IV. Аналіз поезій:

1. Коментоване читання віршів:

«АВТОБІОГРАФІЯ». «АВТОПОРТРЕТ». «РІЗДВО»

В одному із своїх віршів—«Елегії про співучі двері» Б.-І. Антонич писав про лемків, що вони «моління шлють Христу і Духу», а водночас їм ворожить «в таємних кручах давня Лада». Поет не осуджував своїх краян за «двовір'я», яке історично склалося на українських землях, не тільки тому, що язичництво та християнство у народному уявленні віддзеркалюють і доповнюють одне одного. У світобаченні українця відсутнє протиставлення вір: вони—рівновеликі прояви божественної перш о сутності.

Тож не дивно, коли у ліриці Б.-І. Антонича (як і П. Тичи-ни| суворий біблійний Бог врівноважувався яскраво-сонячним Богом поганської космогонії. Тут традиція наших далеких предків-дайбожичів співіснувала з традицією християн. Бона позначилась на багатьох творах поета, який завжди уникав релігійної крайності. Так, у вірші «Автобіографія» він самоназивався у такий спосіб: «п'яний дітвак із сонцем у кишені», «закоханий б життя поганин». Дана самохарактеристика мала для нього глибокий сенс. Недарма він перегодом знову звернеться до неї, візьме її епіграф до іншого свого твору «Автопортрети. Пильно вдивляючись у свою душу, Б.-І. Антонич намагався висвітлити її істотні риси, щоб осягнути самого себе, збагнути джерела інтенсивного «сонцепоклонництва», «сп'яніння» магічною красою життя:

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали «безрозсудним поганином самого почування», — адже він не вдавався до «оязичення християнства» чи— навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містери, тонко помережаний язичницькими елементами, розгортався в українському середовищі. Волхви уподібнювалися до лемків: «Прийшли лемки у крисанях І принесли місяць круглий», тобто хліб. Згаданий тут символ місяця пов'язувався здавен Із дохристиянським святом Різдва. До речі, язичницький місячний знак—«золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої, втаємниченої у долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння.

«ВИШНІ»

Між Б.-І. Антоничем та читачами його поезій часто виникали непорозуміння. Виховані на сприйнятті класичного вірша описового характеру з обов'язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо), на народницькому його тлумаченні як естетизованої ілюстрації певної ідеї, як виконавця виховної чи пізнавальної ролі за рахунок художньої, вони не могли сприйняти Антоничевої лірики. Те, що достеменне мистецтво живе передовсім за законами краси, що воно витворює нову естетичну дійсність, рівновелику будь-якій іншій, для них не було визначальним. Тому поетичні тексти Б.-І. Антонича не знаходили належного прочитання.

Зокрема, певне утруднення викликали колоритні метафори вірша "Вишні»:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Насправді нічого «незрозумілого» тут не спостерігалося. Поет, хоч як це звучало парадоксально, виявився прихильником літературної традиції, але забутої, занедбаної, вилученої зі свідомості не лише широкого читацького загалу, а й митців. Мовиться про сфрагіту, тобто про вживання імені чи прізвища певного автора у написаному ним творі. Ним користувалися в античну добу Інаприклад, Фокілід), в арабському й тюркомовному віршуванні (Гафіз, Махтумкулі та ін.).

Українська поезія майже не знала сфрагіти, хоча деякі її прояви подибуємо за барокової доби на межі XVII— XVIII ст. (І. Величковський, Я. Інок та ін.), щоправда у зашифрованій формі, та в XX ст. в авангардистів, скажімо, в М. Семенка: «Сонце (драстуй) тебе вітає бунтливий Семенко».

Звернення Б.-І. Антонича до такого творчого досвіду письменства зумовлювалося не його прагненням заповнити своєю постаттю ліричний простір. Поет керувався іншими настановами. Він уважав себе рівновеликим будь-якій істоті чи рослині, був позбавлений амбітних уявлень про людину як «царя природи». І все ж невипадкове його «перевтілення» в «хруща», адже йдеться про входження у всесвіт шевченківської лірики, в якій Б.-І. Антонич посідає скромне місце, уособлюючись в образі хруща (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть»). Поет чітко вказує на джерела своєї творчості, тому завжди «цвітуть натхненні вишні, кучеряво й п'янко».

Сучасні Б.-І. Антоничу митці, передовсім авангардиста, вважали такі образи, як «вишня», а відтак «калина», «тополя» і т. ін., застарілими штампами, невідповідними урбанізо-ваному світові. Поет не поділяв подібних думок, знаходив у традиційних, народнопісенних тропах невичерпний зміст, ііозаяк вони символізували Істотні риси національної свідомості.

Водночас реалії одуховленої української дійсності, на погляд Б.-І. Антонича, осяяні божественним світлом, ідо асоціюється із Святим Письмом, Тому не випадково наголошується: «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Тому в ній неминучі таємничі «вечори з Євангелії».