51.(65)Типологія політичних конфліктів.

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень.

Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект — це суперечність між політичним суспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархії політичного статусу. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

Суб'єктивний аспект політичного конфлікту виявляється у такий спосіб:

— як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту;

— як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований конфлікт;

— чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Центральною проблемою політичних конфліктів є їх типологізація. Загально прийнято їх класифікувати таким чином.

З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо- і внутрішньополітичні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

— "балансування на грані війни" (між двома чи більше державами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

— "виправдання ворожнечі", що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв 'язання війни проти Польші);

— закриті (приховані);

— довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти на Балканах, Кавказі тощо).

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяють на:

— між елітою і масами (незбігання інтересів);

— між об'єднаними політичними елітами (правлячою і опозиційною);

— протистояння, зіткнення і кризи, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською системою і антисоціалістичними силами).

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:

— на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому;

— в центрі політичної системи чи на периферії.

За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткострокові конфлікти.

За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

— дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;

— випадковий, умовний — існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

— змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктами;

— неправильно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у стані протиборства;

— помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

У практиці нерідко застосовується умисне змішання реальних, об'єктивно зумовлених конфліктів зі змішаними чи неправильно уявленими. Історія нашої країни знає чимало подібних прикладів.

Будь-який тип чи вид конфлікту, маючи ті чи інші ознаки, може відігравати різноманітні ролі у конкретних політичних процесах (стимулювати відносини змагальності і співробітництва; протидії і згоди; примирення і непримиренності).

Змістом політичних конфліктів є політична боротьба.

52.(67)Сутність та призначення виборів.

Вибори є одним із провідних інститутів демократії, тим реальним механізмом, що забезпечує її існування й функціонування.

1. Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. З допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів держави. Перелік посад і постів, що заміщаються через процедуру виборів, досить широкий і охоплює рівні державної влади від центрального до місцевого, від президентів країни до керівників місцевого (районного) самоврядування.

2. Вибори є найважливішим інститутом легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Факт участі громадян у виборах зазвичай означає прийняття ними цього типу політичної системи, політичного режиму.

3. Вибори обґрунтовують інтеграцію різноманітних думок і формування спільної політичної свободи. З допомогою виборів забезпечується об'єднання громадян навколо певної політичної платформи і лідерів, що її представляють

4. Вибори служать також найважливішим каналом уявлення в органах влади інтересів різних соціальних груп. У процесі виборів здійснюються агрегація й артикуляція різноманітних інтересів населення. У період виборів створюються найбільш сприятливі можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій, рухів і окремих депутатів.

5. Вибори – спосіб зміни правлячих еліт, передачі влади від одних людей до інших мирним, демократичним шляхом, через волевиявлення народу.

6. Вибори в демократичному суспільстві служать однією з найефективніших форм контролю за інститутами влади. Інститут виборів дозволяє виборцям регулярно виносити свій вердикт уряду й опозиції, змінювати склад органів влади, коректувати політичний курс.

7. У процесі виборів відбуваються політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. Під час виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, набувають політичних навичок і досвіду.

8. Вибори сприяють зміні й розвитку суспільства, тому що стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку суспільства, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики й утвердження нового політичного курсу.

В основу сучасного виборчого права закладені такі принципи:

а) загальність – всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової й професійної приналежності, рівня освіти, конфесії, політичних переконань мають право обирати й бути вибраними в органи влади. Загальність може обмежуватися цензами (віковим, осілості, недієздатності, моральним тощо)

б) рівність – кожен виборець має рівну кількість голосів. Кількість виборців у кожному виборчому окрузі також повинна бути приблизно рівною, що необхідно для забезпечення однакової ваги голосів виборців при обранні депутатів;

в) таємниця виборів – рішення конкретного виборця не має бути відомо. Цей принцип забезпечує свободу вибору, охороняє громадян від можливих переслідувань;

г) пряме (безпосереднє) голосування – виборець приймає рішення безпосередньо про конкретного кандидата на виборну посаду. Між виборцями й кандидатами немає ніяких опосредкованих інстанцій.

Поряд із принципами виборчого права політична практика виробила принципи організації демократичних виборів:

1) Свобода виборів, що припускає відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, кандидатів і організаторів виборів.

2) Наявність вибору, альтернативних кандидатів. Без альтернативності немає й вибору, а є тільки схвалення або несхвалення.

