17

Історія розвитку педагогіки творчості

1.1. Зародження педагогіки творчості

Здобутки античної педагогіки, на ґрун­ті яких виросло чимало яскравих постатей (мислителі, філософи, педагоги), - великі й незаперечні. У Давній Греції зародилися пер­ші педагогічні теорії щодо розвитку особи­стості. Серед їх авторів - Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Протагор та інші.

Важливою для педагогіки є теза Демокріта (460-370 рр. до н.е.) про те, що людину формує передусім життєвий досвід. На його думку, виховання й навчання облагороджують люди­ну, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих - дати можливість дітям учитися. Він обґрунтував принцип природовідповідності виховання, висловив думки про роль праці у навчанні дитини.

Софісти (V ст. до н.е.) започаткували тенденцію «по­вороту до людини», звернувшись до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Вони розмірковували над такими проблемами: природа людини та вплив навколишньо­го середовища на процес і результат виховання особистості; організація навчання, виховання у молоді звичок моральної поведінки; ефективність виховного впливу держави й права на молодь, проблема взаємодії вчителів і батьків та ін.

Протагор (487-411 рр. до н.е.) вказував на те, що людський досвід є явищем суб'єктивним, тому не можна гово­рити про одну правду, бо правд є стільки, скільки людей, тому що «людина є мірою всіх речей - існування існуючих і неісну-вання неіснуючих». Саше-вш,відкрив еру людини в грецькій фі­ни-офії. «Освіта не дає паростків у душі, якщо попа не прони­кле до значної глибини»і>.^-г|гверлжупяп Прптагор, маючи на увалі складність і взаємозумовленість ]ірб^йс}&^!вйкЬвйййй^а і пан іаипя. Відповідно до цього філософ формулюєїфувдШЩ'ти^

БІБЛІОТЕКА

Філія №2

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІКИ ТВОРЧОСТІ

Уконтексті особистісно орієнтованої педагогіки XXI століття потребує пе­реосмислення і творчого використан­ня педагогічна спадщина різних історичних епох і цивілізацій. У ретроспективному ана­лізі та узагальненні історичного досвіду, який увібрав у себе загальнолюдські ідеали добра, краси, істини, закладено великий по­тенціал щодо осмислення шляхів стано­влення й розвитку педагогічної творчості. Системно-історичний підхід як методоло­гічна основа дослідження дає змогу просте­жити трансформацію історико-педагогічно-го знання про розвиток педагогічної думки в епоху античності, Середньовіччя, Відро­дження, Просвітництва та новітньої історії.

Методологія дослідження проблеми

А.М. Алексюк, Г.М. Бугайцева, О.М.Джу-ринський, О.М. Іонова, Л.Т. Левчук., В.А. Качкан, Г.В. Калмиков, Л.Л. Коба, В.О. Коваленко, І.О. Кучинська, С.О. Сисо-єва, І.В. Соколова, О.В. Сухомлинська, Л.Т. Ніколаєнко, М.Д. Ярмаченко.

Актуальність проблеми

Зміст розділу

Зародження педагогіки творчості

Гуманістична педагогіка Відродження та Просвітництва

Розвиток особистісно орієнтованої педагогіки

Педагогічні концепції XX століття

Вперше в історії педагогіки було здійснено спробу віко­вої періодизації, критеріями якої, за Аристотелем, визначала­ся природа розвитку особистості. Обсервації психічного ро­звитку людини дали йому можливість обгрунтувати основні засади дидактики. Він визначив послідовні етапи процесу вив­чення від смислового спостереження - через запам'ятовуван­ня - до розуміння.

У людині філософ бачив тіло і душу. Трьом видам душі (рослинній, тваринній, розумовій), за Аристотелем, відповідає три сторони виховання: фізичне, моральне й розумове. Філо­соф вважав, що фізичне, моральне та розумове виховння є вза­ємопов'язаними, але фізичне є передумовою розумового вихо­вання дитини. Природні задатки, розвиток навичок, розум -три джерела морального виховання дитини.

Теоретичні погляди та практичний досвід Аристотеля вплинули на розвиток не тільки античної науки загалом, а й пе­

дагогіки особистості зокрема.

На відміну від античності, коли ви­ховання дітей і юнаків було спрямоване на формування повноцінного громадянина полісу і держави, в Середні Віки (V - поча­ток XIV століття, а на півночі Європи - до середини XVII ст.) наголошувалося на їх

залученні до християнських цінностей об'єднаного Святим Ду­хом єдиного світу. Античному ідеалу фізичної сили і краси хри­стиянство протиставляло людину, стурбовану спасінням душі, самовихованням внутрішнього, а не зовнішнього початку.

Важливою складовою Августинового (354-430 рр.) вчення була теорія особистості. Він, за словами сучасників, був першим мислителем, який здійснив аналіз філософських і психологічних понять - «людина» і «людська особистість». Як свідчать філософи та культурологи, після Августина ос­новним питанням християнського світобачення стає пово­дження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до Ііога. Теорія особистості стає теорією моральної особистості,

тальне положення про провідну роль виховання в процесі ро­звитку особистості.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) - давньогрецький філо­соф - вважав, що людина повинна піклуватися про свою душу й пізнавати тільки саму себе, звідси й мета - самопізнання і моральне самовдосконалення. Найвищою доброчесністю, на його переконання, є мудрість, яка стримує буяння пристра­стей і афектів. Принцип самопізнання, що його висунув Со­крат, - це пошук загальних (передусім етичних) визначень, зокрема, що таке «благо», «мужність», «розсудливість», «кра­са» тощо. Це піклування про свою душу, практичне досягнен­ня моральної досконалості. Дослідницький пафос його філо­софської маєвтики став силою, яка спонукала нащадків до по­шуків засобів гармонійного розвитку особистості. Згідно з на­становами Сократа, мистецтво вчителя виявляєтся в умінні стимулювати в учнях потяг до істини та розвивати самостій­ність їхнього мислення.

Теоретичні положення та практичний досвід проблемно­го навчання, який запропонував Сократ, суттєво доповнюють розуміння факторів, що впливають на розвиток особистості.

Платон (427-347рр. до н.е.) вимагав забезпечити ви­ховання характеру й розуму особистості, а також релігійне, моральне й національне виховання молоді. Його ідея щодо природи й особливостей виховання спирається на те, що «тіло людини тісно пов'язане з душею, але в тій сполуці першість треба визнати за душею, бо вона надає тілу прикмет шляхет­ності». Тому, на думку Платона, вправи тіла мусять застосову­ватися як основа виховання душі. Фізичне здоров'я є потріб­ним для того, щоб полегшити розумові його працю (біль голо­ви не дозволяє правильно думати). Гімнастика мусить співдія-ти з музикою, щоб створити гармонію між тілом і розумом.

У своїх працях («Метафізика», «Нікомахова етика», «Категорії», «Про душу», «Політика» та інші) Аристотель (384-322рр. до н.е.), прагнув узагальнити досягнення антич­ної науки, відстоював ідею всебічного гармонійного розвитку молоді.

Педагогіка Середньовіччя