11 Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризува­лася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні — підмайстри — майстри — старші майстри). Кожна група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані у цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися тільки майстри, які та­кож поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і стар­ших майстрів. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець певного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшарування всередині це­хової організації. Майстри експлуатували підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майстри та підмайстри. Важке становище цієї категорії реміс­ників призвело до утворення підмайстрами у XV ст. своєї фахової організа­ції — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 р. у Львові діяло господа підмайстрів ткацького цеху, в 1483 р. у Коро­стені — підмайстрів шевського цеху.

Особливість цехової організації в Україні полягала в тому, що вона об'єднувала ремісників не тільки за професійною, а й за національними чи релігійними ознаками. Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Така полі­тика призвела до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрянській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. Кількість ремісників цієї катего­рії була невеликою.

Позацехове ремесло

12

В українських містах існувало й позацехове ремесло. Ремісників, не об'єднаних у цехи, називали партачами (позацеховими майстрами). Це були селяни-утікачі, сільські ремісники і цехові підмайстри. Вони становили за­родок вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісниками, і партачами

точилася гостра боротьба. Однак із розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який задовольнявся насамперед партачами. У першій половині XVII ст. частка партачів у суспільному виробництві міст України була до­сить значною.

У Львові вони становили понад 40 % від усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдикцією магістрату, пар­тачі були під захистом шляхти, духовенства, замку, обслуговуючи їхні по­треби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренці­єю цехове ремесло.

Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538 і 1542 рр. сеймових постанов про заборону цехів. Король доручив старостам і воєво­дам не дозволяти їх створення. Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки власників міст, король і шляхта у своїх містах і містечках досить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм привілеї. Це обмежу­вало самостійність цехів, які віддавали засновникам частину продукції і доходів.

Висновок

Цехова організація тривалий час була економічно-раціональною і мала прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона спри­яла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали «чистоти походження». Зусилля цехів зберегти дрібне ви­робництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У ХIV-ХV ст. у Європі виникає нова, вища форма виробництва — ма­нуфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані ве­ликі робітничі майстерні. Аналогічні процеси, щоправда, трохи пізніше від­бувалися і в Україні, де, починаючи з XVI ст., в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У багатьох цехах відбувався процес май­нової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшували чисельність підмайстрів і учнів. Якщо в ХІ-ХV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то з XVI ст. він поступово втрачає владу над своїм продуктом. Формується нова соціальна група — скупники, які стають посередниками між виробником і споживачем. Широ­ко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання цехового дрібнотоварного виробни­цтва у мануфактурне.

У господарстві збільшувалася кількість промислів, які дедалі більше ві­докремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зростала чисельність ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям. У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 реміс­ничих професій. Серед них ткацтво (виробництво полотна, селянських су­кон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (вигото­влення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь праці). Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виробами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині славилося виробництвом килимів, села Роменського і Мирго­родського повітів на Полтавщині — ряднами. На Чернігівщині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів, дьогтю, смоли. У передгірних і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво з місцевого льону та конопель. Обсяг його виробництва був більшим за цеховий. Селяни містечка Комарне поблизу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16-18 тис. штук полотна (близько 400 тис. пог. м). Одним із найважливіших промислів було виробництво заліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього бу­ли болотні руди, які добували відкритим способом. Залізорудні промисли були на Київському Поліссі, Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працювали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс використовували в будівельній справі, для виготовлення транспортних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини також виробляли смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом значних прибутків. У ХІУ-ХУ ст. землі часто надавалися разом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелювання зерна, їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

Поступово сільське ремесло підпорядковувалося міському. Через певну насиченість сільського ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Проте це вдавалося йому з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала або конфісковувала товар сільського ремісника, якщо він втру­чався у монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися пе­реселитися в місто. Більшість утікачів поповнювала ряди партачів.

Отже, період другої половини XIV — середини XVIII ст. був часом про­цесу бурхливого виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі у господар­ському житті України. Проте, на відміну від міст Західної Європи, вони збе­рігали феодально-аграрний характер, були невеликими. Помітні зрушення сталися в ремеслі формування цехів, зростання кількості ремісників та їхніх спеціальностей.

Цехова організація тривалий час була економічно-раціональною і мала прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона спри­яла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Утруднювався вступ до цеху нових членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали «чистоти походження». Зусилля цехів зберегти дрібне ви­робництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості