дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в Ті моральному вимірі. Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретич­ного мислення всього Середньовіччя: Бог - світ - людина.

Боецій (480-525рр.) вважав, що найважливішим у нав­чанні є прищеплення людині певного напряму мислення, дот­римання в розумовій діяльності суворої дисципліни, яка допо­може засвоїти будь-який навчальний матеріал.

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Ідея єдності ду­ші й тіла, так само, як і їх неповторності, виявляє певну гума­ністичну тенденцію в міркуваннях філософа, який був удосто­єний почесного звання «ангельський доктор».

людської особистості в її земному існуванні, в її активній твор­чій діяльності, сповненій земних пристрастей. Це був ґрунт, на якому зароджувалося нове життя, нові ідеї з педагогіки твор­чості. Людина самоусвідомила власну вартість, а тому намага­лася розвинути власну особистість, власні дочасні намагання, власні цілі. Велику роль у поширенні цього нового руху віді­грають Франческа Петрарка, Колуччо Салютаті, Леонардо Бруні, Петро Паоло Варджеріо та ін.

Класичні ідеали людини Середньо­віччя - аскета-ченця чи лицаря-воїна -заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, яка, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Гуманізм

Відродження розбурхує розвиток педаго­гічної думки. В європейських країнах з'являються педагогічні трактати, де філософи та педагоги (Вітторіно да Фельтре, Іо-ганнес Людовік Вівес, Франсуа Рабле, Еразм Роттердамський) дискутують щодо різних виховних й дидактичних проблем, висувають нові постулати, шукають нових і кращих способів виховання й навчання головним чином задля того, щоб втіли­ти в життя ідею виховання особистості.

Йоганнес Людовік Вівес (1492-1540 рр.) розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрун­тується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання й освіта мають, на думку філософа, ставити зрозу­мілу кінцеву мету - розвиток особистості й підготовку моло­дої людини до життя. Сенс людського життя, вважав він, у щасті, а його можна досягти в суспільстві, яке базується на принципах справедливості. Розробляючи питання специфіки пізнавальної діяльності людини, Вівес наголошує на значенні досвіду, логічної аргументації, доказів для отримання об'єк­тивного знання. Здебільшого виокремлюються вимоги (принципи) навчання, що сформульовані педагогом: наочно­сті навчання, єдності навчання та виховання, набуття знань

Педагогіка Відродження

• У надрах середньовічної схоластики, в боротьбі філософських і релігійних течій розкривалися нові, принципово важливі грані сприйняття навколишньої дійсності, поглиблювалося пізнання закономірно­стей розвитку природи, людини й суспіль­ного життя. Вчення філософів Середньо­

віччя визначило окремий напрям у розвитку педагогіки твор­чості, який ґрунтувався передовсім на засадах християнства.

Думка автора

1.2. Гуманістична педагогіка відродження та просвітництва

Ренесансний антропоцентризм став

необхідною ланкою на шляху до нової онто­логії, до нового світорозуміння, до нової фі­лософії - філософії гуманізму, увага якої зосереджувалася на внутрішньому світі

Актуальність проблеми

Ідеї патріотизму, любові до людини стали життєздатним спадком епохи Прос­вітництва в Європі. Просвітництво як рух, орієнтований передусім на вдоскона­лення людини засобами освіти, познача­ється зростанням питомої ваги педагогіч­

них досліджень, методологічною основою яких була філосо­фія філантропізму та концепція едукаціоналізму - формуван­ня особистості.

У педагогічному відношенні в просвітницьку епоху ре­несансно-гуманістичні уявлення про «обожнення людини», яка «створена природою на засадах дивовижної гармонії», та­ка «абсолютизація людської особистості з усією її матеріаль­ною тілесністю», протиставлення почуттів (самостійного і ду­ховного елементу духовного життя людини) корисливому ро­зумові і «безплідній моралі» виявилися подоланими у творах Яна Амоса Коменського, Джона Локка, Жан-Жака Руссо.

