9. Автоматичне конфігурування bios за замовчуванням (load bios defaults)

Значення BIOS за замовчуванням - ті, що встановлені як початкові для певної системної плати та CHIPSET і надають можливість проходження стартового тесту. Як правило, є непоганими початковими значеннями перед точним настроюванням системи. Якщо була припущена якась помилка і не відомо, яка саме - слід обрати цей пункт. Опція замінить установки в BIOS на початкові, і можна розпочати усе спочатку. Ця опція не змінює ні

системну дату, ні конфігурацію жорсткого та гнучких дисків у стандартному CMOS SETUP - тому можна очікувати, що в більшості випадків система завантажиться без проблем після вибору даної опції.

1.11 Integrated peripherals (інтегрована периферія)

ROM PCI/ISA BIOS (2A59IZ1D) INTEGRATED PERIPHERALS AWARD SOFTWARE, INC. IDE HDD Block Mode	Enabled		Parallel Port			і SPP
IDE Primary Master PIO	Auto		Mode			;
IDE Primary Slave PIO		Auto
IDE Secondary Master PIO		Auto
IDE Secondary Slave PIO		Auto
IDE Primary Master UDMA		Auto
IDE Primary Slave UDMA		Auto
IDE Secondary Master UDMA		Auto
IDE Secondary Slave UDMA		Auto
On-Chip Primary PCI IDE		Enabled
On-Chip Secondary PCI IDE		Enabled
ШВ Keyboard Support		Enabled
KBC input clock		8 MHz
Onboard FDO Controller		Enabled		ESC	Quit !	t I ^ :Select Item
Onboard Serial Port 1		Auto		F1	Help	PU/PD/+/-	: Modify
Onboard Serial Port 2		Auto		F5	Old values;	(Shift) F2	: Color
UR2 Mode		Standard		F6	Load BIOS Defaults
Onboard Parallel Port		378/IRQ7		F7	Loaci Setup Defaults

Визначення параметрів інтерфейсів пристроїв введення/виведення.

1.12 SUPERVISOR PASSWORD, USER PASSWORD

(установка паролів.)

Дана опція дозволяє встановити паролі. За замовчуванням ніякий пароль не встановлюється. Пароль - SUPERVISOR PASSWORD дає право вносити зміни у всі опції BIOS, а пароль USER PASSWORD- тільки в опції „USER PASSWORD". Встановлення пароля рекомендується в тих випадках, коли ПЕОМ використовується одним або кількома користувачами і не бажано, щоб змінювалися установки BIOS або завантажувалася ОС.

Дуже часто виникає потреба зняти невідомий пароль. Для цього можна використати паролі, встановлені виробником материнських плат, які дають право доступу (наприклад: пароль AMI для AMI BIOS, або BIOSTAR та AWARD_SW для AWARD BIOS та інші), або очистити пам'ять BIOS.

Іноді це можливо зробити за допомогою DIP-перемикача на системній платі. Іноді належить вилучити акумулятор або батарейку CMOS. Нарешті, якщо немає ні перемикачів, ні можливості вилучити батарейку, ні бажання її випаювати, можна короткочасно замкнути батарейку низькоомним резистором для зниження напруги живлення CMOS нижче за необхідну для збереження даних. Останнє можна рекомендувати лише в крайніх випадках. Нікель-кадмієві акумулятори часто мають дуже низький вихідний опір, тому резистор повинний мати дуже малий опір для значного зниження напруги. Відповідно струм через нього буде надто великим, що не дуже добре позначається на довговічності батареї. Кращим варіантом буде використання резистора як навантаження для розряду такого акумулятора. Цей варіант має сенс лише тоді, коли на платі встановлений нікель-кадмієвий акумулятор (який буде підзаряджатися при роботі комп' ютера) і, навпаки, не повинний використовуватися, якщо встановлений літієвий елемент (він не здатний підзаряджатися). Акумулятор протягом півгодини можна безпечно розрядити резистором з номіналом у 39 Ом.

1.13 IDE HDD AUTO DETECTION

(авто визначення параметрів жорсткого диска)

Опція використовується, коли невідомі специфікації жорсткого диска. BIOS самостійно визначить кількість циліндрів, голівок і секторів на жорсткому диску. Може використовуватись тільки для HDD, дані про які є у ПЗП комп'ютера.

14. HDD LOW LEVEL FORMAT

(форматування жорсткого диска на низькому рівні)

ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ЦЕ ЗРУЙНУЄ ВСІ ДАНІ НА ЖОРСТКОМУ ДИСКУ!

Немає ніякої необхідності виконувати цю операцію доти, поки не виникла помилка або не потрібно змінювати чергування секторів на диску.

При потребі краще використовувати спеціальні утиліти для форматування на низькому рівні IDE-дисків. Після даної процедури потрібно скористатися утилітою ОС FDISK для початкового створення нових розділів, а потім використовувати утиліту FORMAT.

Auto Interleave - автовизначення чергування секторів. Визначає оптимальний параметр чергування секторів для більш старих жорстких дисків. Сучасні HDD можна форматувати на низькому рівні тільки на спеціальному обладнанні.

14. SAVE & EXIT SETUP

(Запис у CMOS і вихід)

Зберігання змін, що були внесені в CMOS.

14. EXIT WITHOUT SAVING

(Вихід без запису в CMOS)

Якщо немає впевненості у зроблених змінах, слід використати цю опцію для безпечного виходу з SETUP.

Існує багато різних операційних систем і велика кількість програм для них. Здавалося б, можна один раз зробити вибір і працювати тільки з однією операційною системою. Але користувачі, що працюють з тією або іншою операційною системою, часто хочуть мати можливість запускати програми, написані для інших операційних систем. Наприклад, користувачам Linux потрібно працювати з програмами, написаними для ОС Windows, користувачам ОС Windows працювати з програмами, які написані для ОС Linux тощо.

Є чотири основні способи роботи на одному комп'ютері з програмами різних операційних систем.

Спосіб №1: багатоваріантне завантаження. Це найпоширеніший спосіб вирішення цієї проблеми, який використовують більшість користувачів. На жорсткому дискові комп'ютера створюються кілька розділів і на кожний з них встановлюється своя операційна система і програми для неї. Крім того, налаштовується менеджер багатоваріантного завантаження, що дозволяє вибрати операційну систему у процесі завантаження комп'ютера. При такому підході неможливо одночасно працювати з програмами для різних операційних систем, для зміни операційної системи необхідно перезавантажувати комп'ютер.

Позитивним є те, що операційні системи і програми для них функціонують без втрат в швидкості і надійності. Якщо операційні системи сумісні за типом файлової системи, то можливе створення загального розділу для обміну файлами між ними.

Спосіб №2: емуляція інтерфейсу програмування додатків. (англ.: Application Programming Interfacе — набір методів, функцій, який програмісти можуть використовувати для доступу до функціональних програмних компонентів ОС - програми, модулі, бібліотеки).

Зазвичай додатки (програми користувача) функціонують в захищеному адресному просторі, викликаючи через API складові операційної системи. Якщо дві операційні системи сумісні за своїми API (наприклад, Windows ХР і Windows 2000), то програми, розроблені для однієї з них, можуть використовуватись і для роботи під іншою. Якщо дві операційні системи несумісні за своїми API (наприклад, Windows 2000 і Linux), то існує спосіб перехоплювати звернення додатків до API і емулювати роботу однієї операційної системи засобами іншої операційної системи.

При такому підході можна поставити одну операційну систему і працювати одночасно

як з програмами, розробленими для роботи з нею, так і з програмами, розробленими для іншої операційної системи. Оскільки весь код додатку виконується без емуляції ОС, а лише виклики API емулюються, втрата в продуктивності незначна. Через те, що в багатьох програмах використовуються недокументовані функції API або звернення до операційної системи в обхід API, навіть при використанні дуже якісних емуляторів API виникають проблеми сумісності, що дозволяє використовувати не більше 70% від загального числа програм.

