2. Теоретико-методологічне розуміння нації та її психології.

Нації належать до сучасних утворень, які виникли з настанням нових часів, їм передували (а до певної міри і сьогодні співіснують з націями) інші види спільності людей: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно з етнічним і етнополітичним підходом, є етносом на певній стадії його розвитку, зрілості.

Термін «нація» вживається для означення сучасних великих державно-політичних та етнічних спільностей. Прийнятною є дефініція «нація» зі змістом, який в нього вкладають саме на початку XXI ст., а не на початку чи навіть усередині XX ст. у такому формулюванні: націями називають розвинуті в економічному і культурному відношенні народи, які вирізняються з-поміж інших мовою і традиційною культурою, країною проживання, організацією державно-політичного життя, національною свідомістю й особливостями менталітету.

Проте і сучасні нації дуже відмінні між собою, насамперед, залежно від історії їх формування, співвідношення головних компонентів, що становлять основу їх соціальних структур, рівня культурної і мовної консолідації. Достатньо лише поверхового зіставлення таких соціально-політичних організмів, як нації американська, індійська, італійська та багатьох інших, – і на поверхню випливає їх разюча нетотожність.

Беручи до уваги великі відмінності в етносоціальній структурі розвинутих в економічному і культурному сенсі сучасних націй, етнополітична література виділяє терміни «державно-політична нація» й «етнічна нація».

Державно-політичні нації сформувалися під впливом історико-політичних, географо-територіальних, правових та освітньо-культурних чинників, які впродовж тривалого часу, скажімо, сотень літ, однаково діяли на населення певної території. Відомий український історик В’ячеслав Липинський 1926р. у праці «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму» писав: «Нація для нас – це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат», не мова, віра, плем’я».

Зазвичай державно-політичні нації в сучасному світі сформовані на багатоетнічній основі, їхніх націй у політологічній літературі не відносять до державно-політичних, а сприймають як етнічні з огляду на значну перевагу в них корінних титульних націй. Інші ж мешканці тут становлять так звані етнічні меншини. їх також називають національними меншинами.

Процес інтеграції цих меншин у націю титульного етносу дуже суперечливий і складний. З огляду на це, у багатьох демократичних державах урядові чинники обирають не тактику їх поглинання титульною нацією, тобто асиміляцію, а гармонійні відносини груп національних меншин із титульною нацією, сприяння розвитку їх мови, традицій, художньої творчості, віри, зв’язку з народом батьківщини походження. При цьому передбачають лише їх громадянсько-політичну інтеграцію в державно-політичну націю, основу якої становить етнічна нація титульного етносу.

Визначення меншини стосується без винятку всіх національних меншин України, є чинним для України і складає частину її національного законодавства, тобто вираз «національна меншина» стосується групи осіб у країні, які:

- проживають на території цієї держави та є її громадянами; підтримують довгострокові, міцні, тривалі зв’язки з країною;

- демонструють характерні етнічні, мистецькі, релігійні або лінгвістичні характеристики;

- достатньо представлені, хоча кількість цих осіб менша решти населення країни або району країни;

- мотивуються зацікавленістю зберегти те, що становить їхню спільну індивідуальність, включаючи їх культуру, традиції, релігію або мову.

Отже, меншиною є група людей, яка характеризується такими ознаками:

- кількісно менша частина населення держави;

- не перебуває у панівному становищі;

- складається з громадян даної держави;

- володіє етнічними (національними), релігійними, культурними, мовними рисами, відмінними від відповідних рис іншої частини населення;

- виявляє почуття солідарності, спрямоване на збереження своєї культурної традиції, релігії і мови.