Питання на екзамен з політології

1.Політика як суспільне явище.Співвідношення політики та екон.Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес — це об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних проблем, піднесення престижу тощо. Політика як суспільна діяльність співвідноситься з іншими формами суспільної діяльності — економікою, правом, мораллю, релігією. Що стосується співвідношення політики з економікою, то в колишньому СРСР панувала думка, що економіка важливіша, ніж політика, що більше треба займатися економікою, ніж політикою. Така думка є трансформацією в масовій свідомості марксистської ідеології «про первинність економіки щодо політики». Інша справа, що найважливішою стає політика в галузі реформування економіки, оскільки без неї неможливо розв'язати інші суспільні проблеми. Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівнодії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.оти.

2.Предмет політичної науки і її осн.категорії ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

3.Методи політичної науки та її функ. Призначення політології в суспільстві виражається в її функціях. Виділяють такі функції політології .

1 . Теоретико - пізнавальна - адекватне відображення політичної реальності , дослідження світу реальної політики , опис і виявлення його закономірностей , аналіз природи владних відносин , держави , формування комплексу знань про політичні події і процеси , найбільш ефективних формах розвитку суспільства.

2 . Методологічна - використання знань , накопичених наукою в цілях подальшого дослідження політичного життя , застосування знань про політику в якості теоретичної основи прикладних політичних наук .

3 . Раціоналізаторська - удосконалення політичного життя , політичних інститутів , відносин , політико- управлінських рішень і т. д. , необхідність створення або ліквідації тих чи інших політичних інститутів , актуальність політичних реформ і реорганізацій , розробка оптимальних моделей управління державою і ефективних технологій дозволу соціально-політичних конфліктів .

4 . Діагностична - визначення відповідності політичних програм , курсів тенденціям сучасного суспільства і його реальному розвитку .

5 . Социализирующая - придбання навичок аналізу політичного життя , оцінки влади та пануючих , формування сучасної політичної культури , вироблення норм позитивних відносин в рамках політичного плюралізму ( множинності позицій і поглядів) , вміння розуміти свої права , декларувати свою громадянську позицію.

Метод - це спосіб отримання нового знання. У політології методи - це способи вивчення політики .

4.Політична влада:суть,ознаки

Політична влада - це реальна здатність суспільного класу, групи, політ. інституту, як суб’єкта політ. процесу проводити свою волю в суп. житті, покладаючись на систему політ. Ідей і відносин існуючого законодавства, а також політичних установ, організацій і інститутів, як засобів їх політичної реалізації. Особливості політичної влади:ü політична влада пов’язана з класовими груповими інтересами.ü Політична влада здійснюється не лише державою, Але і іншими політичними інститутами.ü Політична влада основується, як на правових нормах, встановлених державою, так і на політичних.ü П. В. розповсюджується тільки на певну частину держави. Політична влада здійснюється1. державою;2. політичними партіями і громадсько політичними організаціями; 3. органами місцевого самоврядування. Специфіка державної влади полягає в тому, що вона4. здійснюється спеціальним апаратом;5. поширюється на всю територію країни;6. наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу. Основні особливості політичної влади:§ верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому§ публічність (від лат. публікує - суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.§ Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.§ легальність§ різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення.

5.Джерела та ресурси політичної влади Найважливішою соціальною причиноюпідпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл ресурсів влади. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади. Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини.  Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

6.Методи та принципи реалізації пол.владиНайважливішим інструментом реалізації політичної влади, її здійснення є вироблення і подання суспільству політики, в якій влада інтегрує й виражає великі інтереси провідних соціальних верств суспільства, пропонує шляхи їх здійснення.Питання розробки загального курсу, відповідних йому політик, шляху подолання конфлікту на стратегічній основі найменше знайомі нашому політологічному знанню, яке не допускалось до «святая святих» — вироблення і реалізації політики. Тому досвід західної політологічної думки щодо цього особливо важливий.Кожне незалежне суспільство формує свою політику, тобто приймає політичне рішення, підсилюване суворими санкціями. Виробляючи й реалізуючи політичні рішення, суспільство так чи інакше артикулює політичні вимоги, інформує про них, втілює в кадровій і державній політиці, керується ними в конкретних ситуаціях, перевіряючи правомірність своїх дій. Ось чому при порівняльному аналізі груп інтересів увага дослідників в першу чергу спрямована на структури, інститути і процеси, завдяки яким ці функції здійснюються. Процес, за допомогою якого індивідууми і групи ставлять вимоги особам, котрі приймають політичні рішення, називається артикуляцією інтересів. Він може здійснюватися різними структурами і способами, що дуже важливо, адже саме тут пролягає межа між суспільством і політичною системою. Артикуляція інтересів властива різноманітним структурам — від роз'єднаного натовпу до з'їзду працівників торгівлі.

7.Система розподілу влади у сусп.

Домінуючим принципом функціонування державної влади є принцип її розподілу на три гілки та створення системи ваг і стримувань. Проте не йдеться про буквальний розподіл державної влади, влада залишається єдиною, відбувається лише функціональний розподіл влади, який не допускає зосередження владних повноважень в одних руках (одного індивіда чи групи індивідів) — створюється три групи державних органів, кожна з яких виконує свою особливу функцію.Аксіоми державної влади:1. державна вдала не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як сила, що є засобом забезпечення права. Право народжується не від сили, а тільки від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.2. державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.3. влада має здійснюватись людьми, які відповідають високому етичному і політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідники.4. політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається з загальними інтересами народу і кожного громадянина.5. політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.6. державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю.

8.Легітимність влади:суть,ознаки та типилегітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми. Легальна влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізаціїТипи легітимності політичної влади Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з'ясування особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7

9.М.Вебер про типи пол. Панування.Типологія влади за Ж.Бюрдо.М.Вебер виходячи з аналізу соціальної дії виділяє три види легітимного панування яке грунтується на довірі підданих або громадян до влади :раціонально-легальне ,традиційне і харизматичне.Раціональне панування поширене в країнах Західної Європи і США,передбачає підпорядкованість не особам,а законам вимагає прфесіоналізму владних структур.Традиційне спирається на віру у святість традиційних суспільних порядків.Цей тип передбачає не професійне управління і поділ влади а особисту відданість слуг своїм панам.Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя.Йому властивий авторитарний стиль управління,за якого ігноруються закони і традиції.Жан Боден сформулював поняття сувернітету як істотної ознаки держави.Сувернітет держави він розумів як єдину не подільну вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими .За Боденом основними ознаками сувернітету є: 1. самостійність влади яка зовнішньо виявляється в незалежності від інших держав а внутрішньо у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави. 2. постійність і безперервність влади .яка у Франції наприклад виявляється в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого(король помер, хай живе король) 3.незв*язність законами ,оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади(влада може бути зв*язна правом як виявом загальної справидливості) 4.невідчуженість і неподільність влади.