Крім того, підтримувати емуляцію API операційної системи (наприклад, такої як Windows), що бурхливо розвивається, дуже нелегко і більшість емуляторів API так і залишаються емуляторами якоїсь конкретної версії операційної системи. Так, в Windows NT/2000 до цих пір вбудований емулятор для програм, орієнтованих на використання OS/2 версії 1.x, а в останніх версіях OS/2 Warp 4 є можливість запуску програм, орієнтованих на Windows 3.11). Але найбільший недолік способу емуляції API - це його строга орієнтація на конкретну операційну систему. Для того, щоб запустити в ньому програми, орієнтовані на іншу операційну систему, необхідно все переписувати з самого початку.

Приклади програм, розроблених за технологією емуляції API операційної системи.

Проект з відкритим кодом Wine (Wine Is Not an Emulator), що дозволяє запускати програми, орієнтовані на DOS, Win16 і Win32 під управлінням операційними системами типу Unix; Продукт Win4Lin компанії Netraverse, що дозволяє запускати операційні системи сімейства Windows під управлінням операційної системи Linux; Проект з відкритим кодом DOSEMU, що дозволяє запускати програми, орієнтовані на MSDOS (включаючи деякі DPMI програми) під управлінням операційної системи Linux; Проект з відкритим кодом User Mode Linux (UML), що дозволяє запускати кілька копій операційної системи Linux на одному комп'ютері; Технологія Virtuozzo, розроблена російською компанією SWsoft, що дозволяє запускати кілька копій операційної системи Linux на одному комп'ютері.

Спосіб №3: повна емуляція. Програми, виконані за технологією повної емуляції, функціонують як інтерпретатори. За їх допомогою послідовно вибираються коди гостьової операційної системи і емулюється виконання кожної окремо взятої інструкції. Оскільки при цьому повністю емулюється функціонування як процесора, так і всіх зовнішніх пристроїв віртуального Intel x86 комп'ютера, то існує можливість запускати емулятор на комп'ютерах з абсолютно іншою архітектурою. Найсерйозніший недолік цього підходу полягає в сутєвій втраті продуктивності гостьової операційної системи.

Швидкість роботи гостьових програм може впасти в 100-1000 разів, що означає практичну неможливість нормальної роботи з гостьовою операційною системою за допомогою емулятора. Проте існують деякі технології, такі як динамічна трансляція, що дозволяють збільшити швидкість повної емуляції. Повні емулятори найчастіше використовуються як низькорівневі налагоджувачі для дослідження і трасування операційних систем.

Приклади проектів, виконаних за технологією повної емуляції.

Проект з відкритим кодом Bochs, що дозволяє запускати різні операційні системи Intel x86 під управлінням операційних систем Linux, Windows, BEOS і Mac OS. Продукт Simics компанії Virtutech, що дозволяє запускати і відлагоджувати різні операційні системи Intel x86 під управлінням Windows і інші операційні системи.

Спосіб №4: квазі^муляція. Виникає питання, чому не можна запустити дві операційні системи одночасно на одному комп'ютері? По-перше, такі зовнішні пристрої, як відео-карта, контролер IDE, таймер і т.п. розроблені так, щоб функціонувати під управлінням тільки однієї операційної системи. Тобто зовнішні пристрої розраховані на монопольне управління тільки одним драйвером зовнішнього пристрою. По-друге, процесор IA-32 розроблений з розрахунку на те, що він конфігуруватиметься і використовуватиметься виключно однією операційною системою. Це відноситься до модуля сторінкування (англ.: paging) пам'яті, механізму захисту, сегментної моделі і т.д.

Інші властивості й інструкції рівня прикладних програм не викликають проблем і в принципі можуть виконуватися без емуляції. Cаме ці інструкції і описують основну частку операцій, що виконуються в процесорі.

Таким чином, існує (перша множина) велика кількість інструкцій, які нормально виконуватимуться при роботі під управлінням кількох операційних систем, і деяка (друга

множина) невелика кількість інструкцій, які необхідно емулювати. Технологія квазі-змуляції полягає в тому, щоб виявити і зімітувати виконання другої множини інструкцій і виконувати інструкції першої множини без емуляції.

Приклади проектів, виконаних за технологією квазі-змуляції.

Віртуальна машина twoOStwo, розроблена російською компанією Паралелі на замовленням німецької компанії NetSys GMBH. Використання twoOStwo дозволяє запускати такі операційні системи, як OS/2, Linux, QNX, MS-DOS і багато інших. Зараз існує три продукти: twoOStwo для Windows, twoOStwo для Linux і twoOStwo для FreeBSD.

Проект з відкритим кодом Plex86, що дозволяє запускати різні операційні системи Intel x86 під управлінням Linux.

Технологія Virtual Platform компанії VMware, що дозволяє запускати велику кількість Intel x86 операційних систем. Компанія VMware пропонує чотири продукти: VMware Workstation для Windows, VMware Workstation для Linux, VMware GSX Server (group server) і VMware ESX Server (enterprise server).

Технологія Virtual PC компанії Connectix, що дозволяє запускати велику кількість Intel x86 гостьових операційних систем. Компанія пропонує чотири продукти: Virtual PC для Mac OS, Virtual PC для Windows, Virtual PC для OS/2 і Virtual Server. Недавно компанію Connectix купив Microsoft.

Що ж таке віртуальна машина?

Віртуальна машина — це програма, що запускається з наявної операційної системи. За допомогою програми емулюється робота реальної машини. Як і у випадку з реальною машиною, можна встановити на віртуальну машину операційну систему Windows або Unix- подібну. Таким чином можна тестувати різні операційні системи, не покидаючи наявної. У віртуальної машини є BIOS, жорсткий диск (відведене місце на наявному жорсткому диску), CD-ROM (наявний CD-ROM або можливість під'єднання ISO-образів), мережеві адаптери для з'єднання з наявною реальною машиною, мережевими ресурсами або іншими віртуальними машинами і т. д. Можна обмінюватися файлами між основною операційною системою (host — це операційна система, на якій встановлюється програма віртуальної машини) і гостьовою операційною системою (guest — операційна система, що працює за допомогою програми віртуальної машини). Це здійснюється переміщуванням файлів з файлового менеджера клієнта у вікно гостьової системи або у зворотному напрямі. Віртуальні машини можна використовувати для тестування встановлення та роботи операційних систем. Для цього досить просто під'єднати завантажувальний ISO-образ замість CD-ROM в налагодженнях віртуальної машини, і встановлення системи здійснюватиметься точно так само, як і на реальній машині.

На сьогодні найбільш відомі дві програми віртуальних машин: Vmware Workstation і Microsoft Virtual PC. У кожної є свої переваги і недоліки. Vmware вважається більш швидкою, а Virtual PC пропонується більше можливостей для інтеграції гостьової операційної системи з основною. Vmware є умовно-безкоштовною програмою (тестовий період 30 днів), а Virtual PC - безкоштовна.

VMware Workstation (http://www.vmware.com)

Засобами VMware Workstation забезпечуються гнучка підтримка базових і гостьових операційних систем, підтримується багато операційних систем і можна працювати з більшістю операційних систем для x86. Зокрема, VMware Workstation сумісна з Windows Server 2003 (редакції Standard, Enterprise і Web); Windows XP Professional і Home Editions з Service Pack 2 (SP2); Windows 2000 Advanced Server і Professional; Windows NT Server 4.0 з пакетом SP6a і NT Workstation 4.0. VMware Workstation не обмежується тільки операційними системами Microsoft, програма працює з декількома широко поширеними дистрибутивами Linux, зокрема Mandrake Linux 8.2 (і пізнішими версіями) компанії MandrakeSoft; Red Hat Linux Advanced Server 2.1 (і пізнішими версіями) і Red Hat Linux 7.0 (і пізнішими); SUSE Linux Enterprise Server 7 (і пізнішими) і SUSE Linux 7.3 (і пізнішими).

Після завершення встановлення управляти програмою можна з вікна VMware Workstation (Рис. 1).

1Л VMware Workstation				00©
File Edit View VM Team Windows	Help
□ □□ i> © і ш а да \	Ю	0 a	Ш	\m

Favorites £3 win98

I Honw

VMware Workstation

VMware Workstation allows multiple standard operating systems and their applications to run with high performance in secure and transportable virtual machines. Each virtual machine is equivalent to a PC with a unique network address and full complement of hardware choices,

si 'I

Mew Virtual Machine

New Team

Click this button to create a new virtual machine. You then can install and run a variety of standard operating systems in the virtual machine,

Click this button to create a new team, You then can add several virtual machines and connect them with private team LAN segments.

