1.Виникнення і розвиток науки історії і права

Історія держави і права водночас є наукою та навчальною дисципліною. У перекладі з грецької мови «історія» означає «дослідження», «знання», «розповідь», «оповідання». Як наука Історія прагне кращого розуміння минулого, і тому завжди перебуває у постійному русі до пізнання, зазнає постійних змін та уточнень. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона прагне виявити глибинні, фундаментальні системо-утворюючі причини та їх наслідки, дослідити явище і розкрити його сутність.

Отже, як наука історія держави і права вивчає фундаментальні, системо утворюючі закономірності історичного розвитку, намагається встановити головні причини та виявити основні наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. Мета історії держави і права як навчальної дисципліни — ознайомити учнів, курсантів, студентів та слухачів з особливостями історичного, державного та правового розвитку державно-правових систем; вивчити минуле держави і права різних країн, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку, сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста. Тож наука вивчає сутність предмета, а дисципліна знайомить нас з предметом як явищем.

Історія держави і права є до певної міри ще молодою наукою. Її виникнення пов'язується з епохою Відродження, коли традиційне римське право перестало розглядатися юристами як довершена система права, придатна для всіх часів і народів. В умовах формування в Європі національних держав «corpus juris civilis» й інші римські закони почали розглядати як пам'ятки права і вивчати як історичну спадщину юристів минулого. Французькі юристи і філософи XVI ст. (Я. Куцій, Г. Донел) та представники німецької (геттінгенської) школи права XVIII ст. (Й. Пітер, Г. Гуго) започаткували серію історико-юридичних досліджень, які лягли в основу науки історії держави і права. Остаточного становлення вона зазнала у другій половині XIX ст. у головних університетських центрах Європи та Росії (в її наукових закладах зародилася історія держави і права України).

2. Виникнення Центральної Ради та її законодавча діяльність.

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли Товариство украiнських поступовцiв, українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення.

Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки.

5-7 квітня відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес як перший крок до організації державності, делегатами на якому були понад 900 представників від демократичних організацій України, а також Росії і Польщі. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху:

- широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки;

- забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають на території України;

- допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною;

- встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив УЦР організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу.

УЦР була визнана національним парламентом; розпочали діяльність президія і постійні комісії УЦР, почав формуватись апарат. Конгрес доручив УЦР створити комітет для розробки статуту автономної України.

Перший документ, що регламентував діяльність УЦР, “Наказ УЦР” від 5 травня 1917 р. юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів УЦР і її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. М.Грушевський визнав за можливе вже говорити про “Тимчасовий Український уряд”.