10.Проблема етики влади.Нарівні із спеціальними аспектами політичної етики в її проблематиці завжди були присутні моральні дилеми, пов'язані із притаманними політиці феноменами влади, насилля, конфлікту, брехні. Суть моральної дилеми в політиці у тому, що, виходячи із конкретності ситуації цілей та завдань, політик за певних обставин заради добра може порушувати моральні норми. Розв'язання моральних дилем передбачає, що реалізм і мораль у політиці не є альтернативними при дотриманні певних умов. Моральна дилема не виключає консенсусу, так як моральний абсолютизм, який полягає в тому, що існують моральні принципи, які не можна порушувати за жодних обставин, у політиці виявляється не плідним.Однією з найгостріших моральних дилем в політиці є проблема зловживання владою. Влада - центральне, організаційне і регулятивно-контрольне начало політики. У такій якості вона - одна із найбільш давніх серед об'єктів філософського, політологічного, соціологічного знання, предмет відтворення в літературному і образотворчому мистецтві, проблема культури соціального і індивідуального буття. Проте досі немає одностайного, задовільного визначення її складної і дещо парадоксальної природи.Різноманіття інтерпретацій влади об'єднується визнанням її тісного зв'язку із політикою, з якою її нерідко ототожнюють. Дійсно, влада і політика є нерозривними і взаємообумовленими. Боротьба за владу, за досягнення та утримання її - один із головних аспектів політичного життя суспільства. Більше того, як засіб здійснення політики владу розуміють і як її ціль, через що породжується ціла низка проблем, зокрема моральних. "Політика в своїй основі в меншій мірі пов'язана з питанням справедливості, ніж з питанням влади", тому "... політична дія розгортається в полі напруги між владою і мораллю"96.Здавен проблема влади була центральною у трактуванні сутності політики. Відштовхуючись від того, як розуміють владу, формується і трактування сутності політичного начала суспільного буття.

11.Концепції влади.Політична влада є багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів політичної влади сприяють різні концепції влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спро-тиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, наприклад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові, то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо.Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності. До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяльності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві. Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою, в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж профспілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація.

12.Поняття пол.системи,типи пол.системПолітична система – відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя. Вона має монополію на здійснення державної влади. Через інститути політичної системи здійснюється політичне управління. Політична система – це інтегрована сукупність державних і недержавних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, прези­дентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних сис­тем: постіндустріальні, пост капіталістичні, перехідні, пост колоніальні та ін.Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її компоненти:1) політичні відносини;2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму5) політичну культуру, що виявляється у політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці

13.Структура та механізм функціонування політ.системи.Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем (елементів):інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття "політична організація суспільства");комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;функціональна підсистема об'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.1. Власне політичні:держава - фундаментальний елемент політичної системи;політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.

14.Теорія пол..системи Д.ІстонаЗасновником системного підходу в політичній науці прийнято вважати американського політолога Д. Істона, що визначав політику як "вольовий розподіл цінностей". У цьому контексті політична система являє собою механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей.Системний підхід дозволив більш чітко визначити місце політики в житті суспільства і виявити механізм соціальних змін у ньому. З одного боку, політика з'являється як відносно самостійна сфера, основне призначення якої –розподіл ресурсів і спонукання до сприйняття цього розподілу, в якості обов'язкового для більшості суспільств.З іншого боку, політика є частиною найбільш широкої цілісності –суспільства. Вона повинна реагувати на імпульси, що надходять у систему, запобігати конфліктам, що виникають з приводу розподілу цінностей між індивідами, групами.Отже, вважав Д Істон, системний аналіз політичного життя базується на понятті системи, що занурена в середовище і підлягає впливу з його боку...Такий аналіз припускає, що система, щоб вижити, повинна мати здатність реагувати. Постійно підтримуючи зв'язок із зовнішнім середовищем, політична система за допомогою регулюючих механізмів виробляє відповідні реакції на імпульси, що надходять, пристосовуючись до зовнішніх умов функціонування.

15.Сутність держава,її ознаки,основні теорії походження. Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. В її діяльності концентрується головний зміст політики. Нині у світі існує понад 200 держав і їх кількість продовжує збільшуватися. Політична наука дає різноманітні теорії походження держави:Теологічна теорія (Ф. Аквінський, А. Августин), в якій поява держави пояснюється Божою волею. Патріархальна теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михайлов- ський). Згідно з нею держава - це результат історичного розвитку сім’ї.Теорія суспільного договору (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо). Договірна теорія трактує виникнення держави внаслідок угоди (договору) між людьми, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб уникнути зайвих зіткнень і непорозумінь, надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Психологічна теорія (Г. Тард, Дж. Фрезер). Виникнення держави пояснюється особливими властивостями психіки людей. Теорія насильства (Л. Гумпилович, Є. Дюрінг, К. Каутський, Ф. Опенгеймер). Її ідейною основою була модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної революції і висунення принципів природного відбору, боротьби за виживання найбільш пристосованих чинників суспільства.  Класова (марксистська) теорія. За цією теорією держава існувала не завжди. Держава має ряд ознак, які допомагають виявити її сутність:1)Органи державної влади 2)Право. 3)Територія, що визначає кордони держави 4)Суверенітет 5)Монополія на легітимне застосування сили та фізичного примусу. 6)Монопольне право на стягнення податків і зборів, необхідних для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.7)Обов’язковість членства в державі.

16.Функції держави.Апарат держави. Функція характеристика на­прямку чи аспекту діяльності. Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види: 1)за соціальним значенням діяльності держави на основні та неосновні функції. 2)Залежно від територіальної спрямованості роз­різняють внутрішні та зовнішні функції. 3)За часом здійснення функції групуються як по­стійні й тимчасові. 4)За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д. Основні функції — найзагальніші та найважливі­ші комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зов­нішніх відносин; охорони правопорядку; інформа­ційну; економічну; екологічну; соціальну; культур­но-виховну та ін. Неосновні функції — напрямки діяльності держа­ви зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управ­ління персоналом; матеріально-технічне забезпечен­ня та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; право­суддя і юридичні функції. Внутрішні функції — такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політи­ка. До внутрішніх відносять економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслугову­вання населення; екологічну; охорони правопоряд­ку, прав і свобод людини і громадянина та ін. Зовнішні функції — основні напрямки діяльності Держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами. І світовим товариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжна­родних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне спів­існування держав різної орієнтації. Постійні функції — напрямки діяльності держа­ви, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Тимчасові функції — напрямки діяльності держа­ви, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Гуманітарні функції — напрямки діяльності дер­жави та її органів із забезпечення кожній людині на­лежних умов життя. Економічні функції — напрямки діяльності дер­жави на перехід від планової до ринкової економіки. Політичні функції — напрямки діяльності дер­жави зі створення умов для фор­мування й функціонування державної влади на заса­дах демократії. Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.Разом із удосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та удосконалюється діяльність державного апарату. Від простого примітивного панування держави він розвивається до різних форм — до законодавчої, адміністративної, судової, поліцейської, фіскальної, фінансової, культурної діяльності.В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити, що апарат держави є не простим об'єднанням різноманітних структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою.

