1. Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди – донауковий та науковий.

Психологія античного періоду (Геракліт, Демокріт, Алкмеон, Платон, Арістотель, Гіппократ).

Елементарні початкові відомості про психіку з’явилися у стародавньому світі (Індія, Китай, Єгипет, Вавилон, Рим, Стародавня Греція) і були пов’язані з анімізмом (від лат. “аніма” – дух, душа) – стародавніми поглядами, завдяки яким у всьому, що існує у світі, є душа. Душа трактувалась як незалежна від тіла сутність, що править усіма живими та неживими предметами.

У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу темпераменту китайські та індійські лікарі приймали такі три основні елементи: повітряно подібні джерела (повітря), жовч і слиз.

За давньогрецьким філософом Платоном (427 – 347 рр. до н.е.), душа у людини існує спочатку раніше, ніж вона вступає у союз із тілом. Душевні явища філософ поділяє на розум, волю, мотивацію. Розум розміщений у голові, воля – у грудях, мотивація – в черевній порожнині

Грецький мислитель Сократ (470 – 399 рр. до н.е.) головну проблему філософії вбачав у пізнанні людини.

Вершиною античної психології стало вчення давньогрецького філософа Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.) про душу. У трактаті „Про душу” він вважав, що душа є формою людського тіла, причина і мета всіх його життєвих функцій.

Психологія середньовіччя (Августин, Авіценна, Аверроес, Р.Гокленіус, О.Гассман). У цей час переважало богословське вчення про психіку, про душу. Філософами та психологами цього часу були зроблені фундаментальні відкриття, що мали непересічне значення для сучасної науки У цей час аналізувалася вічна проблема співвідношення тіла і душі.

Римський ідеаліст Августин (354 – 430 рр. до н.е.) проповідував, що все знання споконвічно закладене в душі, що живе і рухається всередині Бога. Знання не набувається, а „витягається” з душі завдяки спрямованості волі (вияв волюнтаризму й інтроспекціонізму).

Авіценна (980 – 1037 рр. до н.е). розділів психологію на дві частини: природно-наукову (медичну) і метафізичну (філософську).

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ ст. Серед видатних особистостей цього періоду були Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Ф. Бекон (1561 – 1626 рр.), Р. Декарт (1596 – 1650 рр.), Спіноза (1632 – 1677 рр.), Ж.Ламетрі (1709 – 1751 рр.), К.Гельвецій (1715 – 1771 рр.), Д.Дідро (1713 – 1784 рр.), А.Гольбах (1723 – 1789 рр.), Дж.Локк (1632 – 1704 рр.), Л.Готфрід (1646 – 1716 рр.), Г.С.Сковорода (1722 – 1794 рр.) та ін.

Переважало у цю епоху досвідне вивчення людини. Поступово утверджувався детермінізм (причинна зумовленість) в аналізі психіки, насамперед матеріалістичний (Декарт, Гоббс, Лейбніц, Локк, Гельвецій, Дідро, Гольбах, що більше всього вивчали тіло людини).

Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про психічні акти. Філософ є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядається як два самостійних та антагоністичних начала.

У другій половині ХІХ століття (В.Вундт, Е.Тітченер, І.М.Сєченов, Г.І.Челпанов, В.М.Бехтєрєв, І.П.Павлов) відбулося відокремлення з інших наук експерименту, розвиток еволюційних ідей, зокрема: створення першої у світі експериментальної лабораторії у Лейпцигу німецьким ученим В.Вундтом (1879р.). Написана ним у 1884 р. книга “Основи фізіологічної психології”, була спробою виділити нову галузь науки.

Структуралізм – спрямування, що обрало предметом вивчення елементи свідомості і структурні відношення між ними, що виявляються з допомогою спеціально тренованої інтроспекції. Інтроспекція – особливий вид пізнання людиною своєї свідомості, який полягає ніби в „безпосередньому” сприйманні її проявів (окремих думок, почуттів, переживань) (В.Вундт, Е.Тітченер).

2. Ще в давніх пам’ятках Київської Русі “Повість врем’яних літ”, “Повчання Володимира Мономаха” та ін.) знаходимо перші спроби проаналізувати психіку як явище, охарактеризувати її. В.Мономах наголошував на цінності й самостійності людського життя. Підкреслював, що належність індивіда до роду людського усвідомлюється через світську діяльність, звернену до земного життя. Праця – основа людської особистості, яка облагороджує людину й надає сенсу, істинного змісту її буттю.

