2. Право і демократія

Право і демократія не тотожні. Демократія — це влада народу, що як форма організації і здійснення державної влади, політичної влади взагалі, протистоїть різним видам одноособової влади (тиранії, монархізму, деспотизму тощо) чи режимам диктатури (фашизму, тоталітаризму, авторитаризму).

Демократичність держави, політичної системи відображає належність влади народу, який є джерелом і носієм цієї влади через державні органи, державну політику та безпосередньо приймає найбільш важливі рішення, Разом з тим, оскільки. демократія — це форма влади, то постає питання: по відношенню до кого і як здійснюється ця влада, як і ким вона обмежується?

Тому, крім характеристики демократії як влади народу, її визна­чення повинно відображати ще й відношення до цієї влади підвладних суб'єктів об'єктів влади), їх соціальний стан, межі втручання влади в приватне життя.

Право є тим інститутом суспільства, який, з одного боку, обмежує владу, визначає форми її здійснення, межі підвладності кожного члена суспільства, а з іншого, — є сферою незалежності від неї. Право, на відміну від демократії та будь-яких інших форм влади, якраз і є, у першу чергу, сферою незалежності члена суспільства від влади, в тому числі і демократичної, сферою його вільного волевиявлення, самостійності, саморегулювання. Тобто право, визначаючи межі непідвладності соціальних суб'єк­тів, окреслюючи сферу їх свободи і незалежності, є тією межею особистого і суспільного життя, що є саморегулятивною і не повинна упорядковуватися за допомогою зовнішнього втручання. Це сфера природного права, що притаманне члену суспільства як людині, представнику людства, і є її невід'ємним правом неза­лежно від волі і режимів здійснення будь-якої влади.

Якщо право непідвладності відбиває сферу невтручання влади в особисте життя, то право влади є, навпаки, сферою підпоряд­кованості особи суспільству в цілому чи його окремим інститу­там, угрупованням (державі, громадським об'єднанням, системі місцевого самоврядування тощо). Право влади є не тільки правом застосування сили, а здебільшого — правом консенсусу, правом суспільної злагоди, правом передбачення і запобігання соціальним колізіям і конфліктам, що виникають внаслідок суперечностей індивідуальних інтересів, де сила застосовується тільки у ви­падках їх антагоністичного характеру.

Право демократії — це сфера підпорядкування особистого інтересу суспільному, межі і порядок спільного вирішення важливих питань суспільного розвитку, забезпечення нормального функціонування суспільства, що детерміновані його рівнем роз­витку, культурою. Тому й демократія як влада народу може мати правовий і неправовий характери, що зумовлені наявністю в суспільстві «соціального простору» незалежності, свободи, непід­владності члена суспільства, а також правового порядку виявлення та узгодження загальносуспільних та індивідуальних інтересів на основі консенсусу, злагоди, додержання прав людини.

2. Юридична практична діяльність і правова практика

Як це відзначалося раніше, юристи здійснюють не тільки юридичну наукову діяльність чи навчаються в системі . юридичної освіти, але й, в першу чергу, здійснюють прак­тичні дії, спрямовані на з'ясування змісту та обсягу нормативно-правових актів та інших правових документів, ведення юридичних справ, конкретизацію нормативно-правових документів, захист прав і свобод суб'єктів права і т.д., врешті-решт - на безпосеред­ню зміну правової сфери суспільства (правової реальності, правової дійсності, правової системи).

Ці діяння є складовими елементами правової-практики, впли­вають на соціальну діяльність інших суб'єктів, упорядковують її, забезпечують нормальне й безпечне функціонування суспільства.

В нормативних джерелах, науковій та навчальній літературі діяння юристів щодо зміни та збереження правової матерії (дійсності) включаються в різні наукові та нормативні поняття, позначаються різними термінами.

Одним із найбільш розповсюджених підходів є їх віднесен­ня до правової (юридичної) практики, під якою розуміється «діяльність по виданню (тлумаченню, реалізації! т.д.) юридичних приписів, що береться у єдності з накопиченим соціально-пра­вовим досвідом».

У нормативних джерелах під юридичною практикою розу­міється:

• юридичне обслуговування суб'єктів права, зокрема, надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, складання заяв, скарг та письмових довідок правового характеру, здійс­нення представництва інтересів суб'єктів права у юридичних справах, здійснення правового обслуговування їх зовнішньо­економічної діяльності тощо;

• практика судової, прокурорської, слідчої діяльності тощо.

Терміни «практика» та «практичний» грецького походження і означають відповідно дію, діяльність, діяльне життя, досвід та мають відношення до діяння, діяльності, використовується у діяльності⁶.

До змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засі­данні, а також багато інших юридичне значущих дій, зокрема, попередження, припинення та розслідування правопорушень, при­тягання до юридичної відповідальності, виконання покарань, підго­товка та прийняття нормативно-правових актів, здійснення право-виховної та науково-дослідницької діяльності, реєстрація та статис­тичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності тощо.

Виходячи з викладеного вище, юридична практика — це акту­ально здійснювана діяльність юристів як професійних знавців права щодо безпосереднього захисту прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права (особи, держави, суспільства), надання їм допомоги у складенні правових документів, консультуванні щодо вибору найбільш оптимальних варіантів поведінки у відпо­відності з нормами права, посвідченні юридичних фактів тощо, в процесі яких забезпечується здійснення норм права його суб'єктами.