Click this button to browse for virtual machines or teams and to select one to display in this panel. You then can interact with the guest operating system within this display as you would a standard PC

.

Рис. 1

Простий в застосуванні майстер New Virtual Machine Wizard забезпечує поетапну побудову віртуальної машини. Створюючи віртуальну машину, слід вказати доступний розмір оперативної пам'яті, тип віртуального диска, максимальний розмір віртуального жорсткого диска і параметри віртуальної мережі. В VMware Workstation підтримуються віртуальні жорсткі диски двох типів: віртуальні і базові. Віртуальний диск містить файли, як правило, хост- машини, що зберігаються на жорсткому диску. Базова операційна система звертається до віртуального диска як до звичайного файлу. У гостьовій операційній системі всі дані віртуальної машини зберігаються на віртуальному диску. Спочатку розмір файлів віртуальних дисків достатній лише для зберігання в гостьовій операційній системі, але він збільшується в процесі додавання нових даних доти, поки не досягає заданого максимального розміру. Швидкодію гостьової операційної системи можна підвищити, виділивши весь простір віртуального диска при створенні віртуальної машини. Віртуальні диски легко переносити між різними системами, що використовуються при роботі з VMware Workstation.

Віртуальні диски можуть бути постійними (persistent — в операційній системі зберігаються всі зміни) і непостійними (nonpersistent — в операційній системі не зберігаються дані про зміни). Крім того, при роботі з віртуальною машиною можна зберегти зміни у віртуальних дисках при відключенні гостьової операційної системи. Базовий диск розміщується на фізичному накопичувачові на хост-машині і безпосередньо звертається до локального розділу диска. Базові диски зручні в мультизавантажувальних системах, коли потрібно одночасно запустити кілька різних операційних систем в базовій операційній системі.

В VMware Workstation підтримується чотири типи віртуальних мережевих з'єднань: None, Host-Only, Bridged і NAT (Network Address Translation — трансляція мережевих адрес). По суті, режим None означає, що мережеві з'єднання можна відключити. У режимі Host-Only мережеві з'єднання обмежені лише віртуальними машинами і базовою операційною системою; зовнішні з'єднання відсутні, хоча їх можна організувати за допомогою Internet Connection Sharing (ICS). У режимі Bridged VMware Workstation працює як віртуальний комутатор, під'єднуючи віртуальну машину до зовнішньої мережі. У режимі NAT віртуальні машини під'єднуються до зовнішньої мережі з використанням IP-адреси хост-машини. VMware Workstation включає в себе власний сервер DHCP для режимів Host-Only і NAT.

Побудувавши віртуальну машину, можна скористатися панеллю управління віртуально

юмашиною, щоб відредагувати властивості віртуальної машини.

Virtual Machine Settings

Hardware і Options

Summary

Windows 2000 Professional Enabled

Settings

General [> Power

Shared Folders G¹ Snapshots § Guest Isolation И Advanced

Enabled, Enabled Normal/Normal

Guest operating system © Microsoft Windows О Linux

Virtual machine name

Windows 2000 Professional

О Novell Netware О Sun Solaris О Other Version

:

I be stored here.

Browse..

Windows 2000 Professional

Working directory Suspend files and snapshots \

DAMoh докуменгьі\Му Virtual Mach

i

OK

Help

Cancel

ис. 2

Запустити віртуальну машину можна за допомогою функції Power On вікна VMware Workstation. Якщо гостьові операційні системи не встановлені, то поступить запит вставити завантажувальний компакт-диск (диск з операційною системою, яку потрібно встановити). Гостьову операційну систему можна встановити з віртуального накопичувача CD-ROM або змонтувати файл образу стандарту ISO і встановити операційну систему з образу CD-ROM. Коли гостьова операційна система буде встановлена, процедура включення нічим не відрізнятиметься від завантаження звичайної операційної системи.

Після інсталяції гостьової операційної системи можна встановити компонент VMware Tools. Гостьова операційна система може працювати без VMware Tools, але додатковий компонент забезпечує важливі переваги перед базовою комплектацією VMware Workstation VM, наприклад розширений драйвер SVGA, за допомогою якого підвищується швидкість відео (VMwareTools — обов'язкова умова для роботи VM з графікою SVGA). З панелі управління VMware Tools можна виконати тимчасову синхронізацію віртуальної машини і хост-машини і змінювати розміри віртуального диска. Використання VMware Tools також дозволяє копіювати дані між віртуальними машинами.

Microsoft Virtual PC 2004 (http://www.microsoft.com/virtualpc)

У лютому 2003 року Microsoft придбала у компанії Connectix сімейство продуктів Virtual PC. Microsoft розділила базову технологію Virtual PC між двома продуктами: Virtual PC 2004 і Virtual Server 2004

.

Virtual PC Console				0®®
1 File Action Help
J	□	rnsdos Not running			New... Settings
		win98 Not running			Remove Start

Рис. 3

Для створення нових VM використовується майстер New Virtual Machine Wizard, схожий на New Virtual Machine Wizard програми VMware Workstation. Не дивлячись на невеликі відмінності в екранах двох майстрів, в обох запитуються одні і ті ж дані: версія гостьової операційної системи, тип диска і тип мережевих з'єднань.

В Virtual PC підтримуються три типи віртуальних дисків: динамічні, постійні (fixed) і зв'язані (linked). За замовчуванням використовуються динамічні диски. В базовій операційній системі сприймаються динамічні диски як звичайні файли; їх можна переміщати між різними системами, що працюють з Virtual PC, за допомогою звичайних операцій переміщення файлів. Спочатку динамічні диски мають розмір, відповідний встановленій гостьовій операційній системі, і автоматично збільшуються до наперед заданої межі у міру того, як гостьовій операційній системі потрібний додатковий дисковий простір. Для створення постійних дисків використовується майстер Virtual Disk Wizard, який запускається з консолі Virtual PC Console. Зв'язані диски Virtual PC відповідають базовим дискам VMware Workstation. Вони зручні в мультизавантажувальному середовищі, оскільки дозволяють без значних зусиль пов'язати віртуальну машину із завантажувальним розділом. Завдяки цій функції можна завантажити базову операційну систему, а потім за допомогою Virtual PC запустити віртуальну машину, пов'язану з фізичним розділом, що дозволить базовій і гостьовій операційній системі працювати одночасно.

Virtual PC підтримує чотири типи мережевих з'єднань для віртуальних машин: Not connected, Local only, Virtual networking і Shared networking (NAT). Щоб вибрати мережеву конфігурацію Virtual PC, слід звернутися до пункту Settings властивостей віртуальної машини, потім до пункту Networking properties. У режимі Not connected мережеві з'єднання відключені. В режимі Local only надаються мережеві служби тільки віртуальним машинам і хост-машині — без зовнішніх з'єднань. В режимі Virtual networking дозволяється віртуальну машину пов'язати із зовнішньою мережею. У режимі Shared networking (NAT) віртуальні машини можуть бути з'єднані із зовнішньою мережею, використовуючи IP-адресу базової операційної системи. Якщо вибраний режим Virtual networking, то потрібно надати IP-адресу кожній віртуальній машині. Властивості створеної віртуальної машини можна відредагувати в діалоговому вікні Settings (Рис. 4).

jj File Name

Setting

Current Value

чЯ Memory

32 MB

win98 Hard Disk.vhd

win98ext.vhd

None

Disabled

Secondary controller

Auto detected

None

None

None

Network adapters :1 Enabled

Hard Disk 1 Hard Disk 2 Hard Disk3 Undo Disks

0 CD/DVD Drive

Floppy Disk j? СОМІ

$ COM2 9 LPT1

Networking Sound

You can rename the virtual machine.

Filename: win98

®B Hardware Visualization Not available

Mouse _l Shared Folders

No pointer integration Not installed Default

Show message

і Display J Close

A virtual machine's name typically identifies its software or hardware configuration.

