ТАНЦЮВАЛЬНО-РУХОВА ПСИХОКОРЕКЦІЯ

Вступ

На попередніх заняттях ми розглянули основні принципи проведення таких прийомів психокорекції як психодрама, малюнкова психокорекція, сьогодні ми переходимо до розгляду інших прийомів, які теж до певної міри можна віднести до арттерапії, так як вони тісно пов’язані із таким видом мистецтва як танець. Докладно розглянемо історію виникнення цих прийомів психокорекції та механізми їх колекційного впливу. Ми розглянемо особливості побудови психогімнастичного заняття.

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТАНЦЮВАЛЬНО-РУХОВОЇ ПСИХОКОРЕКЦІЇ Історія становлення танцювальної психокорекції

Обмеженням класичного психоаналізу були надмірна інтелектуалізація та ігнорування фізіологічних відчуттів. К. Г. Юнг описує Его як комплекс, що складається перш за все із загального усвідомлення власного тіла. Його Тест Словесних Асоціацій, в котрому Юнг визначав емоції за частотою пульсу та електропровідністю шкіри, був ключем до розуміння того, що розум і тіло функціонують як єдине ціле. Він вважав, що тіло здатне одночасно виявляти свідоме та позасвідоме, і тому воно може стати безцінним інструментом вивчення психічного. Якщо сфокусувати увагу на на тілесному досвіді, з’являється можливість виразити позасвідоме через рухи, одночасно підтримуючи СИЛЬНУ функцію Его та не втрачаючи тілесного усвідомлення. Техніка Юнга була менш ригідною, порявняно з технікою Фройда. Під час лікування він проявляв непередбачуваність та гнучкість. В' кабінеті Юнга люди танцювали, співали, грали на інструментах, малювали, ліпили з глини. Створена ним психологія дозволяла його полідовникам розвивати її в найрізноманітніших напрямках, в тому числі і в напрямку тілесної терапії та танцювальної терапії.

З іншого боку свій внесок у становлення танцювальної психокорекції внесли зміни в танцювальному мистецтві. Піонером, котрий зруйнував звичні стереотипи, що побутували серед професійних танцівників аж до двадцятого століття була Айседора Дункан. Вона перетворила танець у форму самовираження, сумістивши емоційний імпресіонізм і рух таким чином, що рухи стали спонтанними, а не завченими та рутинними. Сама Дункан вважала , що її танець допомагає їй жити і часто говорила про це в інтерв’ю.

Ці два процеси були передумовою для остаточного виникнення танцювальної терапії після Другої Світової Війни, коли необхідно було вилікувати велику кількість психічно травмованих людей. Довготривалі класичні метоли за цих умов відійшли на другий план. Послідовники класичних методів адаптували свої методи до короткотривалої роботи, і тут до них приєдналися ті, на кого вплинувли зміни в танцювальному мистеціві.

Американська танцівниця Мері Старкс Вайтхауз, котра пройшла навчання в Європі так говорила про себе: «Я стала танцювальним терапевтом сама того не помітивши, бо в той час ще не існувало такого поняття». Вона описує перехідний період в п’тдесятих роках, коли вона проходила аналіз у учня Юнга і зрозуміла, що може застосовувати свою майстерність в роботі з людьми, відкриваючи їм шлях до цілісності. її стиль фокусувався на полярностях, що притаманні патернам руху, на активному уявлянні та на тому, щоб допомогти клієнту знайти «свій істинний рух».

Меріон Чейз почала використовувати танець в якості терапії у своїй танцювальній студії, та її ідеї набули форми, коли вона працювала з психотичними пацієнтами в госпіталі Св’ятої Єлизавети у Вашингтоні, в сорокових і п’ятдесятих роках, до гою як були винайдені трасквілізатори. її основна ідея полягає в тому, що танець — це повідомлення, котре задовільняє основну людську потребу. Вона намагалась встановити контакт з пацієнтами, рухаючись разом з ними. Вона вивчила і охарактеризувала рухи пацієнтів різних діагнозів. У неї був талант контактувати із замкнутими людьми та пробуджувати їх життєву силу, виводити їх у реальність.

