1. У традиційному уявленні порівняльне літературознавство - це галузь науки про красне письменство, яка займається зіставленням еволюційних тенденцій національних літератур, вивченням безпосередніх та опосередкованих взаємин між ними, їхніх подібностей і відмінностей. Згідно з визначенням польського дослідника Генрика Маркевича, порівняльне літературознавство має справу з різноманітними літературними явищами: як окремими творами, їхніми фрагментами чи певними аспектами, так і сукупними комплексами мистецьких творів, як-от творчість письменника, літературний жанр, стильовий напрям тощо; однак на відміну від історіографічного дослідження, яке має монографічний характер, об´єкт порівняльного дослідження є, як мінімум, бінарним, тобто складається з двох співвідносних складових, котрі можуть бути не лише рівновеликими («Нова Елоїза» Руссо і «Страждання молодого Вертера» Ґете), а й неоднаковими за обсягом (наприклад, «Пісні Оссіана» Макферсона і французький романтизм), проте мають належати до різномовних літератур чи одномовних, але різнонаціональних.
Розвиваючись упродовж останнього півстоліття в напрямі культурології та інтердисциплінарних студій, літературна компаративістика значно розширила свою дослідну царину, охопивши такі зіставні аспекти, як «література й інші мистецтва», «література і фольклор», «чоловіче і жіноче письмо» тощо. Вже у 1961 р. відомий американський германіст і компаративіст Генрі Ремак запропонував розширене визначення:
Порівняльне літературознавство - це дослідження літератури, що виходить поза межі окремої країни, а також вивчення зв´язків між літературою, з одного боку, й іншими царинами знання і свідомості, такими, як мистецтво (наприклад, малярство, скульптура, архітектура, музика), філософія, історія, гуманітарні дисципліни (наприклад, політика, економіка, соціологія), наука, релігія тощо - з другого боку. Тобто це порівняння однієї літератури з іншою або іншими і зіставлення літератури з іншими сферами людського вираження.
Паралельно з назвою порівняльне літературознавство в українській мові вживають термін літературна компаративістика (і точніший його варіант літературознавча компаративістика), що походить від лат. comparativus - порівняльний. Поширений термін littérature comparée (порівняльна література) виник у XVIII ст. у Франції і закріпився як назва наукової дисципліни в середині наступного століття, коли почала формуватися нова наука. Це не означає, що термін був одностайно прийнятий. Навколо нього точилися суперечки, а спроби замінити його на точніший не увінчалися успіхом, і в літературознавстві остаточно утвердилася калька з французького варіанта littérature comparée: в італійській мові - letteratura comparata, іспанській - literatura comparada, англійській - comparative literature, польській - komparatystyka literacka, японській - hikaku bungaku. Німці вживають розгорнуте й точніше формулювання - vergleichende Literaturwissenschaft (порівняльне літературознавство), або vergleichende Literaturgeschichte (порівняльна історія літератури). Звідси походять відповідники - український (порівняльне літературознавство), російський (сравнительное литературоведение) та білоруський (параунальнае літаратуразнауства).
Як наукова галузь порівняльне літературознавство виникло з потреби досліджувати національне письменство в поза(між)національному просторі - спершу в культурних контекстах, близьких мовно або географічно, а відтак - у світовому масштабі. Таке порушення кордонів зробило компаративістику, за образним висловом французького вченого Симона Жена, митником, який стежить за переходом книг через «державний кордон» і тримає в полі зору безпосередні та опосередковані взаємини між літературами.
Традиційна проблематика компаративістики зосереджена передовсім у царині міжлітературних зв´язків і взаємодії. Ці зв´язки починаються переважно від безпосереднього впливу одного письменника на іншого. Так, аналізуючи «ліричну драму» І. Франка «Зів´яле листя», жодний дослідник не омине впливу на українського поета роману Й.-В. Ґете «Страждання молодого Вертера». Цей вплив був би виявлений і тоді, якби Франко не цитував у передмові слів Ґете «Sei ein Mann und folge mir nicht nach!» («Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»). Степан Тудор ніде не зазначив, що він був обізнаний з романом Дж. Джойса «Улісс», але сама назва його роману «День отця Сойки» і деякі композиційні особливості вказують на такий вплив. А поеми болгарина Петка Славейкова «Бойка-воєвода», «Милена», «Джерело Білоногої» позначені знайомством із творчою манерою Шевченка. В усіх трьох наведених прикладах міжлітературний зв´язок охоплює різні аспекти: у першому - едейно-філософський, у другому - структурний, у третьому - стильовий, але скрізь він виявляється доволі виразно як наслідок безпосереднього впливу одного твору на інший.