OK ] [ Cancel

Рис. 4

Для запуску віртуальної машини досить натиснути кнопку Start консолі Virtual PC Console (кнопка Start з'являється в консолі, якщо вибрана віртуальна машина ще не функціонує). Якщо не встановлено жодної гостьової операційної системи, то у Virtual PC з'явиться запит вставити завантажувальний компакт-диск в накопичувач. Слід зауважити, що Virtual PC може звертатися до накопичувача CD-ROM тільки після того, як буде вручну вибраний пункт меню використання фізичного CD-ROM. Як і в VMware Workstation, в Virtual PC дозволяється вмонтовувати файли образу ISO і навіть встановлювати гостьову операційну систему з образу ISO. Разом з гостьовою операційною системою необхідно встановити компонент VM Additions для кожної гостьової операційної системи. Використання VM Additions забезпечує розширені графічні функції, переміщення і копіювання файлів між віртуальними машинами за допомогою механізму drag-and-drop, сумісне використання тек і тимчасову синхронізацію з базовою операційною системою.

Переміщувати віртуальні машини між різними хост-машинами нескладно. Образи віртуального жорсткого диска зберігаються у файлі .vhd, а конфігурація віртуальної машини — у файлі .vms у форматі XML. Щоб перемістити віртуальну машину, досить скопіювати ці файли на нову хост-машину і вибрати існуючу віртуальну машину з консолі Virtual PC Console. При роботі з Virtual PC дозволяється переміщати і розділяти віртуальні диски між віртуальними машинами. Крім того, завдяки дискам, що змінюються, кількома користувачами і кількох віртуальних машинах може використовуватись один віртуальний жорсткий диск. Зміни, внесені кожним з користувачів, зберігаються в різних файлах, і кілька користувачів можуть працювати з одним базовим диском, зберігаючи власні унікальні зміни.

Важлива технічна перевага Virtual PC — збільшення простору оперативної пам'яті до 4 Гбайт, що забезпечує великий запас пам'яті при одночасному запуску кількох віртуальних машин. В VMware Workstation виділяється всім віртуальним машинам тільки 1 Гбайт оперативної пам'яті.

Як видно ці дві програми подібні між собою, тому при виборі іншої подібної програми потрібно звернути увагу на такі властивості віртуальних машин. Сумісність з базовою (host) і гостьовими (guest) операційними системами. Методи, за допомогою яких з програм віртуальної машини звертаються до фізичних апаратних засобів базової машини і надаються віртуальні апаратні ресурси гостьовим віртуальним машинам. Найважливіша характеристика — доступ д

о

оперативної пам'яті, від якої залежить число функціонуючих віртуальних машин. Чим більше місткість оперативної пам'яті, доступна віртуальній машині, тим більше віртуальних машин можуть функціонувати одночасно. Ще одна важлива апаратна характеристика — можливість звернення до реальних дискових розділів і організації сумісного використання дискових розділів кількома VM. Звернення до реальних дискових розділів забезпечує перевагу в продуктивності перед віртуальними дисками і дозволяє при використанні VM працювати з мультизавантажувальними розділами. Крім того, завдяки можливості звертатися до реальних дискових розділів віртуальні машини можна зробити переносними, записавши їх на DVD.

Основні вимоги до гостьової операційної системи — підтримка продуктом передових графічних і звукових функцій і можливість працювати з пристроями CD-ROM і USB. Інші корисні функції — зміна таких параметрів VM, як ім'я, максимальні місткість оперативної пам'яті і простір на жорсткому диску, доступні VM. Ще один важливий чинник — можливість переміщати VM між базовими платформами, що підвищує гнучкість тестового середовища і спрощує розгортання VM.

Контрольні запитання

1. Які типи BIOS використовують IBM-сумісні комп'ютери?