У “Посланні до великого князя Володимира Мономаха про піст і стриманість від почуттів” митрополита Київської Русі Никифора (невід. – 1121 рр.). людина розглядається як багатофункціональна система, що має душу й тіло.

Учитель і ректор Київської братської школи К.Сакович системно виклав проблеми психології в “Трактаті про душу”... Душа, за Саковичем, є саме тією формою, яка робить його живим. Він розрізняє три душі: вегетативну (рослинна, виявляється в харчуванні, народженні, зростанні), чуттєву (тваринна, є більш досконалою, походить від тілесних факторів і пов’язана з чуттєвим життям (зовнішнім – зір, слух, смак, дотик; внутрішнім – загальне чуття, фантазія, пам’ять), раціональну (розумна або людська душа забезпечує раціональне життя людини). Доля душі залежить від вчинкового характеру її діяльності.

С.Яворський -розробив систему психології в аристотельських традиціях, якою користувалися не лише в Європі, а й в інших частинах світу. Предметом психології вважав душу, яка є цілісною і розглядав її як форму органічного тіла, а також тіла фізичного. Наголошував, що кожна людина в житті повинна йти шляхом самопізнання із метою удосконалення своєї цілісної особистості.

Людина, за І.Галятовським -складається із двох частин – душі і тіла, які перебувають у тісному зв’язку.

Ф.Прокопович -стверджував, що усім тілам притаманна одна й та ж матерія, яка переходить від одного тіла до іншого

Особливий внесок у розвиток вітчизняної психології ХVІІІ – ХІХ століть зробили Г.Сковорода і П.Юркевич

Відомими є вчення першого президента Академії наук України В.Вернадського про неосферу; погляди Ю.Охоровича -на проблеми гіпнозу та психотерапії.

Особливу цінність складають дослідження ХХ століття, які проводилися за такими напрямами: чуттєві пізнання, увага, пам’ять (П.Зінченко, Г.Середа, С.Бочарова); мислення та мовлення (Г.Костюк, О.Раєвський, І.Бех, І.Синиця, Л.Проколієнко); сприймання (Д.Ельконін, Т.Козіна); уявлення, почуття, воля (О.Авраменко, Л.Балацька, О.Кульчицька); психологія особистості (Л.Марісова, М.Рейнвальд); розвиток навчання школярів (С.Максименко, В.Демиденко, Ю.Машбіц та ін.); удосконалення виховного процесу (М.Боришевський, О.Жаворонко); оптимізація загальноосвітньої та професійної підготовки учнів профтехучилищ (Б.Федоришин, І.Назимок, Р.Пономарьов).

3.Виділяють наступні напрямки в психології:

Біхевіоризм – основне положення біхевіоризму зводиться до того, що психологія повинна вивчати поведінку, а не свідомість, психіку, які впринципі не можна спостерігати безпосередньо.

Засновниками біхевіоризму є Е. Торндай, який першим запропонував досліджувати поведінку людини, та Дж.Б. Уотсон, який запропонував назву “біхевіоризм” і програму напрямку.

Необіхевіоризм – до основних положень біхевіоризму додається врахування прояву свідомості, як реальної детермінанти поведінки людини, доповнивши схему “стимул-реакція” (S-R) “проміжною змінною” (S-O-R) – у проміжку між дію стимулу і поведінковими реакціями відбувається опрацювання інформації, як активний процес, без урахування якого неможливо пояснити реакцію людини на певні стимули.

Засновник – Толмен. Виникає напрям у 30-ті рр. ХХ ст.

Гештальтпсихологія – вивчають психіку людини з точки зору наявності у неї сформованих цілісних образів (структур, гештальтів). Головну увагу гештальтпсихологія приділяє дослідженню вищих психічних функцій людини (сприймання, мислення тощо) як цілісних структур, первинних по відношенню до своїх елементів.

Напрям винк у Німеччині в 20-30-х рр. ХХ ст. Засновник – Ерснфельс. Основні представники: М. Вертгеймер, В. Келлер, К. Коффка.

Психоаналіз – лікування словом (розмовою) – це напрям психології, філософії і психотерапії, що вивчає сферу несвідомого (сни, обмовки, тривоги, вчинки, які не можна пояснити). В основі напрямку лежить формула структури особистості за Фрейдом.

Заснований і розроблений З. Фрейдом в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Гуманістична психологія – напрям, що визнає своїм головним предметом особистість, як унікальну, цілісну систему, що є відкритою можливістю самоактуалізації, притаманної лише людині( А. Маслоу.)Виник напрям на початку 50-х рр. ХХ ст.