Я.А. Коменський (1592-1670 рр.) створює нову філосо­фію освіти, в основі якої - гуманізм, віра у великі можливості людини, педагогічний оптимізм.

Фундаментальною ідеєю педагогіки Я.А. Коменського є пансофізм, тобто вчення про те, що узагальнені знання, здобу­ті людською цивілізацією, мають бути донесеними через шко­лу, зокрема, засобами навчання рідною мовою.

Особливе значення має вчення Я.А. Коменського про все­бічний розвиток дитини, основні положення якого викладено у праці «Материнська школа». Він вважав, що розвиток усіх здіб­ностей дитини слід розпочинати якомога раніше, але для цього потрібна природовідповідна методика і сприятливе середовище. Я.А. Коменський визначає необхідність розвитку у дітей органів сприймання, мовлення, збагачення пам'яті відомостями з різних галузей знань.

Принцип природовідповідності став методологічною заса­дою трактування Я.А. Коменським процесу навчання і вихован­ня. У чотирьох розділах «Великої дидактики» (XXVII, XXVIII, XIX, XXI) він теоретично обґрунтовує показники, які свідчать

на основі власного спостереження, власного досвіду й експе­рименту.

Франсуа Рабле (1494-1553рр.) у своєму сатиричному романі «Гаргантюа і Пантагрюель» критикує схоластичне нав­чання, пропонує організовувати процес навчання на зацікав­леності дитини навколишнім середовищем.

Еразм з Роттердаму (1469-1536 рр.) вважав, що лю­дина створена доброю, що мати - Природа наділила її шляхет­ними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Його «Похвала глупості» намагалася осміяти старі методи навчання й виховання. На його думку, навчання має бути лег­ким, приємним, враховувати інтереси дітей, розвивати їхню активність і самостійність.

Реформація - феномен Відродження - була викликана М.Лютером і поглиблена Ж. Кальвіном та іншими філософа­ми (наприклад, Пилип Мелянхтон, Мішель де Монтень). Зі становленням протестантизму пов'язане й становлення нової етики, що серед гуманітарних наук набуває особливого зна­чення. В основі протестантської етики - повага до праці, жит­тєвий аскетизм, охайність, доброчесність, моральність.

Головним принципом моралі Мішеля Монтеня (1533-1592 рр.), французького філософа і письменника епохи Відродження, є переконання в тому, що людина не повинна па­сивно чекати свого щастя, обіцяного їй на небі, вона має право линути до свого щастя в земному житті. Вчений розглядає люди­ну як частину природи. Природа, на думку М. Монтеня, повинна бути наставницею в справі виховання. На перше місце в процесі навчання й виховання особистості необхідно поставити не нагро­мадження знань, а розвиток мислення, здібностей висловлювати власні судження. Виховання розуміється ним як засіб виявляти, розкривати й удосконалювати те, що дане людині природою.

М. Монтень вважав, що освіта має насамперед розвива­ти розум учня, самостійність його думки, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів. Поряд із розвитком розу­му найважливіше завдання освіти, за М. Монтенем, - вихо­вання високих моральних якостей у дитини.

Педагогіка Просвітництва

про природовідповідний процес навчання: міцність навчання; легкість навчання; якісність процесу навчання; найкоротший і найшвидший шлях у навчанні. Я.А. Коменський обґрунтував ос­новні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послі­довності та систематичності, посильності й емоційності, дотри­мання яких зробить навчання легким, ґрунтовним і якісним.

З огляду на це найважливішу роль Я.А. Коменський від­водив створенню педагогічно доцільного середовища, яке б стимулювало пізнавальну активність учнів. Він зазначав, що навколишнє життя має стати для дитини джерелом різнома­нітних відчуттів.

