2.4. «Осінні подихи весни»

Збірка Івана Нечитайла «Осінні подихи весни» вийшла в світ у 2003 році. Писалися вірші в різний час і за різних обставин, про що говорить нам автор у передмові, але мають спільну мету: писалися від щирого серця, тому і повинні зачепити тонкі струни нашої душі:

І якщо вони й душі твоєї

Можуть, мій читачу, доторкнуть,-

Радо розпрощаюся з землею

Й щасно відійду в останню путь.[13, с.3].

Автор взяв на себе велику ношу – бути нашим поводирем у цьому непростому світі. Адже його вірші писалися не чорнилом, а порухами серця і душі. Тож на щирий відгук і сподівається він від нас. Що ж зачепило нас у його збірці «Осінні подихи весни»?

Не можна оминути одну із центральних тем збірки – це любов до Батьківщини. В пам’яті зринає Симоненкове: «Можна вибирати все на світі, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме таку паралель проводить і наш автор, порівнюючи Україну із матір’ю, янголом – хранителем, який даний нам від Бога.

Для мене і друга є мати,

Моя Україно, це ти…[13, с17].

І, як справжній дорослий син, він турбується за долю своєї матінки. Та все ж дорікає собі в егоїстичній природі почуттів. І ми дивимось на себе очима автора і розуміємо, що любити Батьківщину – це, перш за все, вірно служити їй щоденно, забуваючи про власні потреби, дбати про благополуччя всіх і кожного.

Як і кожного, хто живе на цій планеті, Івана Яковича Нечитайла турбує поняття щастя, долі, призначення його на цій Землі. Роздумуючи над питаннями буття, автор неодноразово наголошує на тому, що наше життя є дуже складним і неповторним. І кожен прагне бути в ньому щасливим. Але самого бажання мало. Якщо людина очікує, що щастя само прийде або його принесе в дарунок хтось інший – це глибока помилка, яка може коштувати дуже дорого: людину очікує розчарування в кінці життєвої дороги. Щастя потрібно дарувати іншим – ось секрет щасливого життя, а всі інші «рецепти» щастя - це тільки ілюзія. Коли людина звинувачує інших у своїх проблемах, коли вважає, що інші їй зобов’язані багато в чому – це призводить до краху, до почуття несправедливості існуючого буття. Та це зовсім не так. На цій Землі є вищий суддя, який кожному з нас відміряє саме стільки, скільки він заслужив. І кожен отримає саме ті цінності, які він обере для себе сам. І дуже пощастить нашому автору, адже:

Для мене найцінніше в світі

Не гроші і якесь майно,

А те, як сонцем в душу світить

Добро з любов’ю заодно [13, с.63].

Саме таке призначення кожної людини на цій Землі – нести добро і любов іншим. А якщо ця людина ще й Поет, то її призначення: дарувати тепло душі своєї іншим. Вірші, « які нуртують в джерелі сердечнім і пишуться від щирої душі» [13, с.28] – ось у чому секрет справжньої поезії.

2.5.Жайворонкова душа поета

Аналізуючи творчість Івана Яковича Нечитайла, ні в якому разі не можна оминути його збірку «Жайворонкове небо». Саме там, на небі у книзі Буття, записано все наше життя. Саме для того ми приходимо у цей світ, щоб кожен міг дорости до свого неба, до своєї душевної висоти. Щоб на схилі літ душа, не обтяжена ніякими земними турботами, легка і невагома, як маленький жайворонок, піднялася до нашого небесного Отця. Адже лише для цього ми живемо на світі. І всі випробування, які послані нам, є тільки для того, щоб вдосконалити нашу душевну суть, зробити нас досконалішими і кращими. Як майстер з дерева робить витвір, так і наша душа відчуває на собі всі зміни, які відбуваються з нею. І завжди це проходить болісно і не просто.

«Затьмарена радість» - перша новела, яка розкрила всю суть трепетної душі автора. Іван Нечитайло рано втратив батька на Великій Вітчизняній війні – це і лягло в основу оповідання. Він помістив свого героя у час, коли всі святкують велику Перемогу. А його серце обпалює звістка про загибель тата. Хлопчик дізнався про це ввечері, коли вже і небо, яке весь день виспівувало жайворонками, стало чорне і похмуре. Така паралель, проведена із природою, ще більше підкреслює горе дитини. І знову ми бачимо у цій ситуації, очима дитини, авторське ставлення до подій. Хлоп’я дуже тяжко зустріло цю звістку, але ще більше його ранить те, що сестричка так ніколи і не побачить, яким хорошим був у неї тато. У цьому – весь автор: горе іншого для нього є важливішим за власне.

Збірка «Жайворонкове небо» містить ще три новели: «Векла і коза», «Митрусик» та «Нерозділене кохання». Всіх їх об’єднує одна спільна тема – образ жінки, Мадонни українського села післявоєнного часу. І неважливо, якого це віку жінка – чи зовсім юна дівчина Грунечка, чи жінка середніх років Ганна, яка має двох дорослих доньок, чи бабуся на схилі літ. Кожна з них – Жінка. Автор захоплюється ними – не їхньою вродою, не багатством, не вишуканим вбранням. Письменник робить акцент на їхньому смиренному ставленні до життєвих випробувань. Тяжка доля – це не привід бути озлобленим на весь світ. Ці три мудрі жінки вміють брати відповідальність за власне життя. А це – найголовніше, що дає змогу достойно пройти їм всі життєві випробування. І рятує їх в передсмертний час лише молитва, від якої стає легко на душі: «Векла…почала шепотіти молитву, благати і Матір Божу, і самого Всевишнього, аби змилувався над нею…і було їй так легко, молодо, весело, така краса буяла довкола…» [12,с.18]. І розуміємо ми, що саме від мудрості жінки залежить її доля та доля всього живого на цій Землі.

Збірка «Жайворонкове поле» також містить ряд віршів, написаних в різні періоди, але об’єднаних однією темою – любові до Батьківщини, до людей. Патріотизм – у крові поета. Він закликає нас об’єднати наші помисли, наші душі і серця,щоб дружно жити в рідній Україні. Автор турбується про душу Батьківщини, про «генетичний код» країни – її мову солов’їну, адже мовне питання у нас завжди було непростим. І вже не просто говорить, а «кричить захлинаючись» [12, с.37] про те, що людина знищує сама себе, коли не дбає про навколишню Природу. Автор дорікає нам, що ми зневажили екологію, і, водночас, дошукуємось «душегубних» технологій. Поет закликає нас берегти себе у цьому непростому світі, берегти чистоту душі своєї. Адже «лише душа – це дар святий…» [12, с.42].

Ця збірочка містить також вірші-сповіді. Іван Нечитайло прямо говорить, що на своєму життєвому шляху він не чинив супроти Бога, хоча йому і не присягався в цьому. І це є найвищою оцінкою йому як людині. Адже багато із тих, хто говорить про вірність Богу зранку, до вечора порушують усі його заповіді. Ця його самооцінка – це найвищий прояв людської зрілості, адже найлегше судити інших і дуже важко – себе:

Ніколи я не вірив в Бога

І не міняв ці почуття,

Не скривдив я в житті нікого

І в цьому суть мого життя. [12, с.53].

Та все ж, хоча і відходить молодість, автор не старіє душею. І це почуття дає йому наснагу жити і творити:

І буду я всім осеням на зло

Писать про те, що по весні було.

Не дам старіть ні серцю, ні душі,

Бо ще не всі я написав вірші.[12, с.56].