Аналітична психологія була заснована швейцарським психологом К.Г. Юнгом. Він розглядав процес психічного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого.

Когнітивна психологія (від лат. знання, пізнання) – дослідження представників цього напрямку пов’язані з аналізом різних аспектів мисленнєвої діяльності індивіда.

Генетична психологія – напрям, який вивчає насамперед проблему розвитку інтелекту дитини. Його засновник Ж. Піаже

Концепція психології народів – основною ідеєю є те, що головним суб’єктом історії вчені розглядали народ як уособлення “духа цілого”.

4.Місце психології в системі наук

Так, французький філософ Дені Дідро (1713—1784) відносив психологію разом із логікою до філософії, яку протиставляв фізиці і математиці..

У середині XIX ст. психологія в класифікаціях зайняла місце між біологією і соціологією.

Павловський стверджував, що соціологія повинна базуватися винятково на психології. Цю точку зору пізніше підтримав російський філософ Микола Грот (1852—1899).

Б. Кедров, психологія повинна фігурувати всередині трикутника, ближче до філософських наук, адже мислення є предметом не тільки психології, а й діалектики та логіки.

Психологія тісно пов'язана з природничими науками, що вивчають будову і діяльність матеріального субстрату психіки — головного мозку. Недаремно відомі вчені І. Сєченов, І. Павлов, П. Анохін, Олексій Ухтомський (1875— 1942) та ін. ставили перед собою завдання розкрити фізіологічні механізми людської психіки..

Вирішення багатьох проблем медичних наук також передбачає участь психологів. Борючись із захворюваннями і лікуючи хворих, лікарю завжди слід використовувати дані про психіку людей: ще Авіценна говорив, що передусім потрібно лікувати не тіло, а душу.

Дані психології постійно використовують представники технічних наук — при проектуванні машин і механізмів, розробленні систем управління, засобів комунікації, засобів відображення інформації тощо.

Традиційним є зв'язок психології з педагогікою. Ще відомий педагог Костянтин Ушинський (1824—1870) зазначав, що коли педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна пізнати її у всіх відношеннях.

4.2. Галузі психології

Вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини, становлення різних психічних процесів і психічних властивостей особистості.

Педагогічна психологія досліджує психологічні засади навчання і виховання,

Соціальна психологія вивчає явища, які виникають у взаємодії людей у різних суспільних групах (організованих чи неорганізованих), особливості цих груп, положення особистості в них, процеси, пов'язані з функціонуванням групи.

Психологія праці вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини,

Психологія мистецтва розглядає психологічні компоненти діяльності, спрямованої на створення творів мистецтва,

Юридична психологія вивчає проблеми, пов'язані з психологічними аспектами слідства, аналізом показань свідків, вимог до допиту, а також психологічні особливості особистості злочинця, мотиви злочину, психологію ув'язненого та засади його перевиховання.

Медична психологія займається питаннями психотерапії, психогігієни, проблемами спілкування лікаря та хворого.

Порівняльна психологія займається вивченням психіки тварин, що дає змогу розкрити передісторію свідомості людини.

5.Методологічні принципи психології

1. Детермінізм. В науковому плані цей принцип розшифровується звичайно як вторинність психіки, зумовленість всіх психічних явищ діяльністю мозку.

2. Єдність свідомості і діяльності. Свідомість і діяльність завжди знаходяться в нерозривній єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Свідомість створює внутрішній план діяльності, діяльність є не просто умовою, але й засобом виникнення і розвитку свідомості.

3. Розвиток. Психіку можна правильно зрозуміти, якщо її розглядати в безперервному розвитку як процес і результат впливу вікового фактора, життєвих умов, діяльності, яка виконується, соціального оточення й особистої активності людини. Всі компоненти, які створюють внутрішній світ людини, безперервно змінюються.

4. Системність. Цей принцип визначає трактування психічних явищ як внутрішньо зв’язаних компонентів цілісної психічної організації.

Принципи психології використовуються у взаємозв’язку для пояснення будь-яких психічних явищ та у процесі наукового пізнання.

Психічні явища слід розглядати через систему наступних принципів:

а) причинно зумовлені;

б) продукт і умова відображення;

в) внутрішній план організації поведінки та діяльності;

г) більш якісний рівень розвитку психіки суб’єкта;

д) особлива система і водночас елемент іншої, ширшої природної та суспільної системи.