Сучасно звучать думки Я.А. Коменського про взає­мозв'язок навчання й розвитку особистості. Зокрема він вва­жав, що для розвитку мислення дітей необхідна максимальна напруга розумових сил. У педагогічному трактаті «Велика ди­дактика» вчений-педагог підкреслює, що здібності дітей роз­виваються успішніше, якщо їхнє навчання виходить за межі їхніх можливостей, і що цю межу час від часу вчителеві слід піднімати все вище. Порівняння висвітлює різноманітність вивченого дитиною матеріалу, дає змогу оволодівати такими операційними процесами, як аналіз і синтез.

Аналіз педагогічної спадщини Я.А. Коменського пере­конливо доводить, що вчений-педагог був засновником кон­цепції випереджаючого навчання, доведеної до логічного завер­шення К.Д. Ушинським і Л.С. Виготським.

Ідеал виховання за Джоном Локком (1632-1704 рр.) -джентльмен, тобто високоосвічена і ділова людина, що вміє ве­сти свої справи «вміло й передбачливо» і відрізняється витон­ченістю в стосунках з людьми. Саме ці особливості лягли в ос­нову західної виховної освітньої традиції ХУІІІ-ХХ століть.

Основними складовими системи виховання Дж. Локка були: фізичне виховання, вироблення характеру, розвиток во­лі; етичне виховання і навчання хороших манер; трудове вихо­вання; розвиток допитливості й інтересу до навчання, яке по­винне мати як теоретичну спрямованість, так і практичний ха­рактер.

У трактаті «Чи сприяв розвиток наук і мистецтв покра­щенню нравів?» Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) висловив свою головну ідею, розробці якої присвятив усе життя: «при­родна людина» прекрасна і добра, суспільне виховання гу­бить її; науки й мистецтво тільки зміцнюють цю нерівність. Пізніше в іншому трактаті «Про походження і засади нерів­ності між людьми» Ж.-Ж. Руссо довів, що людина створена природою на засадах дивовижної гармонії, але суспільство зруйнувало цю гармонію і принесло їй нещастя.

Згідно з настановами Ж.-Ж. Руссо, педагог повинен зай­матися не тільки навчанням і освітою дитини, але передусім розвитком її природних властивостей, які є прекрасними, бо, на думку Ж.-Ж. Руссо, «природа не створює ні принців, ні ба­гатіїв, ні вельмож». Центральний пункт педагогічної програми Ж.-Ж. Руссо - природне виховання, яке сповіщає про такі змі­ни в суспільстві, де кожен знайде волю і своє місце, що стане основою щастя кожного.

Ж.-Ж. Руссо вважав, що на дитину впливають три фак­тори виховання - природа, люди і суспільство. Кожен з фак­торів виконує свою функцію: природа розвиває здібності й по­чуття; люди вчать, як ними користуватися; предмети й події збагачують досвід. Усі разом вони забезпечують розвиток ди­тини. Найкращим вихованням філософ вважав, перш за все, самостійне накопичення життєвого досвіду.

Ж.-Ж. Руссо обґрунтував принцип природовідповідно-сті виховання, який відрізняється від трактування його Я.А. Коменським. На відміну від чеського педагога,-Ж.-Ж. Руссо вважав, що виховувати природовідповідно - оз­начає слідувати природному розвитку самої дитини. Він вима­гав ретельного вивчення дитини, досконалого знання її віко­вих і індивідуальних особливостей. Саме вихователь, впли­ваючи на свого вихованця опосередковано, спонукає його до різнобічного вияву активності й самодіяльності.

Метою розумового виховання Ж.-Ж. Руссо вважав про­будження у підлітка любові й інтересу до наук, озброєння його методом набуття знань. Відповідно до цього він пропонував до-

млення, уявлення (міркування), зведення знань у певну систе­му, поглиблення їх, теоретичне узагальнення, визначення за­конів і правил, пошуку нового. При цьому автор зазначав, що систематизація навчання повинна здійснюватися насамперед через узагальнюючий виклад навчального матеріалу. Метод -це усвідомлення учнями навчального матеріалу в стані руху, застосування знань на практиці, розв'язання задач під час ви­конання різних вправ, вироблення навичок; розвиток логічно­го й творчого мислення учнів.