17.Правова держава:суть та принципи. Правова держава — це держава, обмежена у своїй діяльності правом, покликаним захистити права й свободи особи й підкорити владні органи контролю суверенного народу. Головні принципи правової держави такі: 1) Верховенство права й закону, панування закону у всіх сферах громадського життя. Закон, прийнятий верховним органом влади при строгому дотриманні всіх конституційних процедур, не може бути змінений, відмінений або припинений ні відомчими актами, ні урядовими розпорядженнями, ні рішеннями партійних органів, які би високі й авторитетні вони не були. Вся суспільна діяльність здійснюється у строгій відповідності із законами, закріпленими конституцією правової держави. 2) Реальність прав і свобод громадян. Цей принцип проявляється у визнанні, затвердженні й належному гарантуванні прав і свобод людини й громадянина. Причому передбачається, що Права й свободи людини не є якимось «даром» влади, а належать їй від народження. 3) Взаємна відповідальність держави й особистості. Цей принцип виражає моральні засади у відносинах між державою як носієм політичної влади й громадянином як учасником її здійснення. Держава шляхом видання законів бере на себе конкретні зобов’язання перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами й усім міжнародним співтовариством. Підкоряючись праву, державні органи не повинні порушувати його припаси й відповідають за порушення або невиконання цих обов’язків. Обов’язковість закону для державної влади забезпечується системою гарантій, які виключають адміністративну сваволю. До них належать: • відповідальність уряду перед представницькими органами; • дисциплінарна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність посадових осіб держави будь-якого рівня за порушення прав і свобод конкретних осіб, за перевищення влади, зловживання службовим становищем та ін. Формами контролю з боку громадськості за виконанням зобов’язань державних структур можуть бути референдуми, опитування, звіти депутатів перед виборцями і т. д. На тих же правових засадах ґрунтується й відповідальність особистості перед державою. Особистість погоджується на певні обмеження й зобов’язується підкорятися загальним постановам держави. Види юридичної відповідальності стосовно особистості, що порушила правові норми: карна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна. 4) Поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Цей принцип має на меті виключити монополізацію влади в руках однієї особи, органа або соціального прошарку й забезпечити відповідність всієї системи публічної влади вимогам права і їхнього послідовного дотримання. Система «взаємостримування і взаємопротиваг», установлена в конституції, законах, являє собою сукупність правових обмежень у відношенні конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової. Так, щодо законодавчої влади використовується досить жорстка юридична процедура законодавчого процесу, що регламентує основні його стадії. У системі противаг важливу роль покликаний грати президент, що має право застосувати відкладене вето при поспішних рішеннях законодавця. Діяльність конституційного суду також можна розглядати як правостримуючу, тому що він має повноваження блокувати всі антиконституційні акти. Відносно виконавчої влади використовуються обмеження відомчої нормотворчості, заборони на прийняття нею актів, що Зачіпають такі відносини, які повинні бути врегульовані тільки законом. Сюди можна віднести строки президентської влади, імпічмент, вотум недовіри уряду, заборону відповідальним працівникам виконавчих органів обиратися до складу законодавчих структур, займатися комерційною діяльністю. Для судової влади теж є правообмежувальні засоби, закріплені в конституції, процесуальному законодавстві: презумпція невинності, право на захист, рівність громадян перед законом і судом, гласність процесу, відвід суддів і т. ін. 5) Наявність ефективних форм контролю й нагляду за здійсненням законів. Механізм контролю за дією законів повинен включати: а) використання комплексних засобів (економічних, правових, соціально-психологічних, моральних та ін.); 6) застосування цільових комплексних програм реалізації законів; в) систематичний контроль за виконанням законів і застосування мір заохочення й санкцій; г) аналіз причин порушення законності; д) оцінку — за певними показниками — ефективності дії галузей, правових інститутів, окремих або багатьох законів, їхніх норм; е) аналіз впливу законності на динаміку регульованої сфери громадського життя.

18.Типи і форми держави.Тип держави  - це система суттєвих рис, притаманних усім державам, основою яких є певний рівень цивілізації, або тип виробничих відносин, і які виражають соціально-економічну сутність і призначення держави.Тип держави характеризується: - елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі; - системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада грунтується; - системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності; - реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві; - рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.Є два підходи до типології держав:1. Формаційний2. Цивілізаційний( покладає в основу типової класифіка­ції держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — еконо­мічної, політичної, соціальної і духовної. ). Прихильники цього пі­дходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) - співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними фа­кторами суспільного розвитку.За ступенем духовності народу, культури, ідеоло­гії, національного характеру, менталітету, географічного середо­вища, вони поділяють цивілізації на: первинні (віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації)вторинні (західно­європейська, східноєвропейська, північноамериканська, латино­американська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки)Форма держави — це спосіб організації політичної влади, що охоплює державне правління, державний устрій та політичний режим.Є такі форми держави:Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади. Монархія ( форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові)Республіка (форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноважень, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову)Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна арміяФедеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політикиПолітичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.Демократичний - утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.Антидемократичний - держава в особі його органів превалює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не бере участі у формуванні органів держави або його участь у цьому є формальною.

19.(22)Сутність характеристики політичних режимів,їх типологія.Політичний режим – це система методів і засобів здійснення політичної влади, форма взаємодії владних структур і населення, яка визначає якість політичного життя в країні.Показниками політичного режиму виступають наступні фактори:  як прийшли до влади ті сили, які її здійснюють, якими засобами вони це роблять;яке ставлення громадян до влади; який обсяг обмеження діяльності  громадян; яку політичну свідомість в суспільстві підтримує влада. За цими показниками можна виділити три види політичних режимів:

Тоталітарний режим	Авторитарний режим	Демократич-ний режим	Критерії розмежовування режимів:
Політична партія, яка силою захопила владу і застосовує політичні  репресії як засіб її збереження.	Політичні сили, які відсторонили від влади політичну опозицію і не доступні для контролю з боку громадян.	Владу здійснюють представники громадян, обрані відповідно з законом, що визначає їх повноваження.	засоби, якими прийшли до влади політичні сили і які вони застосовують для її збереження;
Влада вимагає від громадян беззастережного схвалення своїх дій.	Відчуження від влади;  владі не потрібні критична думка громадян і політична ініціатива.	Вільне обговорення дій влади, критична оцінка цих дій і висування пропозицій.	ставлення громадян до влади;
Можна робити лише те, що наказує робити влада.	Можна робити лише те, що не має відношення до політики.	Можна робити все, що не заборонено законом.	обсяг обмеження діяльності громадян;
У суспільстві панує всеохоплююча, обов'язкова для  громадян ідеологія правлячої партії. Влада вимагає публічного схвалення і підтримки своїх дій від громадян.	Існує офіційна державна ідеологія; влада забороняє громадянам публічну критику своєї ідеології і  своїх дій.	Ідеологічний плюралізм; не існує обов'язкової державної ідеології; влада визнає право громадян на свободу думки і совісті.	яку політичну свідомість в суспільстві підтримує влада.

Тоталітарний режим – це режим, при якому держава прагне повного, всеохоплю-ючого контролю над усіма сторонами життя суспільства і людини.

 Риси, які властиві всім тоталітарним режимам:

•  жорстко централізований державний апарат;

• культ  керівників держави і обожнення їх політичного курсу;

• застосування  масових репресій, знищення політичної опозиції;

•  всеохоплююча система політичного стеження і доносів;

•  перетворення людини у “гвинтик державної машини”.

 

 

Авторитарний режим – це режим, якому властива монополія на владу однієї особи, політичного угрупування або партії, які за--лишають людині і суспільству певну свободу в справах, що не мають відношення до політики.

 Риси, які властиві всім авторитарним режимам:

• монополізація влади  невеличкою купкою людей, що поставлена поза контролем суспільства;

• заборона політичної опозиції і конкуренції;

• опора правлячих кіл на збройні сили, які завжди можуть бути застосованими;

• обмеження свободи дії суспільства і громадян неполітичними сферами.

 Демократичний режим – це режим, в якому владу здійснюють представники громадян, обрані на періодичних і чесних виборах, де існують га-рантовані конституцією права і свободи людини, де дії громадян і влади підпорядковані законам, що захищають інтереси особи і суспільства.

Риси, які властиві демократичним режимам:

•  владу здійснюють представники громадян, яких періодично обирають у загальних, рівних і прямих виборах;

• існують гарантовані конституцією права і свободи людини;

• дії громадян підпорядковані законам, які захищають свободу громадян від свавільного втручання в неї держави;

• ідеологічний плюралізм (не існує обов'язкової державної ідеології).

20.(23)Демократичні пол.режими.Демократичний ~ державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), діяльність різноманітних громадських об'єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави.Різновиди демократичного режимуа) демократично-ліберальний;б) демократично-консервативний;в) демократично-радикальний.Прихильники ліберального режиму надто поблажливі, радикального - за рішучі зміни, консервативного - захисники старого, противники змін.