Зазвичай порівняльне літературознавство дефініціюють як вивчення літератури з інтернаціональної перспективи. З методологічного погляду, це зобов´язує залучати до компаративних студій тексти, написані різними (двома і більше) мовами. Однак це не означає, що поза увагою залишаються взаємини внутрішньолітєратурного характеру, позаяк без порівняльного висвітлення процесів і явищ національної літератури неможливе дослідження її історії. Адже розвиток будь-якого письменства позначений конфліктною зміною літературних епох, коли кожне молоде покоління критично ставиться до спадщини попередників, висуває нові гасла і виробляє власний стиль. Скажімо, українську літературу XIX ст. неможливо досліджувати без урахування могутнього впливу на подальший її розвиток спершу І. Котляревського, а відтак Т. Шевченка. З одного боку, ці впливи стимулювали оновлення і збагачення літератури, а з другого - затримували її поступ, бо перетворювалися в жанрово-стильову і тематичну інерцію («котляревщина» як бурлескно-травестійний пласт розважального чтива в першій половині століття, епігонство Шевченкової манери в пошевченківську епоху), з-під якої важко було звільнитися навіть таким обдарованим митцям, як Павло Білецький-Носенко, Петро Гулак-Артемовський, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович.
А на зламі XIX і XX століть у кризовій ситуації зламу опинилася спадщина видатних представників класичного реалізму. В цьому контексті була закономірною поява статті Миколи Євшана «Боротьба генерацій і українська література» (1911), пронизаної турботою автора про те, аби українське письменство в добу світоглядно-естетичної переорієнтації не опинилося на узбіччі загальноєвропейського літературного процесу.
Однак у процесі такої переорієнтації, зміни семіозису важливо не втратити національного обличчя літератури, тому первень материнський, автохтонний, за термінологією Ю. Лотмана, часто вступає в суперечність із запозиченим, «імпортованим» елементом, породжуючи внутрішню конфліктність тексту. Зміна семіозису в українській літературі початку XX ст. спричинила протистояння не тільки між традиціоналізмом (С. Єфремов) і модернізмом (М. Євшан), а й усередині українського модернізму - помітно розійшлися позиції «Молодої Музи», відвертіше орієнтованої на космополітичне «мистецтво для мистецтва», і «Української Хати», засади якої можна визначити як національний модернізм.
Наголос на тому чи іншому аспекті літературного процесу залежить від рівня розвитку літератури певної історичної епохи. Період становлення національної літератури характеризується рецепцією і трансформацією різнорідних за походженням текстів і мистецьких форм (наприклад, травестія, переклад і переспів у творчості І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, П. Білецького-Носенка та інших зачинателів новочасної літератури). Упродовж свого жанрового і стильового розвитку національне письменство вступає в активний контакт з літературою близьких і віддалених регіонів, не тільки сприймаючи мистецькі цінності, а й постачаючи їх на світовий літературний ринок.
Не заперечуючи можливості порівняльних характеристик у рамках однієї літератури, американські вчені Р. Веллек та О. Воррен стверджують, що порівняльне літературознавство охоплює зв´язок однієї чи кількох літератур, але відзначають суперечність такого розуміння. Бо якщо лише зіставляти різні твори чи досліджувати вплив одного автора на іншого, то обсяг поняття «порівняльне літературознавство» непомірно звужується, якщо ж трактувати предмет цієї галузі як «світову літературу», то обсяг стає зашироким, оскільки поняття «світова література» може означати літературу всього світу (за Ґете), або ж надбання світового мистецького досвіду, синтез найвидатніших здобутків.
