2. Українські мігранти.

У зовнішньополітичній сфері України особлива увага приділяється створенню належних умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України. Як засвідчує статистика, нині на трьох українців, які проживають на території своєї держави, припадає щонайменше один, який мешкає поза її межами. У рідному краї живе 37,4 млн. українців, в Австралії, країнах Америки, Західної та Східної Європи – понад 5 млн., ще 7 млн. – у країнах СНД та Балтії. Однак фахівці вважають, що ці дані не відображають справжнього стану справ. Адже з різних об’єктивних і суб’єктивних причин значна частина українців вимушена була «приписувати» себе до іншої національності. Багато вчених дослідників стверджує, наприклад, що чисельність наших земляків лише на території колишнього СРСР становить близько 10-12 млн. чол.

Окрім того, наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. внаслідок глобалізаційних міграційних процесів з України в різні країни світу, зокрема в Російську Федерацію, Польщу, Чехію, Португалію, Іспанію, Грецію та інші мігрувало за офіційними та неофіційними джерелами від 2 до 7 млн. осіб.

Стосовно українців і осіб українського походження, які внаслідок ряду об'єктивних та суб'єктивних факторів розселені поза межами України, у науковій літературі використовуються різноманітні визначення.

Спочатку українців, які залишили Україну й оселилися в інших державах, визначали як українських емігрантів. Нерідко їх під впливом західної колонізації з Європи як і інших європейців, котрі оселялися за кордоном компактними етнічними групами, називали колоністами, а саме поселення – українською колонією. Однак останній термін згодом вийшов з ужитку.

З часом українців, які довгий час жили в нових місцях поселень їхніх нащадків, котрі народилися там, почали називати американсько-канадськими українцями. Після поразки Української революції початку XX ст., коли виникло нове явище політична еміграція, яка поширилась майже на всі країни перебування українців, широкого застосування набув термін «українська еміграція». Водночас для другого-третього покоління українських поселенців, зокрема тих, для кого постійне перебування у країнах народження не становило проблем, цей термін не підходив. Такий стан зумовив появу компромісних термінів: «американські, канадські українці» та «американці, канадці українського походження». Останній термін містить два аспекти: передусім фіксує територіальну або громадську приналежність, по-друге, вказує на українське походження цих громадян.

У 60-70-х роках, які відзначені активним процесом відродження етнічної свідомості у США, Канаді, Австралії, інших країнах, де перебували українські поселенці, широко почали вживатися визначення «українці в Америці», «американські українці», якщо йшлося про легальний громадянський статус: «українські бразильці, українські австралійці» тощо.

У наукових дослідженнях застосовуються також такі терміни, як «зарубіжні українці», «українці у світі» (визначення вважається неточним, бо включає і українців на батьківщині), «українська етнічна група» тощо.

Нині все більшого поширення набуває термін «українська діаспора», під яким розуміємо цілком конкретне явище – українці або ж особи українського походження, які проживають за межами території України

Наявність у світі чисельно значимої діаспори, яка є складовою українського етносу, спонукали Україну включити її до сфери своєї етнополітики, яка ґрунтується на дотриманні чинних універсальних міжнародно-правових норм відповідно до яких зарубіжні українці за своїм правовим статусом є громадянами інших країн, живуть за їх законами, мають певні права і зобов’язання, розглядаються з огляду міжнародного права як національна меншина.

При створенні надійного механізму співробітництва з українською діаспорою Україна дотримується таких найголовніших принципів: невтручання і недискримінації; принцип територіальної цілісності, поваги, суверенної рівності і політичної незалежності держав; всі національні меншини мають право на існування, що передбачає заборону законодавчих, адміністративних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх асиміляцію; кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вибирати належність до національної меншини і мати гарантію того, що її рішення не викличе жодних несприятливих наслідків.

З метою координації діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, залучення наукових установ і творчих організацій, громадських об’єднань до співробітництва з українською діаспорою Постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1996р. № 1160 створено Міжвідомчу координаційну раду з питань співробітництва з українською діаспорою. Було встановлено, що Рада складається з голови, який за посадою є Віце-прем’єр-міністром України, заступників голови, які за посадами є Міністром закордонних справ, головою Державного комітету у справах національностей та міграції, головою ради товариства «Україна», та членів Міжвідомчої координаційної ради з питань співробітництва з українською діаспорою.

Як постійно діючий орган Кабінету Міністрів України, визначено її основні завдання: координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов’язаної з питаннями співробітництва з українською діаспорою; подання інформації Кабінету Міністрів України про хід виконання заходів, пов’язаних з роботою української діаспори, підготовка відповідних рекомендацій.

Повноваження Міжвідомчої ради полягають у таких її обов’язках: одержувати в установленому чинним законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію та копії документів про їх співробітництво з українською діаспорою; звертатися через Міністерство закордонних справ в установленому порядку, до державних і недержавних організацій країн проживання українців з питань двостороннього співробітництва залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, наукових установ, громадських об’єднань (за згодою їх керівників), представників українських ділових кіл (за їх згодою) до підготовки та участі в засіданнях Міжвідомчої ради, проведення інших заходів, здійснюваних за їх рекомендаціями.

На сучасному етапі стратегія діяльності держави у створенні належних умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, визначена у Національних програмах. Мета програм забезпечення комплексного підходу до розвитку зв'язків із зарубіжними українцями, конкретизація напрямів, у яких здійснюються ці зв’язки, відповідно до пріоритетів і завдань, що постали на сучасному етапі.

За останні роки Україна підписала ряд угод про врегулювання трудової міграції та про соціальне забезпечення українців за кордоном. Починаючи з 2005 року при посольствах України, здебільшого в Росії та Східній Європі, відкрито Центри захисту прав українців за кордоном.