Операційна система – це набір управляючих програм, які забезпечують роботу обчислювальної системи, а саме:  здійснюють управління роботою апаратної і програмної складових обчислювальної системи, координують взаємодію окремих частин цих складових;v  дають змогу користувачеві здійснювати загальне управління обчислювальною системою на рівні заздалегідь занесених до запам'ятовуючих пристроїв машини програм.v Операційна система здійснює діалог з користувачем; керування комп'ютером, його ресурсами (оперативною пам'яттю, місцем на дисках), запускає інші (прикладні) програми на виконання; забезпечує взаємодію програм із зовнішніми пристроями та між собою; виявляє різні ситуації, що виникають у процесі виконання програм, повідомляючи про них. Загальне управління машиною здійснюється за допомогою спеціальної системи операцій (вказівок) операційної системи, таких як розмітка дисків, копіювання файлів, виведення каталогу імен файлів на екран, запуск будь–яких програм, встановлення режимів роботи монітора, принтера та інші дії. У різних моделях персональних комп'ютерів використовуються різні операційні системи. Для їх зберігання і роботи необхідні відповідні об’єми оперативної пам'яті, від них залежить ступінь зручності при розробці та використанні програм. Для комп'ютерів типу IBM PC найчастіше використовують операційну систему MS DOS фірми Mіcrosoft або сумісні PC DOS (фірми IBM) і DR DOS (фірми Dіgіtal Research). Іноді на IBM PC використовують OC: OS/2 і UNIX (фірма Apple Macіntosh). Розрізняють ОС пакетної обробки, які після загрузки пакету завдань виконують їх автоматично без втручання оператора, та діалогові ОС, які за допомогою видачі інформаційних повідомлень та прийому команд забезпечують контроль за процесом виконання завдань з боку оператора. Багатозадачні (багатокористувацькі) ОС забезпечують використання ресурсів ЕОМ одночасно декількома завданнями (користувачами). Серед багатозадачних ОС виділяють: ОС розподілу часу, які забезпечують можливість одночасного використання ЕОМ декількома користувачами за рахунок того, що ресурси машини – головний арифметичний пристрій, канали введення/виведення, запам'ятовуючі пристрої та ін. – протягом деякого невеликого проміжку часу знаходяться в повному розпорядженні певного користувача; ОС реального часу, які забезпечують доступ завдань до ресурсів машини так би мовити "в порядку живої черги". Більшість версій ОС, що були розроблені останнім часом, є ОС реального часу. Число типів ОС для персональних комп’ютерів мале – не більше кількох десятків, але їх значення дуже велике, оскільки вони забезпечують роботою всі програми на даному комп’ютері. У даний час дістали широке розповсюдження і фактично стандартизовані кілька “сімейств” ОС, орієнтованих на певні класи машин: CP/M, MSX, OS/2, UNIX і MS–DOS, MAC–OS, Nowel, Windows. Решту програмного забезпечення можна розділити на більші групи, які пов’язані з названими сімействами. У IBM–сумісних комп'ютерах базова система вводу–виводу – BIOS, що знаходиться в ПЗУ комп'ютера, є також складовою частиною операційної системи. Вона виконує тестування апаратних засобів та оперативної пам'яті при завантаженні комп'ютера та завантажує Boot Sector системного диску. Операційна система DOS складається з таких частин: Базова система введення–виведення (BIOS), що знаходиться в постійній пам'яті (постійному  запам'ятовуючому пристрої, ПЗУ) комп'ютера. Ця частина операційної системи є «вмонтованою» в комп'ютер. Її призначення полягає у виконанні найпростіших та універсальних послуг операційної системи, пов'язаних із введенням–виведенням. Базова система введення–виведення містить також тестуючи програми, що перевіряють правильність функціонування комп'ютера, роботу пам'яті та різноманітних комп'ютерних периферійних пристроїв при вмиканні електроживлення. Крім того, базова система введення–виведення містить програму виклику завантажувача операційної системи. Завантажувач операційної системи – це коротка програма, що знаходиться в першому секторі кожної дискети з операційною системою DOS. Функція цієї програми полягає у зчитуванні в пам'ять ще двох модулів операційної системи, які і завершують процес завантаження DOS. На жорсткому диску (вінчестері) завантажувач операційної системи складається з двох частин. Це пов'язано з тим, що жорсткий диск може бути розбитий на декілька частин (логічних дисків). Перша частина завантажувача знаходиться в першому секторі жорсткого диска, вона вибирає, з якого логічного диску варто продовжити завантажування. Друга частина завантажувача знаходиться в першому секторі цього логічного диску; вона зчитує у пам'ять модулі DOS і передає їм керування. Дискові файли І0.SYS і MSDOS.SYS (вони можуть називатися по–іншому, наприклад IВМВ.СОМ і IBMDOS.COM для PC DOS; URBIOS.SYS і DRDOS.SYS для DR DOS, – назви змінюються в залежності від версії операційної системи). Вони завантажуються в пaм’ять завантажувачем операційної системи і залишаються в пам'яті комп’ютера постійно. Файл I0.SYS являє собою доповнення до базoвої системи введення–виведення в ПЗП. Файл MSDOS.SYS реалізує основні високорівневі послуги DOS. Командний процесор DOS опрацьовує команди, що вводяться користувачем. Командний процесор знаходиться в дисковому файлі COMMAND.СОМ на диску, з якого завантажується операційна система. Деякі команди користувача, наприклад Type, Dir або СOPY) командний процесор виконує сам. Такі команди називаються внутрішніми. Для виконання інших (зовнішніх) команд користувача командний процесор шукає на дисках програму з відповідним ім'ям і якщо знаходить її, то завантажує в пам'ять і передає їй керування. По закінченні роботи програми командний процесор вилучає програму з пам'яті і виводить повідомлення про готовність до виконання команд (запрошення DOS). Зовнішні команди DOS – це програми, що постачаються разом з операційною системою у вигляді окремих файлів. Ці програми виконують дії обслуговуючого характеру, наприклад форматування дискет, перевірку дисків і т.д. Драйвери пристроїв – це спеціальні програми, які доповнюють систему введення–виведення DOS і забезпечують обслуговування нових або нестандартного використання наявних пристроїв. Драйвери завантажуються в пам'ять комп'ютера при завантаженні операційної системи, їхні імена вказуються в спеціальному файл CONFIG.SYS.  Однією з перших ОС для персональних комп’ютерів була СР\М (Control Programm For Microcomputer) – керуюча програма для мікроЕОМ). Вона розроблена в 1975 р. і встановлена на багатьох 8– і 16–розрядних ПЕОМ, зібраних на мікропроцесорах 8080 (вітчизняний аналог – К580ВМ80), Z80, 8086 (R\K181OBM86). Для цієї ОС створено потужне програмне забезпечення – транслятори практично всіх мов високого рівня, текстові редактори, системи керування базами даних , ігри. Рішення, які були прийняті при створенні СР\М, виявились настільки вдалими, що на її основі було створене ціле сімейство ОС для мікрокомп’ютерів з 8– і 16–бітними словами. Серед них виділяється ОС МР/М, яка призначена для роботи в мультипрограмному режимі в реальному часі, а також CP/NET –операційна система для локальних мереж мікрокомп’ютерів. Варіант CP/M є операційною системою і для персонального комп’ютера фірми ІВМ.    Першою розробкою MS–DOS можна вважати операційну систему для персональних ЕОМ, створену фірмою Seattle Computer Products у 1980 р. Наприкінці 1980 р. система, спочатку названа QDOS, була модифікована і перейменована в 86–DOS. Право на використання операційної системи 86–DOS було куплено Корпорацією Microsoft, що уклала контракт із фірмою IBM, зобов’язуючись розробити операційну систему для нової моделі персональних комп'ютерів, що випускаються фірмою. Коли наприкінці 1981 р. новий комп’ютер IBM PC набув широкої популярності, його операційна система являла собою модифіковану версію системи 86–DOS, названу PC–DOS, версія 1.0. Незабаром після випуску IBM–PC на ринку стали з'являтися персональні комп'ютери «схожі з PC». Операційна система цих комп'ютерів називалася MS–DOS, версія 1.0. Корпорація Microsoft надала в розпорядження фіpм, що виробляли ці машини, точну копію операційної системи PC–DOS, що на той час широко використовувалась – MS–DOS. Відмінні риси кожної системи міг виявити лише системний програміст, у чиї обов'язки входила робота по «підгонці» операційної системи до конкретної машини. Користувач, що працює на різних машинах, не відчував ніякої різниці між ними. В міру вдосконалювання комп'ютерів IBM PC випускалися і нові версії DOS, що враховували нові можливості комп'ютерів і надавали додаткові зручності користувачу. В 1987 р. фірма Microsoft розробила версію 3.3 (3.30) операційної системи MS DOS, яка стала фактичним стандартом на наступні 3–4 роки. Але на більш потужних комп'ютерах із декількома мегабайтами оперативної пам'яті бажано використовувати версії 5.0 або 6.0 операційної системи MS DOS. Ці версії мають засоби для ефективного використання оперативної пам'яті понад 640 Кбайт, дозволяють працювати з логічними дисками величиною в 32 Мбайт, переносити DOS і драйвери пристроїв у розширену пам'ять, звільняючи місце в оперативній пам'яті для прикладних програм, і т.д. Версія 6.0 MS DOS включає засоби стискання інформації на дисках (DoubleSpace), програми створення резервних копій, антивірусну програму та інші удосконалення. Проте в цій версії програми стискання інформації не завжди працювали коректно, що призводило до втрат даних у деяких користувачів. Для усунення цих проблем та інших помилок фірма Microsoft випустила версію MS DOS 6.20. Ця версія працює стійкіше, надійніше та швидше, ніж MS DOS 6.0 а також включає ряд невеликих удосконалень. Проте судове рішення з приводу порушення в MS DOS патентів фірми Stack Electronics змусило Microsoft випустити спочатку версію MS DOS 6.21, в якій була вилучена програма динамічного стискання дисків, що порушувала патент, DoubleSpace, а потім MS DOS 6.22 із «підправленою» версією DoubleSpace, що вже не порушувала патент.  