3. Релігійно-церковні конфлікти.

Соціально-політична стабільність країни багато в чому зумовлюється змістом та спрямованістю міжконфесійних відносин, суспільною активністю релігійних інституцій. Ці процеси проявляються у зростанні національної самосвідомості віруючих, поглибленні внутрішньоцерковної інтеграції, посиленні впливу на внутрішню і зовнішню політику релігійного фактору. Релігійний ренесанс як цілеспрямований, системний процес, утверджуючи церковні традиції, духовну культуру, активізує суспільні перетворення. Цивілізоване співробітництво релігійних організацій та органів державної влади у нових умовах українського сьогодення має бути спрямоване на пошук взаємоприйнятних форм і методів розв’язання соціальних, релігійних та міжконфесійних проблем.

Політика держави тісно пов’язана з мораллю, духовністю, релігією, бо є важливим елементом визначення спільного інтересу та волі більшості громадян, тією чи іншою мірою сформованих релігією. Релігія є формою суспільної свідомості, що формує соціальні норми, відповідно до яких будується система суспільних відносин.

Стосовно релігійних організацій українська держава здійснює політику невтручання. Це забезпечує нейтралітет у питаннях світогляду й віросповідання, виконання зобов’язань із гарантування свободи віросповідання й водночас створює рівні умови для захисту прав і свобод усіх громадян. Однак ця політика передбачає певні важелі, щоб свобода не перетворювалася на неконтрольовану вседозволеність, за якої порушуються права інших громадян, громадського порядку.

Це особливо важливо під час виникнення конфліктних ситуацій у міжконфесійно-церковних взаєминах.

Релігійно-церковні конфлікти належать до антропного типу і діляться на два види – соціальні та внутрішньо особистісні. До соціальних належать конфлікти міжособистісні, між особистістю та групою, між малими, середніми та великими групами. До внутрішньо-особистих відносять конфлікти між потребами та можливостями індивідуальності.

За свідченням самих віруючих, релігійні конфлікти мають переважно світоглядну природу, тому що розгортаються в сфері духовного життя людини навколо ідей, норм, принципів, цінностей, почуттів, бажань та ідеалів. Релігійний світогляд – це сукупність уявлень про світ, в яких усвідомлюються та виражаються дані релігійної інтуїції, тобто безпосереднього, глибоко інтимного, досвідного переживання сакрального. Релігійний світогляд постає у формі богослов’я.

Богослов’я є типом раціонального пізнання, яке керується абсолютним авторитетом певного релігійного одкровення. Саме специфіка ставлення до певного релігійного одкровення створює світоглядні передумови для виникнення релігійних конфліктів. Так, конфлікт між релігією та зовнішнім нерелігійним світом визначається ставленням до авторитету релігійного одкровення, міжрелігійні конфлікти мають змістовні світоглядні розходження між різними одкровеннями, міжконфесійні – між традиціями богословського тлумачення одного одкровення, між групами в рамках однієї конфесії – між різними підходами до розуміння однієї традиції тлумачення одкровення, міжособистісні – між індивідуально-суб’єктивними інтерпретаціями спільної традиції тлумачення. Внутрішньоособистісні релігійні конфлікти в цілому визначаються проблемною напруженістю між благоговінням віруючого перед вираженим в одкровенні абсолютним взірцем та усвідомленням свого реального гріховного стану.

Конфлікт між релігією загалом та зовнішнім щодо неї світом нині спостерігається в їхній антагоністичній боротьбі за душі та серця людей, через релігійне місіонерство та різноманітні секуляризаційні рухи. Конфлікт між світовими, національними та локальними релігіями виявляється в міжрелігійній полеміці, в якій кожна виходить з визнання власного абсолютного для неї одкровення, що унеможливлює визнання інших релігійних одкровень як істинних. Так для буддистів єдиним істинним одкровенням є тексти Трипітаки, для християн – Біблія, для мусульман – Коран, для індуїстів – Веди...

Кожна з релігій в собі поділяється принаймні на три конфліктуючі напрями, з власним ставленням до істин єдиного для них одкровення – консервативне, помірковане, ліберальне. А кожен з релігійних напрямів поділяється на консерваторів, поміркованих і лібералів. Цей розподіл охоплює всі елементи релігійної структури – від напрямів та великих груп аж до кожного окремого віруючого, у внутрішньому світі якого ці тенденції ворогують.

Міжцерковні протистояння в Україні є наслідком довготривалої відсутності її державної самостійності, перебування українських територій у складі різних держав, які здебільшого безцеремонно втручалися у релігійне життя українців.

В українському православ’ї чітко виділяються три конфліктуючі сторони – консервативні старообрядці, ліберальні УПЦ КП і УАПЦ та поміркована УПЦ, в яких знову ж таки можна виявити консервативних фундаменталістів, ліберальних реформаторів і помірковано-традиціоналістичних апологетів і місіонерів.