Література

1. Закон України «Про мови в УРСР», 1989 р.

2. Закон України «Про національні меншини», 1992 р.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади

4. Закон України «Про телебачення і радіомовлення», 2006.

5. Європейська Хартія регіональних мов або мов національних меншин, 1992р.

6. Концепція державної мовної політики. Проект // Слово просвіти,2006. – 17-30 серпня. – С. 12.

7. Аза Л. Етномовна диференціація в Україні: регіональні особливості // Культура – суспільство – особистість / За ред. Л.Скокової. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2006. – С. 182-186.

8. Гумбольдт В. О различии строения человеческих языков и их влияния на духовное развитие человечества // Избранные труды по языкознанию. – М., 1984. – С.80.

9. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урядовий кур’єр. – 2000. – 20 квітня. – №73. – С. 5.

10. Історія української культури у п’яти томах / Гол. ред. Скрипник Г.А. – Т.4. Кн. 2. – К. Наукова думка, 2005. – С.9.

11. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. – К.: Вища школа, 1999. – С. 92.

12. Літературна мова у просторі національної культури / Відп. ред. Л.І.Шевченко. – К.: Наукова думка, 2005. – С.5-59.

13. Мова // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. – К.: Віпол, 1994. – С. 321.

14. Мова рідна // Енциклопедія етнокультурознавства / За ред. Ю.Римаренка. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтва, 2001. – Ч. 1. – Кн. 2. – С. 249.

15. Нагорна Л.П. Політична мова і мовна політика. – К.: Світогляд, 2005. – 315с.

16. Пірен М. Етнополітичні процеси в сучасній Україні. – К.: УАДУ, 1999. – С. 72.

17. Римаренко Ю. Етнічне і соціальне української нації // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Генеза, 1996. – С. 49.

18. Рудницький С. Політична географія України / Упоряд. П.Штойко. – Б.М., 1998. – С. 143.

19. Рябчук М. У пошуках «українського Маркеса». До підсумків літературного року // Критика. – 1998. – 1 (3). – С. 7.

20. Удовенко Г. Мовна політика держави в сучасних умовах // Голос України,2005. – 1 листопада. – №206. – С.8.

21. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. – Т.45. – Філософські праці / За ред. В.Ю.Євдокимова. – К., 1986. – С. 87.

22. Шевченко А. Без мови немає держави // Літературна газета. – 2004. – 1 січня.

23. Шульга Н. Проэкты законов о языках – экспертный анализ. – К.: Віпол, 2000. – С. 10-13.

Тема 4.

Українська еліта та її роль у державотворенні.

1.Українська еліта як суб’єкт суспільної діяльності.

2. Політична еліта.

3.Регіональна еліта.

1.Українська еліта як суб’єкт суспільної діяльності.

Термін «еліта» походить від латинського е1іtеге і французького еlitе – найліпший, добірний. Починаючи з XVII ст. він вживався для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для найменування «обраних людей», перш за все вищої знаті. У Великій Британії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., цей термін став застосовуватися до найвищих соціальних груп у системі ієрархічного суспільства. Через певний час ці поняття почали використовувати у генетиці, біології та інших природничих науках. У політології «елітою» називають осіб, які отримали найвищий індекс у галузі їх діяльності.

Стосовно з’ясування становлення української демократичної державності і формування політичної еліти важливе місце належить вивченню історичного досвіду.

В історії української суспільно-політичної думки самобутньою є елітарна концепція Вчеслава Липинського. Він наголошував, що народи, які не вміють витворити власних «панів», тобто політичної еліти, приречені на те, щоб коритися чужим. На його думку передумовою провідної ролі національної аристократії є її прагнення до влади і готовність боротися за неї. У праці «Листи до братів-хліборобів» він звертає увагу на те, що ідеалістичний порив до високої і справедливої справи завоювання і творення держави можливий у суспільстві лише за наявності «сильної, організованої і високовартної інтелігенції».

