131

Львівський регіональний інститут державного управління національної академії державного управління

При президентові україни

Серія „Навчально-методичні матеріали”

Тетяна Панфілова

Етнонаціональні процеси в сучасній Україні

Львів 2010

УДК_____________________________________________

П 167

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України заборонено.

Рецензенти:

Куц Юрій – доктор історичних наук, професор Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Сливка Юрій – доктор історичних наук, професор. Професор кафедри соціальних і гуманітарних дисциплін Львівської державної фінансової академії.

Ірина Кінка – к.політ.н., доцент кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Друкується за рішенням

Науково-методичної ради ЛРІДУ НАДУ

Протокол № від 2010р.

П 167 Панфілова Т.О. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні. – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2010. – с.

У рекомендаціях представлено тематичний план, програму вивчення курсу, а також рекомендовану літературу.

Методичні рекомендації розраховані на категорію студентів та слухачів ЛРІДУ НАДУ.

© Т.О.Панфілова, 2010

© ЛРІДУ НАДУ, 2010

зміст

Вступ 4

1. Державна концепція етнонаціональної політики в Україні. Етнонаціональний простір та етнорегіональна структура. 7

2. Етнос і нація: політико-психологічний аналіз 24

3. Мовна політика в Україні та сучасному світі 39

4. Українська еліта та її роль у державотворенні 51

5. Релігія та церква в сучасній Україні 68

6. Сучасні міграційні процеси в Україні 81

7. Міжетнічні конфлікти: причини та способи їх полагодження 93

8. Українська національна ідея: суть, етапи формування та реалізація 101

9. Словник термінів 118

вступ

Етнополітика вивчає взаємини між нацією та державою, а загалом досліджує питання нації в політичному аспекті. Це значить, що етнополітика цікавиться всіма справами, які так або інакше пов’язані з державним аспектом національних взаємин. Таким чином, вивчаються питання політичного самовизначення нації, з усією дотичною проблематикою, так і їх можливе практичне вирішення. Увага етнополітики зосереджується як на проблемах національних меншин, так і на ролі титульних націй у їх співіснуванні. Завданням її є класифікація народів і держав з погляду національного складу існуючих та бажаних політичних формацій. На підставі вивчення політичної карти минулого й сучасного етнополітика мала б передбачити тенденції й перспективи націодержавних взаємин у найближчій майбутності й обґрунтувати ймовірні конкретні варіанти розвитку ситуацій.

Природна первинна єдність демографічної спільноти, яка відчуває доцентрове тяжіння, відокремлює себе від інших і має ресурси для самостійного існування. Умовою для появи успішної держави є здатність до прогресу і конкуренції, підтримання моральної і матеріальної мотивації громадян до патріотизму. Власна історія, традиції, поглиблення національної самобутності створюють окремий важливий чинник стабільності і розвитку держави. Усе це може бути інтерпретоване водночас як прояви та чинники національної консолідації, що створює основу держави і визначає загальний рівень її ефективності та конкурентоспроможності. Водночас, сучасні умови становлення нових держав передбачають не тільки природний розвиток суспільно-політичних процесів, але й цілеспрямоване прискорення. Ця місія належить національній еліті, до послуг якої – багатоманітний міжнародний досвід і можливості залучення зовнішньої допомоги. Професійна і відповідальна влада, здатна на передбачення, могла б максимально прорахувати стратегічні перспективи, враховуючи аналіз світового досвіду в цій галузі, заручившись підтримкою суспільства, прискорити його ж розвиток. Слід враховувати потребу у необхідності „непопулярних діях“ не тільки у звичному соціально-економічному форматі, але й з огляду на соціокультурні, загальногромадянські, геополітичні та деякі інші аспекти національного розвитку. Оцінка якості влади тоді залежатиме не тільки від демократичності у взаємодії з суспільством, але й у ефективності результатів прийнятих рішень.

Суверенна держава формально може виглядати як випадковий конгломерат, що не має виразної колективної свідомості, взаємних зв’язків чи інших групових ознак – окрім єдності державної влади. Коли аналізують рівень консолідованості існуючих держав, застосовують кілька груп параметрів. До базової, первинної групи, що об’єднує параметри, які можуть містити загрозу існуванню держави, належать такі: чи поширюється державна влада на всю територію; чи існує беззаперечне визнання того, що все населення країни є громадянами; чи існує ефективна адміністрація та інші засоби урядування. До цього слід додати традиційні критерії: чи існують масштабні сепаратистські та іредентистські рухи, внутрішня підтримка зовнішніх зазіхань на державну незалежність та територіальну цілісність держави.

Крім того, на умови консолідації впливають такі обставини, як наявність територіальних конфліктів, неврегульованість питання кордонів. Окремий випадок – це зниження міжнародно-правового статусу держави через нерівноправну угоду з іншою державою, чи спотворену модель інтеграції, що принципово знижує її роль як міжнародного актора, змінює зміст суспільно-політичного життя, модель національного розвитку. Глобалізація додатково актуалізує питання якості державності, адже недостатня контрольованість певних територій та ресурсів зачіпають інтереси широкого кола міжнародних акторів не тільки з огляду на безпеку, але й щодо вільного пересування, забезпечення прав людини, ведення бізнесу тощо. Отже, неефективна влада створює серйозну загрозу суверенітету.

Можна стверджувати, що Україна не має масштабних проблем, характерних для хронічно слабких держав. Проте, вона стикається з окремими проявами, симптомами та ризиками їхнього виникнення. Тож оцінка стану її державності в такому форматі є виправданою і доцільною, тим більше, що геополітичне розташування само по собі підвищує вимоги і з огляду на партнерську привабливість, і щодо здатності самостійно вирішувати власні проблеми й забезпечувати стабільність та прийнятні умови ведення бізнесу, забезпечення прав громадян, дію правового поля, узгодженого з міжнародними нормами.

За час державотворення Україна ще не визначила вектор спрямування свого потенціалу та значну кількість стартових проблем, аби досягти ознак сучасної усталеної держави. Вона уникла найбільш небезпечних загроз, пов’язаних з недостатньою стиглістю передумов становлення державності. Водночас країна залишається вразливою з огляду на низький рівень і недостатню органічність внутрішнього розвитку загалом і функціонування державних інституцій, зокрема.

Не слід заперечувати, що не був втрачений час: саме усвідомлення себе як окремої незалежної держави сприяло переформатуванню розуміння громадян, суспільно-політичних процесів, пріоритетів та орієнтацій еліти. Проте, такі процеси не набули необхідної інтенсивності і цілеспрямованості, внаслідок чого, й не стали загальнодержавним чи загальнонаціональним вектором розвитку, який у такій державі, як Україна повинні і завжди були завданням влади – національної еліти.

Для неспотвореного розуміння проблем становлення української державності слід приділити окрему увагу історичним та геополітичним умовам. При тому, що загалом формування нових незалежних держав внаслідок розпаду союзних утворень має свої особливості.