Операційна система MS–DOS має розвинену командну мову. Вона має можливість організації багаторівневих каталогів, під’єднання драйверів додаткових зовнішніх пристроїв та інші можливості. Операційна система є програмою, яка повинна автоматично завантажуватись в пам’ять комп’ютера відразу після його увімкнення і залишатись в пам’яті протягом всього сеансу роботи. Компоненти операційних систем сімейства Windows доповнюють апаратну базову систему введення–виведення комп’ютера (Basic Input–Output System, BIOS) власним програмним BIOS, прикладним програмам середовище для їх виконання (так зване ядро операційної системи), а користувачу – середовище, що забезпечує діалогову роботу з системою за допомогою команд (оболонку операційної системи). Спосіб, за допомогою якого комп’ютер без участі користувача завантажує Windows, передбачає наявність системного диску (system disk). Системним повинне бути або жорсткий диск (звичайно С:), або флоппі –диск, що знаходиться в дисководі номер (з іменем А:). Після увімкнення апаратури виконується процедура автотестування, яка називається POST (Power On Self Test) –“самотестування при увімкненні живлення комп’ютера”. Активізується програма BIOS, яка перевіряє обладнання. Якщо знаходиться помилка, то виводиться відповідне повідомлення. Якщо помилка критична, то процес завантаження припиняється. Якщо помилка не критична, то користувачеві надається можливість продовжити процес завантаження. Після закінчення тестування програма BIOS завантажує до ОЗП програму–завантажувач (Boot Record) і передає їй управління. Ця програма міститься на системному диску. Якщо диск в дисководі А: не є системним, робота зупиняється, і комп’ютер видає повідомлення про помилку з жорсткого диска. Завантажувач переглядає каталог системного диску і знаходить файли IO.SYS та MSDOS.SYS і завантажує до ОЗП ці модулі. Управління передається модулю IO.SYS, який шукає файл конфігурації системи CONFIG.SYS, читається до пам’яті та аналізується. У відповідності з вказівками, які містяться в цьому файлі, завантажуються драйвери пристроїв і встановлюються параметри операційної системи. Якщо файл CONFIG.SYS відсутній, то всі параметри встановлюються за замовчуванням, тобто встановлюються стандартна конфігурація операційної системи. Модуль IO.SYS передає управління модулю MSDOS.SYS, який встановлює таблиці переривань і проводить підготовку до завантаження командного процесора. Модуль IO.SYS завантажує файл командного процесора COMMAND.COM і передає йому управління. Файл COMMAND.COM виконує командний файл AUTOEXEC.BAT, в якому записуються вказівки і програми, які виконуються при кожному запускові комп’ютера. Після виконання файла AUTOEXEC.BAT процес завантаження MS–DOS закінчується, і на екрані висвітлюється запрошення, яка вказує, що операційна система готова до прийому вказівок. Система BIOS в комп’ютерах, основаних на мікропроцесорах І80286 і вище, нерозривно пов’язана з абревіатурою CMOS RAM. Під цим розуміється “незмінна” пам’ять, в якій зберігається інформація про поточний стан годинника, про значення часу для будильника, про конфігурацію комп’ютера: кількість пам’яті, типи накопичувачів і таке інше. Саме такої інформації потребують програмні модулі системи BIOS. Своєю назвою CMOS RAM зобов’язана тому, що виконана на основі KMOH –  структур (CMOS–Complementary Metal–Oxide–Semiconductor), які відрізняються малим енергоспоживанням. CMOS – пам’ять енергонезалежна лише постільки, оскільки постійно підживлюється, наприклад, від акумулятора, розміщеного на системній платі, або батареї гальванічних елементів, як правило, розміщеної на корпусі системного блоку. В системі BIOS є програма, що називається Setup, яка може змінити вміст CMOS–пам’яті. Викликається ця програма певною комбінацією клавіш, яка звичайно висвічується на екрані монітора після увімкнення живлення комп’ютера. За допомогою цієї програми можна встановити різні швидкості введення символів з клавіатури (звичайно, допустимі за замовчуванням – 15 символів в секунду), тестування пам’яті вище межі 1 Мбайт, дозвіл на використання арифметичного сопроцесора (якщо він є), пріоритет або послідовність завантаження (тобто спроба завантаження комп’ютера спочатку з накопичувача зі змінним, а після з незмінного носія або навпаки), встановлення певної тактової частоти і т.ін. Деякі програми Setup дозволяють виконати установку, що захистить Boot–сектор (загрузочний сектор) вінчестера від запису, наприклад, від “атаки” вірусів. Файлові менеджери Існує особливий клас службових програм, призначених для спрощення операцій з файлами, що називаються файловими менеджерами. Крім основних функцій, пов'язаних з виконанням різноманітних операцій з файлами (копіювання, переміщення, вилучення і перейменування), більшість сучасних менеджерів надають додаткові функції, наприклад, групові операції з файлами, швидкий перегляд вмістимого файлів, впорядкування (сортування) об'єктів, можливості "прозорої" роботи з файловими архівами, засоби порівняння файлів і папок та ін.  Недоліки операційних систем при роботі з файлами призвели до створення так званих програм–оболонок, які полегшили більшість повсякденних операцій. В середині 80–х років, наприклад, отримала розповсюдження надбудова над операційною системою з назвою PС–Tools, а наприкінці 80–х років фактично заповнила усі комп'ютери програма–оболонка Norton Commander.   З появою операційної системи Wіndows 9x, не дивлячись на всі її переваги в порівнянні з MS–DOS, користувачі все ж не відмовляються від можливості звичними методами проводити традиційні операції з файлами засобами програм–оболонок нового покоління – файловими менеджерами для Wіndows. Більшість сучасних файлових менеджерів спираються в інтерфейсі і функціональних можливостях на класичне "першоджерело" – старовинну версію програми Norton Commander для MS–DOS.  Найрозповсюдженішими в даний час є такі файлові менеджери: Norton Commander for Wіndows, DІSCo Командир, FAR Manager, Wіndows Commander... Операційна оболонка Windows 3.1 – це розроблена фірмою Microsoft надбудова над операційною системою DOS, що в ті часи забезпечувала велику кількість можливостей і зручностей для користувачів і програмістів. Останнім часом практично всі нові програми розробляються для експлуатації в середовищі Windows. На відміну від оболонок типу Norton Commander, Windows не тільки забезпечує зручний і наочний інтерфейс для операції з файлами, дисками і т.д., але і надає нові можливості для програм, що запускаються в середовищі Windows. Зрозуміло, для використання цих можливостей програми повинні бути спроектовані за вимогами Windows. Такі програми не можуть виконуватися поза середовищем Windows, тому їх називають Windows–програмами або Windows–додатками.  Основна ідея, закладена в основу оболонки Windows, – природність уявлення інформації. Інформація повинна подаватися в тій формі, яка забезпечує найбільш ефективне засвоєння її людиною. Незважаючи на простоту (і навіть тривіальність) цього принципу, його реалізація в інтерфейсах прикладних програм персональних ЕОМ з різних причин залишала бажати кращого. Але ця оболонка у свій час являла собою істотний крок вперед у порівнянні з попередніми інтерфейсами користувача, реалізованими на ЕОМ.  Основними поняттями інтерфейсу користувача в середовищі Windows є вікно і піктограма. Усе, що відбувається в рамках оболонки Windows, у певному розумінні, являє собою або операцію з піктограмою, або операцію з вікном (чи у вікні). Стандартизовані в середовищі Windows і структура вікон, і розташування елементів управляння ними. Стандартизованими є також набори операцій і структура меню для сервісних програм; стандартними є операції, що виконуються за допомогою миші у всіх сервісних і прикладних програмах. У Windows користувач може запустити декілька програм для незалежного їх виконання. Кожна з виконуваних програм має своє власне вікно. Переключення між програмами, що виконуються відбувається за допомогою миші фіксацією курсору у вікні необхідної програми. Windows – це 32–розрядна операційна система, яка забезпечує одночасну роботу кількох додатків (програм). Порівняно з іншими операційними системами у ній використовують сучасніші механізми забезпечення такого режиму роботи. На відміну від старих версій, Windows не потребує MS–DOS, тому що вона ви¬конує всі функції операційної системи. Головна особливість інтерфейсу — наявність панелі завдань, на якій розмі¬щена кнопка Пуск. Натискування цієї кнопки відкриває доступ до головного меню системи. При запуску будь–якого додатку або відкритті будь–якої папки на панелі завдань з'являється кнопка, яка представляє цей додаток чи папку. Вікна додатків можна згорнути, але їх кнопки залишаться на панелі завдань. Як тільки будуть натиснуті кнопки будь–якого додатку, він стає активним, а якщо його вікно було згорнуте, то відбувається відновлення вікна. Це забезпечує швид¬кий перехід з одного додатку до іншого, звільняючи користувача від довготрива¬лого пошуку вікна потрібного додатку у великій кількості вікон, які взаємно пере¬криваються. Друга важлива особливість інтерфейсу — наявність так званого контекстного меню. Відкривається це меню натискуванням правої кнопки миші. Зміст контекст¬ного меню залежить від положення вказівки миші у відкритих вікнах чи головному вікні системи. Використання меню прискорює процес роботи з об'єктами, оскільки користувач звільняється від необхідності шукати команди у меню вікон. Інколи натискування правої кнопки призводить до появи напису Что зто такое? Це гово¬рить про те, що в цьому місці ніякі дії