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми: пряму (або безпосередню) демократію та представницьку демократію. Пряма демократія -це безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо). Представницька демократія - це вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.Демократичною відповідно називають державу, в якій народ реально бере участь в управлінні її справами. Положення ст. 1 Конституції України проголошує нашу державу демократичною; частина друга ст. 5 говорить, що "...єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Відповідно обидві форми демократії якнайширше представлені в Конституції України.Пряма демократія - це насамперед інститут референдумів в Україні та інші передбачені чинним законодавством форми безпосередньої демократії. Представницька демократія - це можливість громадян брати участь у формуванні парламенту України, а також представницьких органів на місцях - сільських, селищних та міських, районних та обласних Рад.

21.(24)Тоталітарні пол..режими Політ. режим — це форма орган. функціонування політ. системи, яка визн. конкретні процедури і способи орган. установ влади, відносини між громадянами і державою, стиль ухвалення рішень тощо. Політ. режими розрізн. за такими критеріями: 1) спосіб форм. органів влади; 2) співвідношення між центральною і регіональною владою; 3) становище і роль політ. партій, громад. організацій у сусп.. житті; 4) правовий статус особистості; б) політ. культура; 6) характер реалізації силових функцій держави; 7) спосіб форм. органів влади. Термін "тоталітаризм" було введено в політ. лексикон італ. філософом Д. Джентіле, який вважав, що держава, відіграючи першорядну роль в долі нації, повинна мати необмежену владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль над суспільством. Пізніше цей термін був використаний лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави. Прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до осн. ознак даного режиму можна віднести такі: 1. Пол. Сис. ґрунтується на ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. 2. Осн. ланкою в політ. структурі суспільства є єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політ. партія на чолі з лідером, як правило, харизматичного типу. 3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. 4. ЗМІ перебувають під монопол. контролем держави, що дозволяє маніпулювати сусп. свідомістю творити її.5. Армія контролюється партією і урядом. 6. Держ. контроль над екон. сферою сусп. (держ. власність, командно-адмін. С-ма управління економікою тощо). Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політ. діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Іст. першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комун. тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тотал. політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італ. фашизм ставив за мету діяльності не побудову "нового сусп., а відродження величі італ. нації і Римської імперії". Третій різновид тотал. — націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Нац.-соц. має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів — побудова комуністичного суспільства, фашистів — відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів — світове панування арійської раси.

22.(25)Авторитарні політичні режими.На відміну від тоналіт., авторитарний політ. режим допускає існ. обмеженого плюралізму в різних сусп. сферах, погоджується з існ. окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів. Авторитаризм — тип політ. режиму, який харак.субординацією суб´єктів політ. відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політ. прав і свобод громадян та їх об´єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу. Основні ознаки авторитаризму:- перевага в діяльності держ. органів методу адміністрування, диктату ; - сильна виконавча влада; - концентрація влади в руках одного чи декількох держ. органів; - здійсн. органами виконавчої влади нормотворчих функцій; - звуження сфери гласності та виборності держ. органів; - обмежені громад., політ. та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення; - відчуження народу від влади;- відсутність єдиної ідеології; - опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії; - при боротьбі за владу викор. як законні, так і незаконні методи; - обмеж. чи заборона діяльності опозиційних до існ. режиму об´єднань громадян; - органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політ. доцільності. Залежно від цілей виокремлюють різні види авторит.: – стабілізаційний, метою якого є збереж. Існ. ладу; – альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократ. засади розвитку сусп. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. За цього політ. режиму в сусп. можлива легальна опозиція, і якщо за тоталіт. необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитар.у відданість не обов´язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

23.(26)Суть та типологія суспільних груп.Соц. група - фундамент людського суспільства, і саме сусп. - теж соц. група, тільки найбільша. Під соц. групою прийнято розуміти будь-яку сукупність людей, що мають загальні соц. Ознаки. Соц. групи ділять на: номінальні і реальні; великі і малі; формальні і неформальні; первинні та вторинні. Номінальна група - штучно виділена за якоюсь ознакою сукупність людей, реально не мають жодних зв`язків між собою: виборці, покупці прального порошку певної марки, особи з вищою освітою та ін. Ном.групи виділяються для вирішення як наукових, так і практичних завдань. Великі номінальні групи, виділені за соціально значимими ознаками (стать, вік, професія і т.д.), називаються соц. Категоріями.Реальна група - реально існуюча спільність людей, в якій є зв`язки і відносини між членами і яка взаємодіє з іншими групами (Сім`я, клас, спортивна команда, партія, нація). Члени реал.групи чітко ідентифікують себе з нею, відчувають свою приналежність до групи і усвідомлюють відміну від інших груп. Проміжне становище між номінальними і реальними групами займають групи-агрегати, поєднують в собі риси тих і інших. В залежності від розмірів виділяють великі і малі соц. групи. Великою групою наз. велика сукупність людей,які не мають між собою безпосередніх контактів, але об`єднаних усвідомленням приналежності до групи, способом життя, загальною психологією, звичаями і традиціями: нація, клас, стан, етнічна спільність. Малої групою наз. нечисленна (2-10 чол.) спільність людей, об`єднаних спіл. діяльністю і знаходяться в безпосер. особис. Спілкуванні (сім`я, дружня компанія, виробнича бригада). За характером внутрішньогрупових відносин соц.і групи діляться на формальні і неформальні. У формальній групі статус її членів і внутрішньогрупові відносини реглам. Офіц. правилами, взаємодії є безособистісними і функціональними, мета діяльності чітко визначена. Усі види соціальних організацій - формальні групи. У неформальній групі статус членів і мета діяльності не завжди чітко визначені, взаємодії - міжособистісні і засновані на взаємній симпатії, спільний інтерес або звичкою ( Сусіди, друзі, «тусовщики»). Неформальні групи можуть існ. як у рамках формальних груп, так і окремо і незалежно від них. Первинною групою наз. кооперацію і асоціацію індивідів, безпосередньо взаємодіють один з одним. Це невелике коло людей, що підтрим. стійкі тісні відносини, які відрізняються інтимністю, взаємною симпатією і розумінням. У первинну групу входять особи, про яких можна сказати: «Ми». Для первинних груп характерні емоційна близькість їх членів, тривалість існування, безпосередні взаємодії (Сім`я, компанія друзів). Саме тут індивід вперше знаходить почуття соціальної приналежності і засвоює загальні ідеали. У вторинних групах відсутні безпосередньо міжособистісні відносини, її члени пов`язані між собою опосередковано, діяльністю по досягненню спільної мети. Але і всередині вторинних груп люди утворюють групи первинні. Соц. групи вик. важливі для кожного індивіда соц. Ролі: 1. Інструментальна роль групи: групи утворюються заради виконання певної роботи( робочі групи, колективи); 2. Експресивна роль групи: групи мають можливості задовольнити прагнення членів груп до соц. схвалення, повазі та довірі. Такі групи утворюються стихійно при порівняно невеликій дії ззовні.; ф3. Підтримуюча роль групи. Люди об`єднуються в групи також і для отримання матеріальної і духовної підтримки, ослаблення неприємних відчуттів.

