, одиничності:

гомо-, гомео-, моно- (гомеопатія, гомеостаз, гомогенізація, гомошкіра, гомокістка, гомопластика, гомотканина, гомохронний, моноартрит, монобрахія, мононеврит, монопарез, моноплегія, монотермія, монотонія тощо);

д) компоненти на позначення зв’язку з людиною, умовами та місцем її життя:

антропо-, андро- (антропометр, антропометрія, антропоноз, антропоскопія, антропофобія, андробластома, андроманія, андростерома, андрофобія тощо);

е) компоненти, що пов’язані з морфолого-анатомічною системою, складають найбільшу групу з усіх перерахованих: ангіо-, вазо- (на позначення судини, судинної системи), гем(о)-, гемато- (на позначення понять, пов’язаних з кров’ю), дерма-, дермато-, -дермія (на позначення шкіри), гастро-, гастер- (на позначення шлунку), міо- (на позначення м’язів), невр(о)-, нейро- (на позначення нервів), артеріо- (на позначення артерій), артр(о)- (на позначення суглобів), аден- (на позначення лімфатичних вузлів), бронхо- (на позначення бронхів), рино- (на позначення носа), кардіо- (на позначеннясерця) тощо Наприклад: ангіома, ангіоневроз, ангіопарез,ангіохоліт, вазографія, вазоневроз, вазопатія, вазотомія, гематолог, гематогенний,

гематома, гемодіаліз, гемодермія, гемокоагуляція, гастробіопсія, гастрографія,

гастроскоп, гастрорафія, дермалгія, дерматит, дермоїд, міопатія, міокард, міосклероз,

міоритмія, міофіюроз, неврологія, невропатія, невротичний, неврофіброма, невротомія,

артеріографія, артеріосклероз, артеріоектазія, артрит, артродез, артроліз,

артропластика, аденоїд, аденіт, аденокарцинома, аденопапілома, бронхіт, бронхоспазм,

бронхографія, бронхоцеле, риніт, ринокіфоз, ринопластика, ринофарингіт, ринофіма,

кардіалгія, кардіограма, кардіоміопатія тощо.

Здебільшого ту медичну термінологічну лексику, що складається з термінів- композитів, за семантичними ознаками можна поділити на декілька лексико-семантичних

груп:

- терміни на позначення хвороб: кардіосклероз, артрит, дерматит, бронхоспазм,остеомієліт;

- назви галузей медицини: кардіологія, гінекологія, гастроентерологія, неврологія;

- найменування осіб за фахом: дерматолог, венеролог, офтальмолог, нейрохірург;

- найменування пристроїв та інструментів: флюорограф, кардіоскоп, гастроскоп;

- назви процесів, систем дослідження, лікування: кардіограма, бронхоскопія,флюорографія.

Правопис слів іншомовного походження

Правила	Приклади
1. и пишемо у загальних і власних назвах після д,т,з,с,ц,ж (дж),ч, ш, р перед буквами на позначення приголосних	Скандинавія, Тибет, циліндр, шифр, ритм, генетика.
2. і пишемо: на початку слова; після б, в, м, ф, г, к, х, л, н перед буквами на позначення приголосних; після букв на позначення приголосних перед буквами на позначення голосних та й; у кінці слів перед я; у кінці невідмінюваних слів після букв на позначення приголосних.	Імпульс, інерція Гігієна, вібріон, хірург, але вимпел, спирт, єпископ. Єгипет, Китай, Пакистан (відповідно до вимови) Клієнт, аксіома, ентузіазм, геній, барій Аудієнція, алергія, теорія Мерсі, таксі, поні
3. ї пишемо після букв на позначення голосних.	Кофеїн, наївний, альтруїзм
4. Е пишемо на початку, в середині і в кінці слів.	Екземпляр, екзекуція, проект, макраме, форте
Є пишемо: на початку слів, коли іншомовне е вимовляється як йе; після апострофа, е, і, й та м`якого знака; у слові траєкторія.	Єретик, Єрусалим Прем`єра, конвеєр, фойє, ательє, феєрверк.
6.У пишемо після ж, ш, а також у словах парфуми, парфумерія.	Журі, Жуль Верн, брошура, парашут.

1.Записати типи термінологічних словників.

2.Виписати із словників складні слова-терміни (20) іншомовного походження, пояснити їх походження,способи творення, правопис.

Критерії оцінювання виконаного завдання:

«5» - завдання виконано чітко за темою, граматичні помилки відсутні

«4» - завдання виконано нечітко або не зовсім повно, наявні негрубі граматичні помилки

«3» - завдання виконано на 25%, граматичні помилки

«2» - завдання не відповідає вищеперерахованим вимогам.