2. Як наукова дисципліна компаративістика складається з багатьох компонентів, причому різні вчені класифікують їх неоднаково. Дмитро Наливайко виділив кілька класифікацій, але всі вони так чи інакше охоплюють такі проблеми: літературні зв´язки та впливи, аналогії і розбіжності в галузі тематики і проблематики; типологія літературних напрямів і жанрів; національне й інтернаціональне. Крім того, останнім часом набувають актуальності порівняно нові компаративістичні галузі: імагологія, постколоніальні студії тощо.
Отож можна виокремити такі основні розділи (дослідні напрями чи галузі) сучасної літературної компаративістики:
- порівняльно-історичне літературознавство (вивчення генетичних і контактних зв´язків);
- рецептивна естетика, зокрема критична рецепція і перекладознавство;
- типологічне дослідження літератури;
- інтертекстуальні студії;
- інтермедіальні студії (міжмистецьке порівняння - висвітлення зв´язків літератури з іншими видами мистецтва);
- інтеркультуральні студії, зокрема постколоніальні студії, а також імагологія (розділ компаративістики, що вивчає образи народів у літературній рецепції інших етносів та регіонів).
Компаративістика ставить собі за мету вивчення літературних явищ (твору чи літературної спадщини письменника, жанру і стилю) через вихід за межі окремого національного письменства. Зіставляючи таким чином національні літератури, компаративістика прагне глибше пізнати як їхні спільні і самобутні риси, так і закономірності світового літературного процесу, проектуючи їх відтак на широкі мистецькі, культурні, історичні, ідеологічні, етнічні контексти минувшини і сучасності.
Статус літературної компаративістики, тобто її місце серед інших гуманітарних дисциплін, - питання дискусійне. Традиційний погляд трактує компаративістику як галузь, яка зі своєю методикою і методологією є розділом літературознавства. Жан-Марі Kappe, Франк Вольман, Діониз Дюришин розглядали компаративістику ще вужче - як частину історії літератури. Рене Веллек та Остін Воррен вважали її методологією, тоді як Віктор Жирмунський відносив її до методики, а не методології - це, мовляв, методичний засіб історичного дослідження, який може бути застосований з різною метою в рамках різних методів.
Автори праці «Що таке порівняльне літературознавство?» П´єр Брюнель, Клод Пішуа та Андре-Мішель Руссо ладні трактувати компаративістику як самостійну галузь науки про літературу, бо переконані, що розчинення серед інших літературознавчих підходів прирече її на вимирання.
Проте таку думку поділяють не всі. Польський учений Боґуслав Бакула (а ще раніше, у першій половині XX ст., таке ж міркування висловлював італієць Бенедетто Кроче) вважає компаративістику не самостійною дисципліною, а галуззю історії літератури, її частиною. Він стверджує, що важко назвати специфічні методи дослідження, які були б властиві тільки їй. І коли на ґрунті теорії такі методи можна було б висунути, то для аналізу тексту дослідник змушений користуватися інструментарієм, загальноприйнятим у різних галузях літературознавства. Тому польський учений трактує літературну компаративістику як метатеорію. Він виходить з того, що підставою для порівняльної характеристики є не рецепція (звідси неможливість спиратися на феноменологію чи рецептивну поетику, включно з Яуссовим горизонтом сподівань), а опертя на предмет дослідження, знаходження того, що справді можна порівнювати для з´ясування спільного й відмінного.
Через те що в останні десятиліття посилилися тенденції розширення методологічних обріїв і дослідних царин, літературну компаративістику часто розглядають не в контексті літературознавчих дисциплін, а ширше - як частину порівняльних культурних студій (Ст. Тотосі де Зепетнек та ін.). Скажімо, Петер Зіма, також трактуючи компаративістику як метатеорію, виходить із міжкультурного та міждисциплінарного характеру цієї галузі, котра активно взаємодіє з різними царинами наукового досліду.
3. Порівняльне літературознавство, за загальним визнанням, стає сьогодні, у час зближення культур, однією з найперспективніших галузей науки про літературу. Безперечно, компаративістика тісно зв´язана з історією національного письменства та світової літератури і теорією літератури, займаючи проміжне, опосередковане місце між цими спорідненими галузями.