3) Змагальність, конкурентність виборів. Мають бути створені умови для боротьби всіх кандидатів і політичних сил за довіру виборців.

4) Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що вони проводяться регулярно, у певний термін і якщо носії мандатів обираються на не занадто великий строк.

5) Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає, насамперед, зразкову рівність їх матеріальних і інформаційних ресурсів.

Вибори мають демократичний характер в умовах системної забезпеченості, тобто дії всіх принципів. У протилежному випадку вибори можуть бути використані із прямо протилежними антидемократичними цілями.

53.(68)Основні процедури виборчого процесу.

Виборчий процес - це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і

кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють вісім стадій (етапів) виборчого процесу.

Перша стадія - проголошення або призначення виборів.

Друг стадія - затвердження або утворення виборчих

одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно територіальними.

Третя стадія - утворення виборчих органів, на які

закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії).

Серед них розрізняють:

-територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії;

-окружні - комісії, що діють у виборчих округах;

-дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.

Четверта стадія виборів - це складання списків виборців.

п'ята стадія - висування і реєстрації кандидатів на

виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів:

-самовисунення;

-висування групами виборців;

-висування політичними партіями або іншими -громадськими об'єднаннями.

Шоста стадія виборчого процесу передбачає ведення передвиборчої агітації.У день виборів агітація за кандидатів забороняється.

Сьома стадія виборчого процесу - стадія голосування, саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення.

Восьма стадія виборів включає підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів.

54.(69)Основні принципи демократичних виборів.

На базі демократичних виборчих прав сформувалися принципи, які характеризують організацію виборчого процесу. До таких принципів належать:

1. Свобода виборів і добровільна участь у них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у виборах, а також ніхто не може

вплинути на його вільне волевиявлення.

2.Наявність вибору альтернативних кандидатів. Сам термін «вибори» припускає вибір із різних пропозицій. У випадку, якщо є лише один кандидат (чи партія), мова може йти про його (її) схвалення чи несхвалення виборцями, але не про вибори взагалі. Наявність же

альтернативних кандидатів — важливий показник демократизму виборів.

3. Змагальність, конкурентність виборів. Різні політичні сили повинні мати можливість боротися за довіру виборців на виборах, знайомити і переконувати їх у правильності і перевагах своєї

передвиборної програми, у вадах електоральних платформ конкурентів.

4. Періодичність і регулярність виборів, недопущення чи скасування перенесення виборів, якщо це не передбачено правовими нормами. Це необхідно для того, щоб виборці могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанням владою і

коригувати політичний курс уряду.

5. Рівність можливостей у передвиборній боротьбі. Вона забезпечується створенням умов, за яких розходження матеріальних можливостей не може надати ко-му-небудь з кандидатів переваги і потребує

створення виборчої системи, яка не допускає результатів виборів, досягнути яких можна недемократичним шляхом (внаслідок підкупу, погроз,

фальсифікацій).

6.Можливість громадського контролю за виборами. Присутність спостерігачів — як іноземних, так і національних — може підвищити

авторитетність виборчого процесу для держав, у яких проводяться вибори.

55.(70)Суть і типи виборчих систем.

. Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців .В сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції: по-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції; по-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету. По-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади; по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків; по-п’яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

Виборча система поділяється на три типи:мажоритарна,пропорційна,змішувана.

При мажоритарній виборчій системі обраним вважається такий кандидат,який отримав встановлено законом більшість голосів:абсолютна більшість(50%+1 голос),відносна більшість,кваліфікована більшість(кандидат має набрати більшість голосів від інших депутатів,а також кількість голосів встановлених чисельності).

Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар´єр) - найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%.

Змішана виборча система- виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (переважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою. Такий тип виборчої системи діє у Німеччині, Польщі, Литві, Росії. В Австралії палата представників формується за мажоритарним принципом, а сенат – за пропорційним. Вона діє у майже 20 державах світу, особливо тих, де триває пошук найефективніших виборчих систем відповідно до національних та інших особливостей. Пропорції сполучення мажоритарного та пропорційного компонента при цьому може бути різними: врівноваженими — 50/50 (Росія донедавна, Україна) або з домінуванням одного з компонентів — 3/2 (Японія, Мексика).

Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи:Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави);Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення;Комулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.