Судочинство.
Судовий процес носив яскраво виражений змагальний характер: він починався тільки з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) мали рівні права, судочинство було гласним і усним, значну роль у системі доказів грали "ордалії" ("суд божий"), присяга і жереб.
Руська Правда виділяла такі стадії судового процесу:
«Заклич.»; Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і сплатити штраф. Отже, «заклич» — це був один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки. [1. С.87]
«Звід»; В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі (крадіжці)». В. Курдіновський встановив, що звід був відомим в інших джерелах і в пізніший час, зокрема в Литовській державі. Словом «звід» визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику.
Правила «зводу» регулювалися статтями 35—39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання. Зазвичай людина, у якої була знайдено зниклу річ, виправдовувався тим, що вона придбала її добросовісним чином. У цьому випадку знайдена річ залишалася на час у нього, але володар речі повинен був вказати власникові речі на ту людину, у якої вона була придбана. Якщо ця третя особа в свою чергу не визнавалася у викраденні, то вона зобов'язана була чинити так само, як володар речі (тобто вказати особу, що продала йому річ).
«Гоніння сліду»; - третя форма судового процесу, яка полягала в пошуку доказів і злочинця по слідах, регулювалося ст. 77 В.П.У випадку вбивства наявність слідів злочинця в якій-небудь громаді зобов'язувало її членів виплачувати «виру" або розшукувати винну особу. Коли губилися сліди на дорогах пошуки припинялися. Якщо ж вони вели до якого-небудь населеного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення. Судові мита законом розглядалися як плата судді за рішення справи, і - ст. 107 передбачала їх розміри в залежності від характеру справи, вказувала на коло посадових осіб, на користь яких вони надходили.
У «Руській Правді» немає постанов щодо повторного розгляду справи за скаргою незадоволеної сторони, але іноді за рішенням князя воно проводилося заново.
Система доказів по «Руській Правді» складалася з: показів свідків ("видоків" - очевидців злочину і "послухів" - свідків доброї слави, поручителів); речових доказів ("поличное"); "ордалій" (іспиту вогнем, водою, залізом); присяги,судовий поєдинок.
«Руська Правда» знає два види судових клятв: для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів (ст. 48 Пр. Пр.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 Пр. Пр.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто Її давав, для підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.
Ще варто зазначити,що у «Руській Правді» нічого не говориться про судовий поєдинок.. Судовий поєдинок («поле») вирішував долю спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали передсудом в єдиноборство, часто із зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.