24.(31)Сутність еліти,її роль та функт.Термін еліта в перекладі з французького означає кращі, добірні, обрані групи або представники будь-якої частини суспільства. Ідеї ​​політичного елітизму виникли в далекій давнині. Ще за часів розкладання родового ладу з'являються погляди, що розділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд. Найбільш послідовне обгрунтування і вираз ці ідеї отримали у Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Однак такого роду елітарні теорії серйозного соціологічного обгрунтування не отримали. Перші сучасні, класичні концепції еліт виникли у кінці XIX - початку XX ст. Вони пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса .Політична еліта - необхідний і об'єктивно існуючий елемент соціальної структури будь-якого сучасного суспільства. До основного соціального завдання політичної еліти належить прийняття рішень і контроль за їх виконанням. Це розкриває її центральну роль в управлінні державою і суспільством. У число основних функцій включається також формування та подання групових інтересів різних верств населення. Головною умовою ефективного здійснення політичної еліти її головних функцій є володіння нею всіма можливими в конкретному суспільстві способами управління і влади. Виходячи із завдань, що виконуються політичною елітою, можна виділити чотири основні функції еліти в сучасному суспільстві : - Стратегічну - визначення політичної програми дій шляхом генерування нових ідей, що відображають інтереси суспільства, вироблення концепції реформування країни; - Організаторську - здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичний рішень у життя; - Інтегративну - зміцнення стабільності та єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, недопущення і дозвіл конфліктних ситуацій, забезпечення консенсусу з основоположним принципам життєдіяльності держави. - Комунікативну - ефективне представлення, вираження і відображення в політичних програмах інтересів і потреб різних соціальних шарів і груп населення, що припускає також захист соціальних цілей, ідеалів і цінностей, характерних для суспільства. Щоб ефективно реалізовувати ці функції, еліта повинна характеризуватися такими якостями, як сучасний менталітет, державний тип мислення, готовність до захисту загальнонаціональних інтересів .

25.(32)Концепція еліти В.ПареттоВ. Парето свої погляди виклав у праці "Трактат із загальної соціології" (1916). Він виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість - еліта, її складають індивіди, які вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання.В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу - контреліту. Правляча еліта це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів з елітарними властивостями з нижчих верств суспільства і вилучення тих, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав "законом циркуляції еліт". За В. Парето, існують два головних типи еліт, які послідовно змінюють один одного: еліта "левів" та еліта "лисів". Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, та з часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Тому В. Парето зробив песимістичний висновок щодо "масової циркуляції еліти або просто революції" і стосовно демократії.

26.(33)Концепція еліти Г.Моска.Г. Моска виклав свої погляди на еліту у праці "Основи політичної науки" (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою "Пануючий клас" (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас значно численніший управляється й регулюється першим. Влада завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи - від меншості до більшості. Вчений вважав, що найважливішою здатністю меншості є здатність до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними. Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав аристократичною і демократичною. Перша проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично - шляхом відтворення на власній основі, а друга - в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до закриття і кристалізації політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

27.(34) «Залізний закон олігархії» Р.Міхельса.Залізний закон олігархії — принцип теорії еліт, вперше сформований Р Міхельсом у 1911р. Його суть у тому, що будь-яка форма соціальної організації, незалежно від її початкової демократичності або автократичності, неминуче вироджується у владу небагатьох обраних олігархію . Політичні орієнтації і переконання Р. Міхельса пройшли декілька стадій: анархічний соціалізм, соціал-демократизм, антидемократизм, фашизм. Р. Міхельс вважав, що залучення широких мас до політики значною мірою деформує політичний процес, призводить до загибелі демократії. Він висуває так званий "залізний закон олігархічних тенденцій" в демократії, згідно з яким дієвість демократії обмежена необхідністю існування організації, що спирається на "активну меншість" (еліту). На його думку, еліта змушена домагатися підтримки мас і виступати як виразник їх волі. Але й самі маси зобов'язані підтримувати еліту. Він дійшов висновку, що прагнення до олігархії міститься у самій природі будь якої соціальної організації.Причинами існування цього закону Міхельс вважав об'єктивну необхідність лідерства, прагнення лідерів ставити у якості соціальних цілей свої власні інтереси, довіру юрби (натовпу) лідерам та загальну пасивність пересічних мас населення.З залізного закону олігархії виходить, що демократичне правління неможливе у будь яких великих спільнотах індивидів. Чим більша організація тим менше у ній елементів демократії і більше - елементів олігархії. Міхельс виділив кілька факторів коротко пудсумував їх так: Якщо бюрократія буває, влада зростає. Влада коррупціонує . Міхельс стверджував, що люди відчувають необхідність бути керованими. Бюрократизація і спеціалізація є рушійною силою для залізного закону. Вони призводять до розвитку групи професійних адміністраторів у ієрархічній організації, що, в свою чергу, призводить до раціоналізації та рутинізації повноважень влади і процесу прийняття рішеньБюрократія за своїм принципом призводить до централізації влади лідерами. людей вчать прислухатися до тих, хто має авторитет та владу. Таким чином, пересічні люди не проявляють ініціативу, а натомість чекають від лідерів рішеннь та вказівок, щоб їм слідувати.

28.(35) Співвідношення еліти і демократії.Влада в кожній країні, незалежно від характеру політ ладу, здійснюється певною групою людей – елітою. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять еліта і демократія. Елітаристи вважають, що демократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним процесом, - еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного.Політична еліта з визначається як достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група або сукупність груп, що складає меншість суспільства, яка володіє більше або менше видатними психологічними, соціальними і політичними якостями і безпосередньо бере участь в прийнятті і здійсненні рішень, зв’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Це не тільки ті люди, які формально наділені владою, але й ті, хто відіграє істотну роль у підготовці і реалізації політичних рішень. Еліта займає важливе місце в управлінні за природними, розумовими, фізичними, психологічними якостями. В сучасному постіндустріальному сус-ві існує нова еліта (менеджери, верхівка чиновництва, інтелігенція). Вважається, що влада дедалі більше асоціюється з допуском до знань, інформації (Д Гелбрейт). Це природно, тому що центр влади переміщається від еліти до фахівців. Політолог В Ліпинський відзначав важливу роль еліту пол.-му житті, в становленні національної державності, національної аристократії.теорії еліт різноманітні:- концепції макіавеллістської школі (Моска, Парето, Гелбрейт, Ліпинський- ціннісні теорії(XX ст) еліт намагаються подолати слабкості теорій еліт макіа веллістської школи. І хоча в ціннісних теоріях еліт головною конструктивною силою суспільства вважається еліта, робиться спроба пристосувати теорію еліт до реалій сучасних демократичних держав.Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відновити авторитет еліти. Дедалі частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні - це не правління народу, а уряд, схвалений народом (Йозеф Шумпетер). Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного.

29.(36)Політичне лідерство.Типологія політичних лідерів..Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, 2. Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання .Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління 3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма — винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера.відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:а) лідер-«комівояжер» — сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;б) лідер-«пожежник» — його діяльність — це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій; в) лідер-«маріонетка» — ним керують його прибічники.Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р. Такер, виділяючи лідерів «реальних» і «менеджерів». Перші — це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другі — ті, що майже не впливають на хід подій.Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи: — лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки— лідер-ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. — лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;— лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Одним із складних і важких аспектів, пов'язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождизму. Вождизм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин та ієрархії установ влади корпоративного плану.Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. Одні, як, наприклад американський учений Д. Белл, вважає що наш час вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів . А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба — це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації .Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, та взаєморозуміння.В політології під політичним лідерством розуміють процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину,політичне лідерство – це дистанційне лідерство. За М.Веберу -класифікація політичного лідерства, 1.традиційне лідерство, в основі якого лежать звичай і звичка, традиції і вірування. вожді племен, монархи. 2. харизматичне лідерство, коли за лідером визнаються надзвичайні якості і здібності, іноді магічні3.раціонально-легальне лідерство, що ґрунтується на правилах і законах.політичне лідерство – багаторівневе і багаторольове лідерство. Лідер має орієнтуватись і "працювати” як на найближче оточення / наприклад, на політичну партію чи якусь окрему соціальну групу/, так і на народ в цілому чи якусь велику соціальну групу.політичне лідерство – це корпоративне лідерство. Політичний лідер "грає” свою роль не сам2. Політичне лідерство виконує в суспільстві ряд важливих функцій: -формування в суспільстві спільних цілей і цінностей та об’єднання навколо них громадян; -формулювання та прийняття політичних рішень;-забезпечення зв’язку влади та мас в процесі здійснення влади; -мобілізація мас на виконання поставлених завдань; -формування в масах оптимізму та ентузіазму, готовності і бажання виконувати поставлені завдання; -соціальний патронаж, захист та підтримка мас.