Обопільним є, наприклад, зв´язок компаративістики з історією й теорією літератури, адже дослідження внутрішньо- і міжлітературних закономірностей дає матеріал для теоретичних узагальнень, а теоретико-літературні категорії служать аналітичним інструментарієм для компаративних студій. У цьому плані порівняльне літературознавство найближче підходить до завдань, які стоять перед теорією літератури: не раз важливі теоретичні поняття й концепції народжуються і відточуються в царині компаративістики (як-от поняття стилю, інтертекстуальності тощо).
Важливими є стосунки компаративістики з історією світової літератури. Обидві дисципліни між собою тісно пов´язані, та все ж кожна має власне окреслення. Поняття світова література утвердилося в XIX ст. Ужив його вперше Йоганн-Вольфґанґ Ґете, задекларувавши у 1827 р., що на перший план висувається тепер саме «світова література» (Weltliteratur):
Уже протягом тривалого часу зусилля найкращих поетів і тих, хто пише на естетичні теми, з усією очевидністю скеровуються на загальнолюдське. В кожному окремому явищі - історичному, міфологічному чи легендарному, цілком чи частково витвореному свавільною уявою, можемо спостерігали, як оце загальне дедалі помітніше просвічує і проступає через національне й особисте
Однак великий митець мав на увазі не злиття національних літератур у якусь «одну всесвітню» (саме таку утопічну ідею в «Маніфесті Комуністичної партії» 1845 р. виснували Маркс і Енґельс із реальних процесів посилення міжнаціональних зв´язків), а навпаки - піклувався про налагодження міжкультурного спілкування задля кращого взаєморозуміння і духовного збагачення народів:
Нам треба спізнати особливості кожної нації, щоб визнати її право на них, щоб саме завдяки їм спілкуватися з нею; адже особливі риси, притаманні нації, подібно до її мови й карбованих нею монет, полегшують спілкування, навіть більше: тільки вони й роблять його по-справжньому можливим. Воістину загальної терпимості найпевніше можна добитися тоді, коли ми полишимо кожному індивідові й кожній народності їхні особливості, однак при цьому ні на крок не відступимося від переконання, що істинною заслугою є лише та, котра належить усьому людству.
Твердження Ґете засвідчило, що в цей час, тобто на початку XIX ст., відбувається обмін духовними цінностями, зокрема цінностями європейської та інших світових культур (свідченням того стала поетична книжка «Західно-східний диван» самого Ґете). Поява категорії світової літератури започаткувала новий етап у розвитку письменства в тому сенсі, що це поняття констатувало певну універсалізацію мистецького мислення. Відтоді кожну національну літературу критики почали розглядати не лише у власних рамках, а й у більш чи менш широкому міжлітературному контексті: дослідження літературних напрямів, жанрів, образів, сюжетів переступило національні кордони, поширювалося в літературному просторі й часі і, мандруючи від одного літературного контексту до іншого, збагачувало уявлення про рідне письменство.
Отже, світова література не заперечує національних літератур і не протистоїть їм. Вона включає у своє річище не тільки літератури великих, а й менш чисельних націй, які ще не мали значних історичних традицій. Універсальне чи інтернаціональне аж ніяк не безнаціональне, воно виражається через національні характери, образи, типи. Суть у тому, щоб ці національні особливості підняти до рівня загальнолюдських ідей.
З-поміж численних спроб осягнути і сформулювати цю непросту «діалектику» й сьогодні привертає увагу образне, але влучне окреслення Івана Франка:
Кождий чільний сучасний писатель - чи він слов´янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, - являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якмога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільш відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та ориґінально-національна їх форма (візьмемо для прикладу твори нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка
Отож між обома спорідненими галузями - історією світового письменства і літературною компаративістикою - спостерігаємо певні відмінності, а саме:
Історія світово ї літератури
- розглядає типологічні збіги як вияв подібності (магічний реалізм і сміхова культура);
- трактує національну своєрідність як один із аспектів універсальності (романтизм у німецькій, французькій, англійській, іспанській, польській, українській літературах);
- вивчає вершинні, класичні твори переважно тих літератур, які здобули статус «світових»;
- досліджує літературні явища в межах красного письменства;
Порівняльне літературознавство
- акцентує на відмінних способах, які реалізують це сміхове начало (магічний реалізм - химерна проза);
- з´ясовує національні прикмети (європейський романтизм зорієнтований на універсальні категорії, а слов´янський торкається ще й проблем національної самосвідомості);
- зіставляє будь-які явища найрізноманітніших літератур, в тому числі й «маргінальних»;
- висвітлює взаємини літератури з іншими мистецтвами, фольклором, філософією тощо.