У праці «Релігія і Церква в історії України» В.Липинський висловлює сумнів, що державну Україну можна створити «голосами плебісциту». Він вважав, що державу в Україні можна побудувати лише «розумним і витривалим хотінням та зусиллями меншості». Причому не такої демократичної меншості, «яка править іменем народної більшості і тому не несе за свої діла ніякої відповідальності», а такої, що є авторитетом серед народу, що бачить своє призначення «в найбільшім послідовнім і неперервнім зусиллі своєї волі, свого розуму, своєї власної організованості». Липинський не розглядав еліту як замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що національна еліта – це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів, творить матеріальні і духовні цінності – власність усього суспільства. На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією. Таку провідну групу Липинський називає «національною аристократією». Політолог запевняє, що без своєї власної національної аристократії – без такої меншості, здатної організувати пасивну більшість нації всередині, і тим захистити її од ворожих наскоків ззовні – немає і не може бути нації.

Фелікс Рудич вважає, що «Правлячий клас (правляча еліта) становить вищі соціальні прошарки, які зосередили в своїх руках реальну владу в основних сферах життєдіяльності держави – це і депутатський корпус парламенту, і адміністративно-управлінська еліта судової влади, дипломатична еліта, лідери політичних громадських рухів, керівники аналітичних, політологічним рів, фондів.

Слід зауважити, що поняття «правляча еліта» та «владна еліта» не тотожні. В українському суспільстві, окрім владної еліти, є ще й інші групи еліт, які беруть участь в управлінні державою. Отже «правляча еліта» – це група людей, які посідають впливові позиції як у структурі, так і поза нею, наділені формальними, офіційними важелями, або, не маючи їх, виробляють і приймають найзначущі для суспільства рішення у системі політичних відносин.

Однак, не зовсім коректним є співвіднесення понять «еліта» та «інтелігенція», оскільки ці поняття належать до різних систем, мають відмінні сутнісні характеристики. Зокрема, поняття «інтелігенція» містить в собі ознаки класової посттоталітарної доби, розуміння її статусу як соціального прошарку, натомість – «еліта» відображає світовий розвиток, напрацьовані теорії еліти та є основою нації.

На думку політологів, в Україні є перехідна еліта. Говорити про те, що в Україні вже сформована еліта, особливо на рівні державних менеджерів чи політичних діячів, зарано. Скоріш за все ми маємо квазіеліту, якій притаманно багато ознак номенклатури. Необхідно згадати, що номенклатура, на відміну від еліти виокремлює людей лише за критерієм посад, які вони обіймають. А еліта – це ще й моральний авторитет і авторитет у суспільстві, це люди, до думки яких дослухаються, люди, які мають неформальний вплив на соціум.

Для постсоціалістичної України характерне незначне оновлення еліти, що свідчить насамперед про її усталеність. Зміни суспільно-політичного соціалістичного устрою і відповідної політичної системи не привели до повного оновлення політичної еліти.

Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану «псевдоеліту» – явище, притаманне тоталітарним і неототалітарним системам. Сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята людьми, на яких вона поширюється.

За період незалежності України ми бачимо ті самі обличчя, і самі інтриги, суперечки і союзи у стилі мексиканської опери, і не маємо жодної публічної дискусії з приводу нагальних проблем розвитку країни. Брак такої дискусії – ознака системної кризи «помаранчевих» чи «біло-блакитних», а цілого політичного класу, якому вже давно нема чого запропонувати українському суспільству.

Еліта відображає волю панівного класу, виявляючи та розвиваючи її. Здійснюючи ці функції, еліті належить особлива роль у житті суспільства і набуває відносної самостійності щодо класу. Для утримання своєї влади правлячий клас має продемонструвати свій інтерес як інтерес всього суспільства та відповідь своєму визначенню не лише як соціальної групи, яка відрізняється від інших критеріями доступу до суспільного багатства, а й соціальним престижем.

Як бачимо, функціональний підхід у визначенні політичної еліти та її місця в ролі суспільства дає можливість значно збагнути суть зазначеної проблеми не лише в сенсі з’ясування генезису еліт, але й у виявленні її нових ролей.