Тема НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: ЗАГАЛЬНЕ І ОСОБЛИВЕ

Національна економіка – це економічна система, в якій стабільними, динамічними, повторюваними та стійкими взаємозв’язками поєднані умови та фактори виробництва, результати діяльності, сукупність економічних агентів і економічні відносини, інститути, традиції, принципи та механізми господарювання, що у своїй взаємодії формують єдиний господарський комплекс.

Суб’єктами національної економіки виступають домашні господарства, підприємства, фірми, корпорації та держава.

Об’єктами національної економіки є сукупність галузей та регіонів країни, різноманітні природно-господарські та соціально-економічні процеси та явища, які відбуваються в даних територіальних межах.

Нація – це сформована в процесі історичного розвитку спільність людей, яка має свою територію для проживання, спільний координаційний центр у формі державної інституції, державний суверенітет, політичний суверенітет, спільні мову, економічне життя, культуру, традиції, менталітет, цінності, національну свідомість та ідеологію.

До основних принципів національної економіки належать: принцип історичності; принцип цілепокладання; принцип динамізму; принцип системності; принцип науковості; принцип збалансованості .

Особливостями функціонування національної економіки, як єдиного складного господарського організму є: єдина кінцева мета, яка полягає в забезпеченні ефективності функціонування; структура, яка включає такі види структурних співвідношень: організаційні, відтворювальні, видів економічної діяльності (галузеву), регіональні, соціальні; ієрархічність структури. Найнижчий рівень національної економіки – мікроекономіка (економіка домогосподарств, підприємств, фірм); середній рівень – мезоекономіка (економіка галузей, регіонів); найвищий рівень – макроекономіка (економіка країни в цілому); виконання власних функцій кожним елементом економічної системи; існування тісних організаційно-функціональних взаємозв’язків між всіма рівнями національної економіки; регулювання (ринкове, державне, корпоративне); наявність прямого і зворотного зв’язку між всіма елементами економічної системи; постійний розвиток; відкритість та глобалізація у світове господарство.

Загальні та особливі ознаки національної економіки

Національна економіка будь-якої країни має яскраво виражені як загальні, так і особливі ознаки. Загальними ознаками національної економіки виступають такі основні елементи економічної системи:

• продуктивні сили;

• техніко-економічні відносини ;

• організаційно-економічні відносини;

• конкретні економічні зв'язки між елементами економічної системи;

• господарський механізм;

• сектори.

Особливі ознаки проявляються у власних особливостях та принципах розвитку конкретної національної економіки в таких сферах:

• засади державного устрою;

• менталітет та характер нації;

• економічна політика і культура;

• економічний потенціал;

• структура господарського комплексу та галузей господарства;

• внутрішні чинники соціально-економічного розвитку;

• господарський механізм регулювання та координації;

• особливості програмування та прогнозування соціально-економічних процесів;

• особливості забезпечення економічної безпеки держави.

Моделі національної економіки

В економічній літературі виділяють такі моделі національної економіки:

1. Ринкова економіка.

2. Командно-адміністративна економіка.

3. Змішана економіка.

Теорія суспільного добробуту та соціальноринкової економіки

Основні соціально-економічні індикатори рівня життя населення це:

1. Обсяг реального ВВП на душу населення.

2. Грошові доходи та витрати населення.

3. Реальна заробітна плата.

4. Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

5. Природний приріст населення та середня тривалість життя.

6. Частка витрат на розвиток соціальної сфери в бюджеті.

7. Використання вільного часу.

Узагальнюючим показником рівня життя населення є Індекс людського розвитку (ІЛР). Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники:

1) реальний ВВП на душу населення;

2) очікувана тривалість життя, яка визначається як тривалість майбутнього життя при народженні дитини;

3) досягнутий рівень освіти, що вимірюється як сукупний індекс грамотності дорослого населення (2/3) і сукупна частка учнів та студентів (1/3).

Основними показниками масштабів бідності є межа, рівень і глибина бідності.

Межа бідності – це рівень доходів у середньому на члена родини, нижче якого неможливе задоволення основних потреб, або це частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. За допомогою цієї межі визначаються сім'ї, які належать до категорії бідних.

Рівень бідності – це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за ви­значену межу бідності.

Глибина бідності – це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності, або ті, хто опинився нижче межі бідності.

В Україні для вимірювання; межі бідності використовуються такі показники: мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, прожитковий мінімум.

Мінімальний споживчий бюджет – це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг У натуральному та вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.

Межа малозабезпеченості – це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. При цьому вартість непродовольчих товарів не може становити менше 15 % вартості продуктового набору.

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Політика зайнятості та соціального захисту

Найбільш загальними критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності.

Згідно стандартів розроблених Міжнародною організацією праці (МОП) все населення поділяється на три категорії: зайняті ; безробітні; особи поза робочою силою.