Окрім літературознавчих галузей, компаративістичні дослідження зв´язані з іншими гуманітарними царинами, зокрема культурологією, бо ж відкривають доступ до виявлення тих внутрішніх і зовнішніх зв´язків національної літератури, які формують самототожність нації та її культури. Порівняння процесів, що розгортаються в рідній літературі, з процесами, які відбуваються в іншій, дає можливість виявити спільне й відмінне, побачити власне обличчя у, так би мовити, чужому дзеркалі.
Одним із завдань сучасної компаративістики, - пише Марія Делапер´є, - є пошуки відповіді на питання [...] про культурну самототожність. [...] Сьогодні вже відомо, що вирішення питання «ким я є» змушує вийти за межі власного «я», піддати його порівняльним процедурам. Отже, висунути тезу, що пошуки власної самототожності рівнозначні пошукам власної відмінності
З культурологією та історією національних культур споріднені постколоніальні студії, які зруйнували китайський мур європоцентризму (переважного зосередження дослідницької уваги на літературі Заходу) і впровадили в поле компаративного дослідження проблематику «малих народів», міжлітературних взаємин постколоніальних та ексімперських культур, мультикультуралізму тощо.
4. Порівняльна галузь народилася і розвинулася з прагнення досліджувати літературний процес у широкому контексті. Звідси порушення «суверенних кордонів» однієї національної літератури і вивчення зв´язків і подібностей у межах кількох літератур, близьких за мовою, а відтак - у рамках світової. Безперечно, з´ясування цих зв´язків, подібностей і відмінностей сприяє міжкультурному взаємопізнанню і взаєморозумінню. Тим-то в сучасному світі, що постійно змінюється, функції літературної компаративістики вимірюють не лише суто науковими, а й гуманітарними чинниками.
Адже сьогодні, як колись у добу романтизму, пожвавились процеси відродження місцевих літературних традицій, оновлення національних культур, розширення сфери міжетнічного спілкування, які складно, не раз конфліктно, взаємодіють з тенденціями глобалізації у сферах економіки, політики, культури. Ці обставини визначили актуальність компаративістики і сприяють її популярності як університетської дисципліни.
Відповідаючи на виклики часу, літературна компаративістика активно звертається до різноманітних міждисциплінарних підходів. Внаслідок цього дедалі розмитішою виявляється лінія вододілу між компаративістикою, історією та теорією літератури, іншими гуманітарними науками - всі вони нині тісно зв´язані і розвиваються у творчій співпраці, лише час од часу змінюючи акценти у своїх взаєминах. Якщо, наприклад, у 1960-1970-х роках переважало тяжіння до історико-порівняльного дослідження, то в останні десятиліття баланс переміщено в напрямі теорії і методології. Нові критичні концепції збагачують дослідний арсенал компаративістики. Сьогоднішні порівняльні студії інтенсивно розвиваються в різних аспектах - постколоніальних, тендерних, інтертексту- альних та ін., які істотною мірою визначають не лише сучасний стан літературної компаративістики, а й тенденції і перспективи її розвитку.
У першому розділі своєї книжки «Літературна компаративістика: теорія, метод, застосування» (1998) Стевен Тотосі де Зепетнек заманіфестував десять засад новітньої компаративістики, а саме:
Ключове значення отримує дослідний метод завдяки акцентуванню не лише на тому, що відбувається в рамках досліджуваного предмета, а й як відбувається.
На противагу почуттю відрубності і самодостатності студій над окремою літературою сучасна компаративістика пропонує альтернативний і паралельний дослідницький стиль, що як теоретично, так і методологічно постулює міжкультурний, міжмовний, міжлітературний, міждисциплінарний діалог.