Танцівниця з Данії Герда Александер винайшла метод тілесноорієнтованої терапії під назвою аутонія (гармонійний тонус), що вже не був методом роботи за допомогою танцю і був в основі створення нетанцювальної тілесноорієнтованої психокорекції [1 із списку основної літератури].

Методи Маттіаса Александра і еутоніїГерди Александр

Біля джерел виникнення психокорекції спрямованої на свідому зміну рухових патернів стояв австралійський актор Фредерік Меттіас Аллександр, котрий довго вивчав себе за допомогою дзеркал і помітив, що положення голови та шиї відбивається на його голосі та рухах. Він розробив методи корекції поз і довгі роки начав цим методам у Англії та Америці. Він вважав, що коли дітей занадто швидко вчать сидіти чи стояти, у них виробляються неправильні пози і шкідлива мобілізація. Він коректував ці помилки, перевчаючи людей, спрямовуючи їх до більшого усвідомленнявласного тіла і власних рухів, більшої спонтанності та чутливості та до уникання поз та рухів, що провокують тривожність і конфлікти.

Александр вважав, що для психічного і фізичного здоров'я необхідно намагатися подовжити хребет, концентруючись на «довгій відкритості спинного центру» і вдихаючи через цю відкритість; він також вважав, що потрібно звільнити шию від напружень і тримати голову прямо.

Метод еутонії, винайдений танцівницею із Данії Гердою Александр, має за мету підтримувати фізичне і психічне навантаження, що дозволяє оптимально функціонувати людському організму в цілому. Герда Александр досягла хорошого розуміння тіла спостерігаючи за слабістю, котра з’явилася у неї після кількох років занять танцями. Вона, як і Райх, вважала, що травматичний аффективний досвід викликає формування ригідних автономних зон. Проте, вона не вважала, що ригідності виникають лише в результаті сексуальної енергії чи травматичного емоційного досвіду. Як Ф. М. Александр та Фельденкрайз, вона вважає, шо хронічні напруження бувають результатом помилкового або неадекватного відношення до тіла. Метою методу Герди Александр є оволодіння тональною гнучкістю; дихання, що адаптується; економічні рухи, для яких характерна легкість і максимальний результат при мінімальному зусиллі; усвідомлення дотику і контакту; розвиток індивідуації за допомогою зростання тілесного усвідомлення.

Спочатку еутоніст з'ясовує, як будь-яке напруження впливас на иргапим і проявляється у позі, русі, диханні, голосі, тощо. За допомогою тестів досліджуються тілесні проблеми та робиться спроба внести зміни. Еутонія вчить, що у кожної особистості — власна унікальна доля котру ніхто не може розпізнати до кінця. Тому еутоністи не намагаються викликати вивільнення емоції чи сексуальності, а сподіваються, що це вивільнення відбудеться саме собою, якщо буде досягнуте усвідомлене сприйняття тіла. Тому вони не застосовують ніяких технік окрім спостереження за відчуттями. Еутонія розрізняє «дотик», що відноситься до нашої тілесної форми і залишаються на периферії шкіри, та «контакт», котрий допомагає нам проникнути за межі дотику.

За переконаннями еутоністів, уже в ранньому пренатальному стані на дитину впливає фізичний, емоційний та духовний стан матері, голоси батьківі, особливо, музика. Розвиток усвідомлення тілесних відчуттів у шкірному покрові, м’язах та кістковій структурі пробуджує ці пренатальні переживання: недиференційоване усвідомлення комфорту та задоволення, смуток чи несподівана тривожність. В еутонії у учня виникає можливість зустрітися з несвідомими змістами свого фізичного світу, після чого він може вдатися до їх аналізу, щоб прояснити психічні стани, що виринули на поверхню.