30.(37)Концепція політочного лідерства.Проблема політичного лідерства має давню історію. Так, ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певний історичний період вимагав свого лідера, вождя, і в кожний період з’являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання необхідного лідера.В епоху Відродження почався небувалий злет мистецтва та науки. Тоді й створив свою теорію італієць Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що лежить в основі людської природи — інтерес, або жадоба влади і наживи. Н. Макіавеллі виділив такі типи лідерства: лідери-леви і лідери-лиси. Вони розрізняються схильністю до силових методів або до хитрості та гнучкості. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї Чезаре Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо своєрідну теорію якостей лідера, згідно з якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.Свою теорію лідера-надлюдини розвинув німецький вчений Ф. Ніцше (1844-1900). Лідер, за його концепцію, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі всі якості, що ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоби стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії німецького вченого.Французький соціолог Г. Тард (1843-1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного розвитку, і тому цю роль виконує лідер.Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс(1818-1883), визначаючи лідера як особу, що має набір певних особистих якостей, таких, як уміння, знання авторитет, організаторський талант, та є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.У політичній теорії існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.1.Теорія рис лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що єнеобхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабне мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій і т.д. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати "підхід" до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Ці якісні та кількісні характеристики мають привести до створення нової якості, тобто лідерові належить уміло вирішувати весь комплекс вище означених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.2.Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певнійситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.3.Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливівідносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути односторонніми, коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.

31.  Політична партія — це об'єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утворюється для участі у виробленні та здійсненні державної політики, виборах органів влади, представництва в їх складі.Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об’єднань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це основне — неполітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бути суб'єктами політичної системи.Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі. Політичні партії за умов демократичного політичного режиму виконують такі функції:1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;2} представництва політичних інтересів різних соціальних груп;3) формування політичних програм щодо можливих напрямків розвитку суспільства та держави;4) забезпечення конкуренції політичних поглядів; 5) підготовки кадрів для політичної діяльності; 6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні Інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демократії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непорушності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — гарантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приводить до того, що сама сутність цих політичних систем часто визначається зарубіжними політологами як «правління політичних партій або як «партійна демократія».

32. (38)Суть пол..партій та їх функц.у суспільстві.Етапи  історичного розвитку партій Ще в стародавньому Римі виділяються угрупування прихильників того чи іншого політика, а частіше - того чи іншого аристократичного роду. Саме вони стали першими формами політичних об’єднань, протопартіями. Дістали вони в літературі назву “родових партій”. Історично партії, в сучасному їх значенні, є утвореннями порівняно недавніми, пов’язаними зі становленням і еволюцією буржуазної державності та демократії. Стають вони необхідним елементом суспільно-політичної структури коли соціальний організм досягає відповідного ступеню складності і боротьба різних класів, які чітко усвідомлюють свої інтереси, перетворюється в політичну боротьбу, а відтак і в боротьбу за державну владу.Спочатку організаційно-політичний поділ громадської думки на різноманітні ідейно-політичні течії відбувався по лінії боротьби між феодалізмом та капіталізмом. В міру того як нові соціальні класи та верстви почали приймати участь в політичному житті виникають прокапіталістичні партійно-політичні утворення. Початковою їх метою було не стільки здійснення влади, скільки здійснення впливу на неї з метою розширення своїх політичних прав та свобод.В міру розвитку буржуазії відбувається і зміна характеру самих політичних партій, їх діяльності, функціональної спрямованості, ідеологічної орієнтації, організаційної структури. На цьому етапі має місце поступовий перехід від “елітарних” партій до “класичних”, а згодом і до “сучасних” політичних партій, які почали з’являтися з 70-х років ХІХ ст.Буржуазно-демократичні перетворення в державній і суспільно-політичній сферах радикально змінили становище партій, змусили їх змінити свої функції. Основним імпульсом такої трансформації став вихід народних мас на політичну арену і необхідність їх залучення до політичної боротьби. Ця трансформація змусила політичні партії серйозно перебудувати свою пропаганду і організацію. Потреби збільшення кількості членів партії і завоювання підтримки широких верств виборців вимагали радикальної перебудови їх організаційної структури в напрямку збільшення їх централізації і дисципліни. Перетворення традиційних “елітарних” партій в партії “масового” типу стимульовалось і прискорювалось появою масових пролетарських партій, які принципово відрізнялися від буржуазних партій як своєю класовою природою так і характером діяльності, принципами та формами, організаційною структурою. Поява на політичній арені партій пролетаріату робить протистояння між буржуазними та пролетарськими партіями основою політичного протистояння.Перемога соціалістичної революції в Росії мала також відчутний вплив на розвиток політичних партій. Під її впливом в ряді держав виникають комуністичні партії, відбувається піднесення масового революційного руху, що змушує буржуазні політичні партії вдаватися до політики соціального маневрування, включення в свої програми пунктів, що відображали потреби широких народних мас.Прийняті в сучасній політичній науці етапи розвитку політичних партій розроблені М.Вебером. М.Вебер виділяв три основні етапи розвитку політичних партій. Перший етап – аристократична група, другий – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Етапи ці відрізняються класовою суттю партій, їх організаційною будовою та інтересами, змістом ідеологічного конфлікту між ними. Щоправда при цьому слід мати на увазі, що ця класифікація стосується переважно країн Європи і може бути прийнята лише з певними застереженнями для США та для країн що розвиваються. Перших два етапи стосуються передісторії партій і лише останній  - стосується сучасних політичних партій.Однак лише деякі політичні партії Європи пройшли в своєму розвитку через всі три етапи виділені М.Вебером. Незначна кількість партій розвивалися з т.зв. аристократичного етапу, більшість європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій  в класичному значенні цього поняття. Відмінності в генезі партій  впливають на відмінності в їх організаційній будові і методах діяльності.Загальновизнаними причинами виникнення сучасних політичних партій було зростання ролі парламенту в політичному житті, а також поява загального виборчого права. Скрізь, де суспільний устрій базується на застосуванні загальних виборів і де існують політичні інститути, котрі обираються загальнонародно (парламент, президент) – там скрізь виникають політичні партії як інституції, що організовують виборців. В таких країнах як Росія, Австро-Угорська імперія, колоніальних державах формування політичних партій відбувається швидше ніж формується загальне виборче право і є одним із елементів боротьби за нього.Дж. Ла Паломбара і М. Вейнер аналізуючи причини виникнення політичних партій вказують, що крім інституційних  причин виникнення політичних партій істотну роль відіграють політичні кризи та тенденції модернізації суспільного устрою. До числа таких криз вони відносять кризу легітимності існуючого ладу, кризу пов’язану з територіальним устроєм держави та кризу участі, яка пов’язана з прагненням мас до участі в процесі управління державою. Таким чином в світовому контексті загальними причинами виникнення політичних партій можна вважати наступні: 1) появу загального виборчого права, 2) політичну активізацію мас (в першу чергу пролетаріату), 3) пробудження національної свідомості в колоніальних державах.В ХХ ст. в результаті науково-технічного прогресу (в першу чергу завдяки розвитку засобів масової комунікації) існування партій як інструменту організації суспільства стає необхідним навіть в недемократичних режимах.