Необхідність знання кількох мов, літератур і наукових дисциплін.
Вивчення літератури в її стосунках із сусідніми формами мистецької експресії (візуальні мистецтва, музика, кіно тощо) й у зв´язку з іншими гуманітарними галузями (історія, соціологія, психологія тощо).
Особливе значення для порівняльного вивчення різноманітних національних літератур англійської мови, яка є своєрідною lingua franca у багатьох сферах сучасного життя (спілкування, освіта, технології, бізнес тощо). Притім автор застеріг перед євроамерикоцентризмом і будь- якою формою колоніалізму.
Вивчення літератури у культурному контексті.
Принцип інклюзивності, що означає включення в дослідне поле Іншого - всього того, що за формою чи змістом є маргінальним, перебуває в меншості, відсунуте на периферію.
Інтердисциплінарна методологія, яка передбачає три види співпраці: ін- традисциплінарність (дослідження в межах гуманітарних дисциплін); мультидисциплінарність (студії компаративіста, який використовує методи, концепції, терміни іншої наукової галузі); плюридисциплінарність (дослідження, що його здійснює група фахівців з кількох різних галузей).
Як інклюзивна дисципліна в межах міжнародної гуманітаристики сучасна літературна компаративістика чинить опір протистоянню між глобалізацією і тенденціями до обмеження в рамках локального, расового, національного, тендерного, дисциплінарного підходу тощо.
Різнобічність компаративного підходу, заснованого на науковій скрупульозності і методологічній точності
Цей «декалог» новітньої компаративістики є, звичайно, неповним, однак промовистим, бо окреслює деякі провідні тенденції галузі.
5. На батьківщині порівняльного літературознавства, у Франції, після підручника Поля ван Тіґема "La Littérature comparée" (Paris, 1931; перевидання 1951, 1961 та ін.), що вже застарів, французькі студенти користуються книжками Клода Пішуа, Андре-Мішеля Руссо, Іва Шевреля, П´єра Брюнеля та іншими навчальними виданнями, чимало з яких перекладено іншими мовами.
Англомовні видання представлені у надзвичайно широкому діапазоні. Серед них підручники американського дослідника швейцарського походження Франсуа Жоста (в іншій транскрипції - Жо), нідерландця Яна Б. Корстіюсаанглійки Сюзен Баснет. Ретроспективний характер має праця Роберта Дж. Клементса, у якій на основі багатолітнього досвіду викладання компаративістики в американських університетах висвітлено питання жанрів і поетичних форм, літературних періодів і напрямів, впливів, функціонування тем і міфів. У книжці канадського дослідника угорського походження Стевена То- тосі де Зепетнека висвітлено сучасний стан галузі, а її перспективи обговорено в перекладених монографіях іспанця Клавдіо Ґільєна та француза Іва Шевреля.
З навчальною метою можна використовувати німецько-, італо- та іспаномовні видання. З-поміж праць іншими мовами знаними є підручники словенця Антона Оцвірка, словаків Діониза Дюришина та Славоміра Вольмана, чеха Йозефа Грабака, хорватів Александра
Флакера та Мірослава Бекера серба Зорана Константиновича, румуна Александру Діми, болгарина Бояна Нічева та інших учених.
Характерним для згаданих праць є плюралістичний спосіб мислення. Наприклад, у книжці І. Шевреля, що з´явилася вперше французькою мовою 1989 p., традиційну для європейської компаративістики проблематику французької, німецької, англо-американських літератур розглянуто на тлі культурних тенденцій інших континентів крізь призму різноманітних аспектів і методик, як-от жанровий, наратологічний, міфопоетикальний, психо- та антропологічний аналіз, взаємини між літературою та іншими мистецтвами і мас-медіями, жіноче письмо тощо. А Сюзен Баснет знайомить читача з підходами, які визначили не лише сучасний стан, а й перспективи порівняльного літературознавства. Авторка демонструє, як упродовж останніх десятиліть низка нових теоретичних течій, таких як ґендерна критика, деконструкція та орієнталізм, змінила моделі читання і вивчення літератури, значно вплинувши на компаративістику. Як поява компаративістики у XIX ст. була тісно пов´язана з тодішнім розквітом національних культур, так і теперішнє її поширення у світі С. Баснет вважає ознакою відновленого зацікавлення міжкультурними взаєминами після тривалого періоду винятково євро- поцентричних студій у цій царині.