Перші дві категорії – зайняті і безробітні – в сумі становлять робочу силу і вважаються економічно-активним населенням. Особи поза робочою силою відносяться до групи економічно неактивне населення.

Розрізняють такі види безробіття:

• фрикційне – це вид безробіття зумовлений самим природним процесом життя, який пов'язаний з пошуками або очікуваннями роботи відповідного кваліфікаційного рівня та умов праці, переходами працівників з низькооплачуваних на високооплачувані роботи;

• структурне – пов’язане із змінами в структурі попиту через зміни в техніці, технології, організації виробництва, в зв’язку з чим «структурні» безробітні не зможуть працевлаштуватися без відповідного підвищення кваліфікації або перекваліфікації, і навіть зміни місця проживання;

• сезонне – зумовлене нерівномірністю зайнятості через специфічні умови виробництва у певних галузях (сільське господарство, рибальство, лісництво, мисливська діяльність. Туристична та будівельна галузь тощо);

• циклічне – пов’язується із загальним спадом виробництва, з кризовими явищами в економіці.

Виділяють ще такі види як: добровільне ; вимушене; приховане ; тривале ; тимчасове.

До основних заходів державного регулювання зайнятості належать:

1. Правові заходи, що ґрунтуються на застосуванні нормативно-правових актів.

2. Організаційні заходи, які поділяють на активні та пасивні. До активних відносять заходи, що впливають на кон'юнктуру (регулюють попит і пропозицію) на ринку робочої сили:

• створення додаткових сфер зайнятості шляхом структурних змін економіки, субсидування створення робочих місць у приватному секторі, організації громадських робіт, створення додаткових робочих місць на державних підприємствах, сприяння розвитку малого бізнесу, створення умов для самозайнятості населення, для іноземного інвестування НЕ;

• надання допомоги у працевлаштуванні;

• надання допомоги у випадку трудової міграції;

• субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;

• застосування гнучких форм зайнятості;

• посилення професійної і територіальної мобільності робочої сили тощо.

До пасивних заходів відносять:

• асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним втрати доходів;

• асигнування коштів на забезпечення дострокового виходу на пенсію;

• забезпечення гарантій зайнятості за умов зміни власника, приватизації, банкрутства підприємства шляхом квотування робочих місць (адміністративно-правовий захід);

• організація та проведення громадських робіт;

• договірне регулювання трудової діяльності;

• удосконалення системи виплат і допомоги з безробіття, створення страхових систем тощо.

3. Економічні заходи, серед яких виділяють:

• заходи стимулювання попиту на робочу силу: прямі інвестиції у створення й реконструкцію робочих місць; пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано чи необхідно збільшити попит на робочу силу; прямі виплати підприємствам за кожного додатково найнятого працівника; стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості молоді, інвалідів та інших неконкурентоспроможних верств населення; відшкодування підприємствам витрат на пошук, навчання, найняття на роботу працівників; сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами; гарантування збуту продукції за збільшення робочих місць;

• заходи щодо скорочення попиту на робочу силу: жорстка кредитна політика; встановлення додаткових податків за залучення робочої сили; встановлення підприємству одноразових виплат у бюджет за найняття працівників певної категорії; зниження інвестицій; скорочення або скасування гнучких форм зайнятості (організаційно-адміністративний захід).

Поняття та види інфляції

Під інфляцією будемо розуміти підвищення загального рівня цін, що супроводжується падінням купівельної спроможності грошей.

Залежно від причин, які породжують інфляцію розрізняють такі її два види:

• інфляція попиту відбувається внаслідок перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією. Сутність даного виду інфляції можна пояснити такою фразою: «Надто багато грошей полюють за надто малою кількістю товарів». Сукупний попит зростає за рахунок зростання мінімальної заробітної плати, неефективної монетарної політики, яка призводить насамперед , до збільшення кредитних грошей незабезпечених товарною масою;

• інфляція пропозиції відбувається внаслідок змін витрат виробництва і пропозиції на ринку. Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки і об’єм продукції, які підприємства готові запропонувати при існуючому рівні цін. Зменшення обсягу пропозиції спричиняє зростання цін. Джерелами цієї інфляції є збільшення номінальної заробітної плати і підвищення цін на сировину та енергію.

Для визначення зміни інфляції за певний період використовують такий показник, як темп інфляції:

(3.7)

де , – відповідно індекс цін в поточному та базовому роках.

Залежно від темпів інфляції та її згубного впливу на економіку, виділяють такі види інфляції:

• помірна інфляція характеризується індексом зростання цін до 10% і не має згубного впливу на економіку;

• галопуюча інфляція передбачає річне зростання цін від 10% до 200%, передбачуваність і стабільність розвитку економіки є обмеженою;

• гіперінфляція означає крах грошової системи, оскільки ціни за рік зростають більше, ніж на 200%.