32.(40)Типологія політичних партій. Тип партії — це поняття, що включає в себе найбільш істотні ознаки групи політичних партій. Типологія партій може будуватися за різними критеріями. Відповідно до характеру внутрішньої організації партії класифікують як кадрові й масові. Кадрові партії звичайно невеликі за своїм чисельним складом, але в них існує тверда дисципліна й чітко виражена організаційна структура. їхнє завдання полягає в тому, щоб у період виборів забезпечити підтримку кандидатам від партії з боку більшості виборців у конкретному окрузі. Це досягається підбором професійних партійних кадрів, здатних ефективно організувати й провести виборчу кампанію. Типові риси кадрової партії: • невелика чисельність членів партії; • олігархічний характер партії, тобто в неї входять в основному депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу — люди, що професійно займаються політикою; • наявність апарата, що обслуговує вищі керівні органи партії; • відсутність сильних організацій на місцях; • відсутність механізму офіційного прийому до партії й інституту обов’язкових членських внесків; • електоральний характер, тобто партія пожвавлює свою діяльність головним чином під час виборів. Типовий приклад кадрових партій — партії демократів і республіканців у США. До даного типу належить більшість європейських партій консервативної орієнтації. Масові партії— це великі організації, які мають складну внутрішню структуру й високий ступінь ідеологізованості. Свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної й соціал-демократичної орієнтації. Типові риси масової партії: • висока чисельність; • формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу догори; • упорядкована діяльність широкої мережі низових організацій; • тісний і постійний взаємозв’язок між членами партії; • чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, але й активно беруть участь у справах партії; • крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичній та ідейно-виховній роботі; • акцент робиться на рекрутуванні нових членів, організації кампаній у зв’язку з різними політичними подіями, проведенні дискусій з різних теоретичних і практичних проблем і т. д. За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного й парламентського типу. Партії авангардного типу використовують у своїй діяльності засоби й методи, які перебувають на. межі або поза законом. До них належать: силовий натиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне насильство й терор і т. ін. Для партій парламентського типу властиві методи й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони виражають через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена, насамперед, у парламенті й місцевих органах влади. Партії парламентського типу природно зацікавлені у збереженні стабільності існуючої політичної системи. За місцем у системі влади виділяють правлячі й опозиційні партії. Правлячі — це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у парламенті й сформували уряд. Опозиційні — це ті партії, які перебувають в опозиції до уряду. У демократичних державах опозиція представляє один з повноправних політичних інститутів, будучи невід’ємним елементом механізму стримування й противаг у політичній системі. Функції опозиції досить різноманітні. Насамперед, це основний канал вираження соціального невдоволення мас. Критикуючи офіційний курс уряду й беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має можливість домагатися принципових поступок і коректувати політику. Крім того, наявність опозиційний партій обмежує зловживання владою, перешкоджає порушенню громадянських і політичних прав і свобод населення. Представляючи альтернативні політичні програми, опозиційні партії дають громадянам можливість зробити власний вибір. У політичному спектрі кожної країни розрізняються партії праві, ліві й центристські. Традиція ділити політичні сили на «праві» й «ліві» бере свій початок із часів французької революції 1789 р., коли на засіданні французького парламенту праворуч від голови розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч — радикали, які відстоювали ідеї загальної рівності. Помірні займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін. Залежно від конкретної політичної ситуації «ліві» можуть стати «правими», а «праві» — «лівими».

33.(41)Місце і роль партій у пол..системі. Політична партія — це організація, що об'єднує на добровільній основі найбільш активних представників тих чи інших класів, соціальних верств і гуртів. Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, покладають на своїх членів певні обов'язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям бути могутнім чинником  підвищення рівня організованості політичного життя. Зміст і сутність політичних партій розкриваються через їх класифікацію. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що  виражають інтереси:

1) окремих класів

2) окремих соціальних верств та гуртів;

3) кількох класів та соціальних  гуртів

3 ідеологічного погляду розрізняють:

1) ідейно-політичні або світоглядні партії;

2) прагматичні або партії виборчої кампанії.

За принципами організації розрізняють:

1)      кадрові партії;

2) масові  партії

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства 4) партії, в яких відсутній інститут офіційного членства;

5) парламентські партії.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу й участь в її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо. Надзвичайно важливою проблемою сьогоднішнього життя всіх країн світу є співвідношення однопартійності та багатопартійності. суспільства.

34.(43)Типи партійних систем та їх характеристика.партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж.  Типологія партійних систем Дж. Сарторі базується на якісних критеріях і охоплює:1. Однопартійну систему, що має такі ознаки:— існування тільки однієї легальної партії та заборона утворення інших;— зрощення партійного апарату з державним;— тоталітарний політичний режим.2. Систему з гегемоністською партією — існує декілька партій, але одна є постійним політичним гегемоном. 3. Систему домінуючої партії — домінуюча партія демократично співіснує з іншими партіями. 4. Двопартійну систему, яка характеризується такими рисами:— наявністю кількох політичних партій;— існуванням двох партій, значно пріоритетніших за інші;— формуванням складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах;— впливовою опозиційною партією, яка програла вибори;— демократичним політичним режимом.5. Систему поміркованого (обмеженого) плюралізму:— наявність у країні багатьох політичних партій;— репрезентація в парламенті лише кількох партій;— репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій;— відсутність позасистемної опозиції;— демократичний політичний устрій. Залежно від механізму формування уряду вирізняють декілька варіантів системи обмеженого плюралізму: — однопартійне правління — уряд формується партією, яка дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах;— двоблокова коаліція — уряд формується одним із двох блоків, що перемогли на виборах;— мультипартійна коаліція — уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. 6. Систему крайнього (поляризованого) плюралізму: — наявність багатьох політичних партій; — гострота ідеологічного розмежування між ними; — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду партіями центру; — наявність двосторонньої деструктивної опозиції; — демократичний політичний режим. 7. Атомізовану партійну систему: — наявність і незначна впливовість усіх партій; — присутність серед опозиційних партій позасистемних; — формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; — демократичний або авторитарний політичний режим.

Існують два різновиди атомізованої системи: — система крайнього плюралізму — уряд формується або на

широкій коаліційній основі, або за позапартійними критеріями; — авторитарна псевдопартійність — багато партій ведуть боротьбу,

але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебуває в

руках військової верхівки.

35.(44)Суть та структура політичного процесу. Невід'ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес, який розкриває специфічні риси і грані цієї сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію соціальних і політичних структур суспільства, ту площину політики, де виконуються ролі й функції головних суб'єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального й політичного життя. В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу. Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. сі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб. Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. 

36.(45)Пол.діяльність:суть,структура,детермінанти. Оскільки існує політичне життя суспільства, політика як така і є люди, які нею займаються, якнайшвидше потрібно розглянути питання, пов'язані з власне політичною діяльністю в різних суспільних умовах. На характер політичної діяльності впливають об'єктивні та суб'єктивні детермінанти, які змінюються під впливом політичних дій та процесів, що відбуваються у суспільстві. До об'єктивних детермінант належать суспільні потреби, інтереси певних соціальних груп, інституцій, угруповань тощо. До суб'єктивних детермінант — політична свідомість, правова, політична, психологічна культура тощо. Зрозуміло, що об'єктивні та суб'єктивні детермінанти політичної діяльності перебувають у діалектичному взаємозв'язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність політичної діяльності. Французький політолог Ж. Бодуен розглядав три основні концепції політичної діяльності: елітарну, плюралізму еліти і моделей майбутнього державного управління. Отже, доходимо висновку, що сутність політичної діяльності полягає не стільки у боротьбі за владу, скільки в регулюванні політичних відносин у суспільстві, досягненні злагоди та взаєморозуміння громадян, їхніх спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі.

37.(47)Суть,види та специфіка пол..рішень. Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Вони бувають: загальнодержавні, регіональні та місцеві; колегіальні та одноосібні; стратегічні і тактичні. Існують також оперативні рішення, що їх приймають задля залагодження гостроактуальних поточних проблем.Залежно від впливу на політичну або суспільну систему політичні рішення можуть бути функціональними або дисфункціональними. Так як головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, то політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну; їх головна особливість, порівняно, наприклад, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявляти, ураховувати, гармонізувати суспільні інтереси. 