За останні десятиліття на Заході і Сході опубліковано хрестоматії, антології і збірники вибраних класичних праць і сучасних студій з літературної компаративістики, які пропонують читачеві широкий набір текстів з історії компаративістики та різноманітних сучасних методологічних її напрямів.
Українські студенти мають поки що невеликий вибір навчальних посібників і наукових видань. За редакцією Романа Гром´яка опубліковано навчальний посібник «Літературознавча компаративістика» (Тернопіль, 2002), у якому висвітлено широкий спектр компаративістичної проблематики, як-от: методологія порівняльного дослідження; українська, французька, польська, словацька, китайська дослідницькі школи; традиційні сюжети й образи в українській і світовій літературі; елементи рецептивної естетики в компаративних студіях; перекладознавчі аспекти.
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка HAH України розпочав видання щорічника «Літературна компаративістика» (відповідальний редактор - Дмитро Наливайко; Київ, 2005), у першому томі якого вперше у вітчизняному літературознавстві з´ясовано питання імагології, а також окремі аспекти порівняльної типології, інтертекстуального дослідження тощо.
Для освітніх цілей стануть у пригоді праці чернівецьких авторів Анатолія Волкова, Анатолія Нямцу, Володимира Антофійчука, періодичні збірники «Питання літературознавства», «Біблія і культура», у яких поглиблено висвітлено окремі теми, особливо проблему традиційних, зокрема біблійних, образів і сюжетів у світовій літературі.
Прислужаться вивченню окремих тем посібники з різних секторів історії світової літератури. Скажімо, Київський національний університет ім. Т. Шевченка опублікував низку видань зі сходознавчої проблематики, зокрема хрестоматію «Матеріали до вивчення літератур зарубіжного Сходу» Людмили Грицик. Завдяки заходам Інституту сходознавства HAH України з´явилося видання «Джерело перлин»; перша частина його - це хрестоматія східних літератур (Київ, 1998), а друга - посібник С. Руссової «Поетика східних літератур» (Київ, 1999), у якому простежується еволюція літератур Єгипту, Вавилону, Індії, Ірану, Китаю, Кореї, Японії від первісного міфологічного етапу до класичної літератури середньовіччя.
Цінними довідковими виданнями є «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (керівник проекту - доктор філологічних наук, професор Анатолій Волков; Чернівці, 2001), двотомна «Літературознавча енциклопедія» (автор-укладач Юрій Ковалів; Київ, 2007) і перекладена з англійської «Енциклопедія постмодернізму» за редакцією Чарлза Е. Вінквіста та Віктора Е. Тейлора (Київ, 2003). У перших двох виданнях висвітлено широке коло компаративістичних та теоретико-літературних понять, а друге пропонує стислий виклад фундаментальних концептів, які революціонізували інтелектуальну думку в сучасному світі.
6. Передісторія літературної компаративістики
Вважають, що порівняльне літературознавство як окрема галузь склалося в другій половині XIX ст., хоча зародкові елементи зіставних спостережень можна простежити ще з Античності (якщо не з часів руйнування Вавилонської вежі!). Це могло бути порівняння побуту і звичаїв різних народів, способу їх життя. Так, давньогрецький історик Геродот, порівнюючи греків і єгиптян, відзначав у своїй «Історії», що в Єгипті на відміну від Греції жінки торгують на ринку, а чоловіки вдома тчуть. Греки під час ткання штовхають човник угору, а єгиптяни - вниз. Греки пишуть літери й цифри зліва направо, а єгиптяни - справа наліво, до того ж у них існують дві форми письма: священне й загальнодоступне.
Важливим здобутком античної естетики (Платон, Арістотель) стала теорія літературних родів і жанрів, вибудувана на зіставленні генетичних, структурних і функціональних ознак різних типів поетичного мовлення.