не передбачені і ви можете отримати довід¬ку про те, що знаходиться під вказівкою миші. Для цього необхідно сумістити вка¬зівку миші з полем цього напису і натиснути ліву кнопку миші. Інтерфейс Windows розрахований для роботи з маніпулятором типу ми¬ша. Без нього робота стає практично неможливою. Однак у багатьох випадках не виключено використання клавіатури (окремих клавіш або їх комбінацій). Мишу використовують для вибору і перетягування об'єктів, запуску додат¬ків, натискування екранних кнопок, виконання операцій редагування тощо. Ви¬гляд вказівки миші змінюється залежно від того, яка операція виконується з вико¬ристанням миші. У Windows він має визначений вигляд, однак, користувачеві надана можливість змінювати форму курсору. Наприклад, йому можна надати форми метелика або бджоли. Основні поняття  Файл – це пойменована впорядкована послідовність записів, що зберігаються на носіях інформації. В операціях обробки та пересилки даних розглядається як єдине ціле. Файлова система – частина операційної системи (ОС), яка відповідає за використання записів файлів даних. Саме ОС визначає вимоги до найменування файлів. Так, наприклад, MS–DOS дозволяє довжину імені файла від 1 до 8 символів, а також розширення (до 3 символів). При цьому в імені файла та його розширенні не допускаються використання пробілів, службових символів та символів розширеної таблиці кодів (кирилиці). Файлова система ОС Windows дозволяє мати ім'я файла до 255 символів, а також значно скорочує перелік недопустимих символів. Зокрема, Windows дозволяє називати файли українською мовою (тут і далі кажучи про ім'я файла ми маємо на увазі також його розширення). Для групування та об'єднання файлів використовують каталоги – спеціальні структури файлової системи, які містять описи файлів (ім'я та розширення, розмір, дату та час створення тощо). Каталог крім файлів може містити в собі інший каталог, який в цьому разі називається підкаталог, а той, в свою чергу, може містити файли та свої підкаталоги. Всі каталоги на диску повинні мати ім'я (вимоги до імен каталогів такі самі як і до імен файлів). Єдиний виняток – це кореневий каталог (найперший каталог на диску), він не має свого імені. Слід зазначити, що в російськомовній версії ОС Windows  замість терміну "каталог" використовується термін "папка" (тека). Говорять про деревоподібну  (ієрархічну) структуру файлової системи. На кожному диску є кореневий каталог, який може містити каталоги, ті – підкаталоги, які в свою чергу, свої підкаталоги і так далі. На одному диску може бути два і більше файлів з однаковими іменами, але в одному каталозі ім'я файла завжди унікальне. Щоб вибрати потрібний файл на диску, потрібна його специфікація. В загальному вигляді вона записується: <ім'я диску>:<шлях до файла>\<ім'я файла>, де <ім'я диску> – літера, що позначає логічний диск; <шлях до файла> – перелік всіх каталогів, починаючи з кореневого, по яких слід пройти до файла по деревоподібній структурі файлової системи. В цьому разі шлях до файла починається з символу зворотної похилої "\", яка позначає кореневий каталог, такий самий знак ставлять далі між іменами каталогів. Операції над файлами звичайно виконуються за допомогою деякої програмної оболонки або за допомогою спеціальних програм – утиліт. При роботі з операційною системою Windows використовують ряд нових понять і термінів. Наприклад, дуже широко використовують поняття об'єкт. Під цим терміном потрібно розуміти все, чим оперує Windows: програма, група програм, диск, папка, файл, документ, значок (піктограма), ярлик (вказівка) та ін. Мабуть, класичне поняття "файл" залишилось без змін. Проте документом потрібно вважати будь–який файл, який вміщує дані: текст, графічне зображення, електронну таблицю. Каталоги стали називати папками. Папки можуть вміщувати файли (програми і документи, інші папки, а також деякі інші об'єкти). Папки і файли розміщені на дисках. Новим типом об'єктів є ярлик (вказівка). Його використання істотно приско¬рює доступ до додатків, папок і документів. Ярлик — це посилання на деякий об'єкт, який захований десь у файловій системі. Користувач за цим посиланням завжди може знайти його, для чого досить двічі клацнути мишею по значку ярли¬ка. Як правило, ярлик носить те саме ім'я, що й об'єкт, який він представляє, хоча користувач може змінити це ім'я. Оскільки ярлик не є сам об'єктом, а тільки поси¬ланням на нього, — допускається використання багатьох ярликів, які посилаються на один і той самий об'єкт. Найчастіше ярлики використовують для запуску про¬грам. Значки Для представлення об'єктів в операційних системах сімейства Windows використовують значки (пікто-грами). Вони присутні кругом — на робочому столі (головному вікні), а також у будь–якому іншому відкритому вікні. За виглядом значка майже завжди можна ви¬значити тип об'єкта, який він представляє. Деякі значки є стандартними, наприк¬лад ті, які представляють диски, папки, деякі типи документів: ; — значок диска; 0 — значок папки; 3 — значок текстового документа; o — значок програми та ін. Значок ярлика відрізняється від усіх інших тим, що у лівому куті піктограми розміщений маленький квадрат, всередині якого зображена стрілка. Кожний значок супроводжується позначкою з іменем об'єкта, який він пред¬ставляє. Це ім'я легко редагувати прямо на місці відображення значка без застосу¬вання будь–яких текстових редакторів. За бажанням користувач може замінити будь–який значок на інший зі спеціальної бібліотеки. Windows має вбудовані засоби зміни розміру, а також створення нових значків. Використання значків значно спрощує роботу з об'єктами Windows, оскільки подвійним клацанням вказівки миші по піктограмі можна у будь–який час відкрити будь–яку папку, запустити будь–який додаток, або відкрити документ. Вбудовані додатки та утиліти Windows має потужні та зручні засоби настройки і зміни конфігурації са¬мої системи. Нові пристрої вмикаються практично без втручання користувача. Дуже легко установлюються і нові програми. Наявність розвиненої довідкової си¬стеми значно спрощує роботу з Windows. Крім того, є ряд вбудованих додатків, які забезпечують роботу з комп'ютер¬ними мережами, електронною поштою та факсимільним зв'язком. Вбудовані мультимедійні додатки забезпечують високоефективну роботу з відео– та аудіодисками і файлами. В операційній системі також вбудовані текстовий редактор WordPad, графіч¬ний редактор Paint, блокнот і калькулятор. Для роботи з жорстким диском є утиліти оптимізації розміщення інформації на диску (дефрагментації), утиліти перевірки диска ScanDisk, утиліти резервного копіювання та ін. Вбудовані додатки можуть використовуватися в разі виконання нескладних робіт. Для виконання складних робіт необхідно використовувати установлювані програми. В таких випадках найчастіше використовують потужний пакет ділової графіки Microsoft Office, до складу якого входить текстовий редактор Word, електронні таблиці Excel, система управління базами даних Access та ін. Робочий стіл Windows При вмиканні комп'ютера, на якому встановлена операційна система Windows, на екрані монітора з'явиться головне вікно, яке називають робочим столом. Вікно дійсно нагадує робочий стіл, особливо в процесі роботи з операцій¬ною системою. Спочатку на робочому столі розташовано кілька піктограм. Якщо клацнути мишею по цих піктограмах, їх можна перетворити у меню, папки з доку¬ментами, документи та ін. На стіл можна установити годинник, календар, а також калькулятор. Ці "предмети" можна відкривати, переміщувати, закривати і навіть викидати у спеціальний кошик, з якого можна дістати знову випадково викинутий "предмет". У процесі роботи з Windows, дійсно виникає ілюзія роботи за пись¬мовим столом. У центрі екрану розташоване відкрите вікно Добро пожаловать. При кожно¬му вмиканні це вікно дає користувачу коротку інформацію (пораду), як краще працювати. Крім того, воно надає доступ до довідкової інформації, для чого по¬трібно клацнути мишею по кнопках Учебник по Windows чи Новые возможности. Якщо забрати прапорець þ у нижньому рядку (клацнути мишею по ньому), то в разі наступних вмикань комп'ютера таке вікно не буде з'являтися. Відкрите вікно закривається натискуванням кнопки Закрыть, після чого на екрані залишаються тільки деякі піктограми та горизонтальна лінійка внизу екрана, яку називають па¬неллю завдань. На цій лінійці постійно розташована кнопка Пуск, за допомогою якої відкривається головне меню операційної системи. З натисканням цієї кнопки починається робота в середовищі Windows. Крім того, на панелі завдань роз-ташовуються кнопки всіх відкритих додатків (запущених програм), з якими пра¬цює користувач, а також індикатор перемикання мови клавіатури, годинник, а за наявності звукової карти — значок регулятора звуку. Наявність панелі завдань до¬зволяє завжди бачити, які програми запущені, навіть коли їх вікна згорнуті, а та¬кож дає можливість натискуванням кнопок додатків швидко переходити з одного додатку до іншого. Панель завдань — одна з головних особливостей Windows. На робочому столі можуть знаходитися кілька піктограм. Деякі з них, напри¬клад Мой компьютер, Корзина, Входящие, Сетевое окружение та ін. установлюю¬ться у процесі інсталяції Windows. Але користувач може їх усунути з екрана, перемістити в інші папки, а також установити будь–які свої значки. Крім того, ко¬ристувач має можливість оформляти робочий стіл на свій смак, змінюючи малю¬нок та колір основного фону, а також колір, розміри і розташування вікон, які відкриває. Значок Мой компьютер дозволяє відкрити вікно, у якому розташовані пікто¬грами всіх дисків, а також значки Принтеры і Панель управления. За їх допомогою користувач отримує доступ до вмісту всіх дисків, може управляти принтерами, а також настроювати саму операційну систему.