38.(50)Політична соціалізація особи:суть,основні етапи та форми.

1ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард.

Політична соціалізація передбачає комплекс заходів , які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення.

Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Етапи 1-й – політична соціалізація в родині. Починається вже у віці 3-4 років, коли завдяки батькам, засобам масової інформації, найближчому оточенню дитина набуває перших знань про політику. На цьому етапі діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто “закладаються” політичні норми й цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю.

2-й – політична соціалізація в школі. Відбувається не лише кількісне накопичення знань про політику, а насамперед формується ставлення до неї. Це відбувається значною мірою під впливом учителів, засобів масової інформації, а також стихійних чинників. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й погляди, набуває початкового досвіду соціальної практики, особливо через участь у діяльності дитячих організацій. Результати соціологічних досліджень свідчать, що найактивніше політичний світ дитини формується десь у 11-13 років.

3-й – політична соціалізація в суспільстві – додаються нові механізми трансляції політичних цінностей, зокрема неформальних (молодіжні групи, молодіжна субкультура загалом). Саме на цій стадії формується власне політичне “я”. У 16-річному віці люди одержують паспорт, а з 18 – юридичне право на участь у політичній діяльності.

Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі. Політична активність проявляється аж у ранній дорослості, а участь у голосуванні та ідентифікація з певними політичними партіями активізується у 20-30 років, після чого йде тенденція або до підвищення, або до зниження.

4-й – політична соціалізація у дорослому житті – триває аж до досягнення людьми зрілого віку (40-60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погляди й поведінку

ФОРМИ – може набувати форми відвертого або прихованого передавання досвіду:

відверта форма – містить безпосереднє передавання інформації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення суспільних дисциплін;

прихована форма – це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних рішень, поведінку

39.(51)Політична ідеологія:суть і структура

2Узагальнюючи, політичну ідеологію можна з'ясувати, як сукупність переважно систематизованих ідей, поглядів, уявлень тій чи іншій соціальної групи (спільності), що містить теоретичне (концептуальне) осмислення політичного життя і захищаючу її інтереси і цілі з допомогою політичної влади - чи на неї.

Політична ідеологія є переважно духовним знаряддям еліти. Проте її реальна роль суспільстві залежить від цього, який вплив вона надає на стан суспільної свідомості.

У межах будь-який ідеології, будь-якого ідеологічного вчення вирізняються такі структурні компоненти чи рівні:

1)Теоретико-концептуальний, який утворюють основні тези, котрі розкривають цінності й ідеали певного громадського класу, нації чи держави, або групи прихильників певного напряму політичного розвитку (наприклад, реформатори, консерватори чи революціонери);

2)Программно - політичний, у якому соціально - філософські принципи чи ідеали перетворюються політичної елітою на конкретні програми, гасла й підвищити вимоги, сприяючи прийняттю політичним керівництвом певних політичних прийняття рішень та здійсненню що з ними дій;

3)Актуализированний, що є усвідомлені громадянами конкретні політичну мету, і навіть їх реалізація з допомогою конкретних методів і безкомпромісність дій

40.(53)Політична свідомість та її рівні.

Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.

Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства.

Політична свідомість – явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний, емпіричний і теоретичний.

Щоденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціального шару, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість, уривковість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки його якісним станом визначаються важливі рішення

Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.

Між емпіричним і щоденним рівнями політичної свідомості існує чимало загальних рис. Їм обом притаманні яскраво висловлені психологічні риси: почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняття політичних подій, що відбуваються політичних. Психологічний компонент політичної свідомості особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності, кризових ситуаціях, перехідні періоди суспільного розвитку.

Теоретичний рівень політичної свідомості – найбільш високий східець в пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.

Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності.

На теоретичному рівні зміст політичної свідомості закріплюється в формі наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, вчень, концепцій і доктрин.

42.(55)Поняття пол..поведінки.Типи і види пол..поведінки.

Політична поведінка — це будь-яка форма участі у здісненні влади або протидія її здісненню. Є два типи політичної поведінки: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

1. звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

2. громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;

3. громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4. громадський, особливо політичний, діяч;

Закрита політична поведінка також може проявлятися в різних формах, а саме:

1. виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2. політична виключеність як результат недосконалості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах та байдужості до їхньої діяльності;

3. політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співпраці з нею.

4. політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства думка, що кожен захищає себе сам, і надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.

43.(56)Політична участь:суть і основні форми.

Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести: - дії по делегуванню політичних повноважень (електоральна поведінка);- активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і партій у виборчих компаніях;- професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;- відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;- участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.Історія людства доводить, що всі досить помітні політичні зрушення супроводжуються і, водночас, спричинюються прагненням раніше пригнічених груп і верств отримати доступ до політичної влади, до участі в державному управлінні. Становлення і занепад багатьох політичних утворень, життєздатність одних політичних феноменів, інститутів і нежиттєздатність інших, політична стабільність і нестабільність, війни, революції та інші політичні конфлікти тощо отримують глибинне пояснення завдяки розгляду саме політичної участі.Суб’єктами політичної участі виступають – індивіди; соціальні групи і верстви; культурно-професійні, етнонаціональні, конфесіональні та політично згуртовані спільності; всі дорослі громадяни державно -організованих суспільств; врешті, міжнародні спільноти (наприклад, під час виборів у Европарламент). Вони безпосередньо чи будь-яким іншим чином залучені до вироблення і реалізації політичного курсу держав, політико-управлінських рішень, до рекрутування політико-посадових осіб та впливу на їх діяльність.Політична участь характеризується багатоманітністю; це явище із захопленням класифікують політологи. За масштабами участь здійснюється на рівні місцевої, регіональної, державної чи міжнародної політики. Згідно сили політичного впливу участь поділяють на пряму (безпосередню) чи опосередковану, загальну і обмежену. Відповідно до системи використаних політичних засобів виокремлюють мирні та насильницькі, добровільні та примусові, традиційні й інноваційні, легітимні та нелегітимні, законі (легальні) і протиправні (нелегальні) різновиди політичної участі.За ступенем активності політичну участь поділяють на пасивну і активну. Дані типи участі можливо сполучити ще з двома параметрами: припустимі та неприпустимі форми політичної участі. Політична активність класифікується також на конвенціальну, тобто легальну, регламентовану законом політичну участь та неконвенціальну – незаконні види участі /демонстрації, пікети, мітинги, не разрешенніе владами і т.п./.

Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);“ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована” певними політичними групами, організаціями чи державою.

Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів та форм політичної участі; зокрема, в демократичних суспільствах домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна участь, але окремі елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних обставинах. Отже, засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки виявляють перш за все процесуально-функціональні властивості політичної системи даного суспільства, особливості його політичної культури.

Політична участь виконує певні соціальні функції: 1) відображення, узгодження і реалізація різних інтересів та вимог; 2) відбір політиків та управлінців; 3) рекрутування і просування по службі (політичній кар’єрі) публічних політиків та управлінців (“політичних адміністраторів”); 4) залучення населення до вироблення і реалізації політичних рішень; 5) політична соціалізація; 6) упередження та розв’язання конфліктів; 7) боротьба з бюрократизмом і скасування відчуження громадян від політики та управління.Завдяки цим функціям, політичну участь населення визнано в числі головних прав людини, які отримали міжнародно-правове визнання. Так, ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Рез. 2200(ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р.) містить наступні положення: “Кожен громадянин повинен мати без якої б то ні було дискримінації право і можливості: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на дійсно періодичних виборах, які здійснюються на засадах загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпеченні вільного волевиявлення виборців; в) мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби”.