Й.Ф. Гербарт розробив теорію видів навчання (описово­го, аналітичного і синтетичного) та запропонував систему мо­рального виховання дітей, що ґрунтується на п'яти моральних ідеях: ідеї внутрішньої волі, яка робить людину цілісною, без «душевного розладу»; ідеї вдосконалювання, яка поєднує силу й енергію волі та забезпечує «внутрішню гармонію» людини; ідеї приязні, що сприяє погодженості волі однієї людини з во­лею інших; ідеї права, яка має вирішальне значення при розв'язанні конфліктів між волями людей; ідеї справедливо­сті, якою треба керуватися, визначаючи покарання тому, хто порушив закони і правила. На думку Й.Ф. Гербарта, людина, вихована на основі цих ідей, ніколи не вступатиме в конфлік­ти із середовищем і завжди стоятиме на варті існуючого сус­пільно-політичного ладу в країні.

В основі педагогічної теорії Роберта Оуена (1771-1858 рр.) лежить положення, що кожна людина є про­дуктом оточуючого її середовища. Він стверджував, що харак­тер людини визначається незалежними від її волі умовами ото­чуючого середовища.

Ідею про вплив середовища та виховання на формування характеру людини видатний педагог і філософ обґрунтував у праці «Новий погляд на суспільство або Досліди з освіти ха­рактеру людини». Р.Оуен бачив мету виховання у формуванні у дітей з ранніх років корисного суспільству «розумного харак­теру». Рушійною силою формування особистості він вважав виховання дітей у дусі колективізму та розвиток у них «духу громадськості».

корінно перебудувати зміст і методику навчання за принципом самодіяльності й активності дітей. Він завжди вважав вихован­ця дослідником, який відкриває наукові істини, знайомлячись, наприклад, з околицями того села, в якому він живе, або, ска­жімо, спостерігаючи картину нічного зоряного неба.

Ж.-Ж. Руссо розробив чітку програму формування осо­бистості, яка передбачала розумове, фізичне, трудове, мо­ральне виховання. Вона стала дійсно революційною для свого часу. Його педагогічні ідеї стали великим досягненням люд­ства і слугували в подальшому джерелом розвитку демокра­тичної педагогіки.

Й.Ф. Гербарт (1776-1841 рр.) уперше в історії педаго­гіки обґрунтував ідею розвиваючого навчання. На його думку, в процесі виховуючого навчання дітей велике значення має розвиток у них шести видів багатостороннього інтересу: емпі­ричного (до навколишнього світу), екскулятивного (до речей і явищ); естетичного (до прекрасного); симпатичного (до близьких); соціального (до всіх людей); релігійного (як слу­жіння релігії, «найвищому духові»). Перші три види інтересу повинні задовольнятися вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три - вивченням гуманітарних навчальних предметів.

Свої погляди на процес навчання Й.Ф. Гербарт обґрунто­вував, виходячи з психічної діяльності дітей, яку розумів як принцип апперцепції. Процес навчання, на його думку, має чо­тири формальні ступені: виразність, асоціація, система й метод.

Виразність за Й.Ф. Гербертом - це «зосередження уяви й пам'яті учнів у стані спокою». На цьому ступені навчання здійснюється через ознайомлення учнів з новим навчальним матеріалом при широкому застосуванні наочності в навчанні, а також ілюстрацій і демонстрацій у процесі розповіді вчителя на уроці. Асоціація - це встановлення зв'язків нового уявлен­ня з попереднім, що відбувається під час проведення «невиму­шеної бесіди» вчителя з учнями на уроці, а також унаслідок читання книжок, спостереження тощо. Система розуміється Й.Ф. Гербартом як виклад навчального матеріалу, усвідо-