49.(63)Політичні конфлікти:структура та джерела.

Конфлікт - невід'ємний атрибут політичного життя, політичного процесу. Політика-сфера діяльності по дозволу і відтворюванню конфліктів. Політичний конфлікт — гостре зіткнення протилежних сторін, обумовлене спільним виявом різних інтересів, поглядів, цілей у процесі боротьби за владу, перерозподілу і використання політичної влади, оволодіння ключовими позиціями у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до прийняття рішень, про розподіл влади і власності в суспільстві. Саме в політичній сфері відбуваються найгостріші конфлікти між індивідами і соціальними групами. Політика, з одного боку, діяльність з попередження і вирішення конфліктів. З іншого боку, політика — засіб провокування конфліктів, оскільки вона зв'язана з боротьбою за володіння владою. Технологія і практика управління конфліктами визначаються не тільки загальними правилами, але і соціально-економічним, політичним станом суспільства, історичними, національними, релігійними і культурними особливостями

Політичний конфлікт можна визначити як зіткнення взаємодіючих людей з питань відносин державної влади. Конфлікт, як самостійне соціальне явище, має складну структуру, що містить дві групи елементів. Одну з них, по-горизонталі, утворюють — суб'єкт конфлікту, предмет конфлікту (інтерес, потреби, позиції) і конфліктної ситуації. До іншої структурної групи конфлікту, по-вертикалі, належать — витоки, процес розгортання конфлікту і вихід із нього

Джерела політичних конфліктів вчені бачать у дії або позасоціальна, яких соціальних факторів. Внесоціальние чинники: різні види політичної напруженості, що базуються на визнанні схожості внутрішньовидової ворожості тварин і агресивності людини. Соціальні фактори:

1) різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають розбіжність статусів суб'єктів політики, їх рольових призначень і функцій, інтересів і потреби у владі, недолік ресурсів і т.д.;

2) розбіжності людей (їх груп і об'єднань) у базових цінностях і політичних ідеалах, в оцінках історичних і актуальних подій, а також в інших об'єктивно значущих уявленнях про політичні явища;

3) процеси ідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до соціальних, етнічних, релігійних та іншим спільнотам та об'єднанням, що визначає розуміння ними свого місця в соціальній і політичній системі.

Таким чином, джерело і основа політичного конфлікту: протиріччя між політичним суспільством як цілісною системою і нерівністю включених до неї індивідів і груп, вираженим в ієрархії політичних статусів.

50.(64)Механізми розв*язання політичних конфліктів.

Політичний конфлікт (лат. conflictus - зіткнення) - зіткнення протилежних поглядів, інтересів, позицій. Політичний конфлікт -протистояння різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх намаганні реалізувати свої інтереси та цілі, пов'язані з владою і впливом на неї. Політичний конфлікт - це різновидність конкурентної боротьби за розподіл ресурсів, цінностей, статусу. Конфлікт - одна із форм взаємовідносин у політичній системі, її стосунків з іншими суб'єктами політики.

У сучасній конфліктології та політологічній науці загалом значну увагу приділено пошуку форм та засобів контролю за конфліктами, їх врегулюванню і розв’язанню.

Розв’язання конфлікту - поняття більш широке, що припускає його закінчення. На думку американського дослідника К. Мітчела, політичний конфлікт вважається повністю розв’язаним якщо: проблема зникає з політичного порядку денного; рішення схвалюються та сприймаються всіма конфліктуючими сторонами як на рівні еліт, так і на рівні мас; домовленості й угоди є самодостатніми, тобто не залежать і не потребують підтримки з боку третьої сторони; домовленості й угоди розглядаються всіма сторона¬ми як чесні й справедливі; рішення мають консенсусний характер; учасники прийма-ють домовленості й угоди добровільно, без тиску ззовні

Для розв'язання конфлікту, за переконанням фахівців, необхідно: а) локалізувати конфлікт, не допустити долучення до нього нових учасників і факторів; б) позбавитися спрощення проблеми, яка стала причиною конфлікту; в) не втрачати часу на роздуми щодо припинення конфлікту: г) використовувати наявний досвід врегулювання подібних конфліктів; г) вести лінію на якнайшвидше досягнення консенсусу, який є найефективнішим методом розв'язання проблеми.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення.

Політична наука напрацювала деталізовані теорії розв'язання політичних конфліктів. Американські політологи Р. Фішер та У. Юрі обґрунтували теорію "переговорів по суті". В її основі особлива увага до чотирьох основних пунктів: люди, інтереси, варіанти, критерії. Важливо вирішувати конфліктну проблему з урахуванням таких категорій, як сприйняття, емоції, спілкування.

Політична наука пропонує такі методи розв'язання політичних конфліктів:

- метод "уникнення конфлікт}', шляхом тимчасового зникнення з політичної арени, уникнення зустрічей з конфліктуючою стороною";

- метод підміни конфлікту (переміщення його в іншу площину);

- метод часткової конфронтації;

- метод пристосування;

- метод відкладення конфлікту;

- метод примирення;

- метод переговорів;

- метод третейського розбору або арбітражу;

- альтернативний метод.

Для локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, си¬ловий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можли¬вим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й на¬в'язати їй свою волю.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при¬мусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз¬глядається як вроджене прагнення людини до панування. Ос¬кільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготрива¬лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішен¬ня, а тимчасове врегулювання проблеми.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто¬рони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовід¬носини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного.

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за¬буваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові вза¬ємоприйнятні.

Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має пока¬зати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступа¬ють у формі законів, указів, протоколів, меморандумів. Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп.

Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується шкала, що охоплює мож¬ливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються такі варі¬анти: «друг — союзник — партнер — співробітник — супер¬ник — противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове ви¬різняє такі рівні, як «відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відноси¬ни».

Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.