курсором. Діалогові вікна Діалогові вікна використовують у тих випадках, коли користувач повинен втручатися у роботу операційної системи або відкритого додатку (запущеної про¬грами) з метою зміни режимів роботи, зміни деяких параметрів, введення деякої додаткової інформації і т.д. Часто у таких вікнах для користувача виводиться де¬яка інформація, на основі якої він має прийняти рішення про зміни відповідних режимів роботи чи побачити реакцію системи на його дії. Для взаємодії користувача з системою діалогові вікна мають спеціальні еле¬менти управління: Флажок, Переключатель, Строка ввода, Счетчик, Список, Ползунок. Зупинимося детальніше на кожному з них. Флажок (прапорець). Такі елементи використовують для вибору параметрів або установки відповідних режимів роботи. У вікнах такі елементи управління по¬дані маленькими квадратними віконцями. Прапорці вважаються установленими, якщо у віконцях установлено значок. Стан будь–якого прапорця не залежить від стану інших, розташованих у тому самому вікні. Переключатель (перемикач). Такий елемент схожий на попередній, але із за¬пропонованого списку параметрів потрібно вибрати тільки один з них. Счетчик (лічильник). Елемент являє собою віконце, у якому відображаються конкретні числові значення параметра та дві кнопки управління. Одне клацання по кнопці призводить до збільшення числа на деяке дискретне значення. Другу кнопку використовують для зменшення значення параметра. Якщо клацнути ми¬шею по віконцю, то значення параметра може бути відредаговано безпосередньо за допомогою клавіатури. Список (список). Використовують відкриті списки і списки, які розкрива¬ються. У відкритому списку елемент вибирають за допомогою смуги прокрутки. Для роботи зі списком, який відкривається, спочатку його потрібно відкрити, кла¬цнувши мишею по кнопці. Строку ввода (рядок введення) використовують для введення текстової ін¬формації за допомогою клавіатури. Перед початком роботи необхідно клацнути мишею по області введення. Після появи у віконці текстового курсора, можна по¬чинати введення інформації. Елемент типу Ползунок (повзунок) використовують для зміни значення де¬якого параметра у відповідному інтервалі. Положення повзунка змінюється за до¬помогою миші методом перетягування. Приклад діалогового вікна У вікні Мой компьютер вибираємо диск С, відкриваємо меню Файл і клацає¬мо мишею по рядку Найти. На екрані з'явиться вікно з елементами діалогу Найти. Використовуючи це вікно, можна здійснити пошук файлів за визначеними ознака¬ми. Перші два рядки діалогового вікна практично не відрізняються від тих самих рядків типового вікна. Нові діалогові елементи вміщуються нижче в основному полі вікна. Створюється враження, що у вікні знаходиться картотека стану з трьох карток (вкладинок): Имя й размещение, Дата изменения, Дополнительно, накладе¬них одна на одну. У даному випадку на екрані відображується зміст першої карт¬ки: Строка ввода имени файла (чи цілого списку файлів), яка розкриває список імен дисків (папок), один елемент типу прапорець та кнопку управління Обзор. Пі¬сля заповнення першої картки, клацнувши мишею по імені другої картки (Дата изменения) на екрані з'являються зовсім інші елементи діалогу. Це перемикачі, рядки введення, лічильники, які дозволяють вводити визначені характеристики файлів. Така організація діалогових вікон елементами карток дозволяє обходитися меншим числом відкритих вікон, що значно спрощує роботу з додатками. Процес пошуку файлів починається після натискування кнопки Найти. Ре¬зультати пошуку з'являються у додатковому полі, яке розташоване у нижній час¬тині вікна. Це поле з'являється тільки після закінчення пошуку. Кнопка Сброс знищує всю виведену інформацію та забезпечує повернення до стандартних умов пошуку. Вікно “Свойства” У Windows застосовують особливий вид діалогового вікна — Свойства. Основне призначення — отримання довідкової інформації про конкретний об'єкт з можливістю зміни деяких його параметрів. Для відкриття такого вікна спочатку необхідно вибрати об'єкт, а потім виконати команду Свойства меню Файл. Така команда може знаходитися і в інших меню додатків. Для прикладу, у вікні Мой компьютер вибираємо диск D: і клацаємо мишею по рядку Свойства меню Файл. На екрані з'явиться діалогове вікно Свойства: D. На вкладинці Общие подана інформація про диск D: тип, позначка, загальна міст¬кість, заповнений простір диска, вільний простір диска. Останні дві характеристи¬ки подані також у вигляді діаграми. Позначку диска можна змінювати, викорис¬товуючи стандартні засоби редагування. На вкладинці Сервис розміщені кнопки ввімкнення сервісних програм перевірки, архівування та дефрагменгації диска. Внизу вікна розташовано три кнопки: Применить — дозволяє зберегти внесені зміни параметрів у вікні, не закри¬ваючи вікна; OK — кнопка закриває вікно і зберігає всі зміни; Отмена — закриває вікно без збереження змін параметрів.  Новий елемент у вікні — кнопка "?". Ця кнопка дозволяє отримати довідкову інформацію про елементи діалогового вікна. Для отримання довідки необхідно клацнути вказівкою по кнопці. При цьому до вказівки додається знак питання. Якщо тепер вказівку сумістити з будь–яким елементом вікна: кнопкою, текстом, рядком введення та ін. і натиснути ліву кнопку миші — з'явиться вікно з довідко¬вою інформацією. Наприклад, при суміщенні курсора з віконцем позначки диска отримана інформація: "Ім'я (позначка) вибраного диска, щоб змінити ім'я диска, досить ввести нове ім'я у це поле". Для будь–якого вибраного об'єкта вікно Свойства можна викликати також клавішами Alt+Enter або за натисненої клавіші Alt двічі клацнути мишею по знач¬ку об'єкта. Головне меню Головне меню Windows відкривається клацанням по кнопці Пуск. Те саме можна отримати натискуванням клавіші Enter+Esc. Меню завжди має сім стандар¬тних пунктів (команд): Программы, Документы, Настройка, Поиск, Справка, Выполнить і Завершение работы... Проте користувач може завжди включити у це ме¬ню додаткові команди, які будуть розміщені вище рядка Программы і відокремле¬ні від основного списку команд лінією. Всі команди головного меню, які відмічені знаком 4, мають додаткові меню, що розгортаються (відкриваються) автоматично, коли на них установлена вказів¬ка миші. Таким чином, рядок Программы головного меню може розгортатися у досить довгий ланцюжок відкритих допоміжних меню. Рядок будь–якого меню може являти собою одну програму, або цілу групу програм. Переміщуючись по ланцюжку відкритих меню, користувач може вибрати і запустити потрібний дода¬ток. Розглянемо коротко призначення команд головного меню. Программы. Команду використовують для відкриття допоміжного меню, яке має програми або групи програм, які установлені на комп'ютері. Це меню обов'язково має програми: Проводник, Сеанс MS–DOS, а також групу програм Стандартные. Всі інші програми (групи програм) — установлені користувачем. Команду Сеанс MS–DOS використовують для вмикання режиму роботи в MS–DOS, який необхідний для запуску програм DOS. Команда Стандартные відкриває доступ користувачу до цілої групи стандартних (вбудованих у Windows) додатків. До них відносять: графічний редактор Paint, текстовий редактор WordPad, калькуля¬тор та ін., а також група сервісних службових програм (перевірки диска, дефрагментації диска та ін.). Для запуску додатка необхідно знайти його у відповідному меню і клацнути по ньому вказівкою миші.

2. Які функції BIOS. CMOS-пам'ять?

3. Що таке Chipset?

4. Які існують способи входу до меню режиму SETUP?

5. Яке призначення стандартних установок CMOS?

6. Яке призначення встановлення BIOS FEATURES SETUP?

7. Яке призначення встановлення POWER MANAGEMENT SETUP?

8. Яке призначення встановлення PNP/PCI CONFIGURATION?

9. Як виконати автоматичне конфігурування BIOS?

10. Яке призначення встановлення INTEGRATED PERIPHERALS?

11. Яке призначення встановлення пароля?

12. Як автовизначається тип жорсткого диска?

13. Як виконується форматування жорсткого диска на низькому рівні?

14. Що таке віртуальний ПК?

15. Вказати історичні відомості створення віртуальних машин.

16. Які є способи використання декількох ОС на одному комп' ютері?

17. В чому полягає суть способу квазі-емуляції?

18. Як можна використовувати віртуальні ПК у навчальному процесі.