Помітний поштовх до розвитку порівняльних студій дала епоха Відродження, коли зріс інтерес до античної культури, посилився інтерес до космополітичних тенденцій, розгорнулася «суперечка між стародавніми і новочасними», під час якої опоненти з´ясовували взаємини між античною спадщиною і новою літературою. Тодішні автори порівнювали твори грецьких і латинських авторів, віддаючи перевагу латинським, і зіставляли з творами античних письменників твори Данте, Петрарки та інших сучасників. У своїх «Пробах» ("Essays" 1580-1592) французький філософ Мішель Монтень виклав у новаторському есеїстичному стилі читацькі враження і роздуми, відзначивши переваги чіткого й піднесеного вірша Верґілія над «легковажним» віршем Торквато Тассо
Передумови для виникнення порівняльного літературознавства треба шукати не стільки в літературі, скільки за її межами: в процесі виникнення націй і зародження національної самосвідомості. Факторами, що відіграли важливу роль в оформленні компаративістики в самостійну науку, дослідники передісторії літературної компаративістики вважають націоналізм і космополітизм - характерні явища європейського суспільного життя епохи Класицизму і Просвітництва. Скажімо, в Україні висловлювалися думки про запровадження в літературу загальнозрозумілої, живої й мальовничої народної мови (О. Лобисевич, Я. Маркович); зауважене було й невичерпне джерело оригінальних сюжетів, здатних розбудити´в серцях співвітчизників високі громадянські почування:
треба з чуждих народов о храбрості, мужестві взискивать образцов.
Посмотри приліжно на предков своїх.
Арно Каплер аналізує праці тогочасних європейських учених, у яких містяться вимоги створити національну, вільну від усякого іноземного впливу літературу. В німецькій критиці XVIII ст. націоналістично налаштовані автори використовували такий спосіб, як «метафоризація імен». Клопштока, скажімо, часто називали «німецьким Гомером», Віланда - «Лукрецієм». З критикою таких порівнянь виступив Й. Ґ. Гердер у своїй праці «Про нову німецьку літературу. Фрагменти» (1767). Ставити на один рівень Гомера і Бодмера, якого в той час називали «Гомером Швейцарії», Гердер вважав помилкою і обґрунтовував свою думку всебічним аналізом творчості античного і новочасного поетів.
Тоді ж з´явилися перші розвідки з історії європейської літератури узагальненого плану, наприклад, широку панораму західної поезії подав у своїй праці «Про досконалість італійської поезії» (1706) італійський учений Лодовико Антоніо Мураторі. У «Філософських листах» Вольтера (1733) бачимо порівняльну характеристику англійської і французької літератур: автор віддає належне англійській толерантності й водночас протиставляє елегантності французької літератури «варварськість» англійської; він відзначає силу Шекспірового таланту, та все ж називає його п´єси «потворними фарсами» - це геній могутній, але, мовляв, шалений, несамовитий, до якого майже не можна застосувати естетичні критерії.
Порівняльний елемент, зокрема зіставлення різних видів мистецтва, містять філософсько-естетичні трактати Дідро, Лессінґа, Канта. Характерний приклад - праця Лессінґа «Лаокоон» (1766), у якій викладено міркування про відмінність між поетичним та образотворчим мистецтвом: перше існує в категорії часу, і його компоненти розташовуються послідовно один після одного, а друге існує в просторових вимірах, і його компоненти розташовуються один коло одного.
Провісником прийдешнього романтичного захоплення національно- культурною своєрідністю «епох та народів» і порівняльно-історичного вивчення національних літератур став німецький письменник і філософ Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803). Його часто називають «першим літературознавцем», бо у своїх працях «Про нову німецьку літературу. Фрагменти» (1767), «Виписки з листування про Оссіана і пісні стародавніх народів» (1773) він відкинув теорію наслідування античних взірців, обстоюючи свободу поетичної творчості, унікальність «національного духу» (Volksgeist) кожного народу, своєрідність його культури, зв´язок новочасного письменства з національним фольклором. Учений вимагав розглядати чужі народи, їхню літературу лише з урахуванням специфіки їх національного розвитку. У збірці «Народні пісні» (1778-1779; друге видання - «Голоси народів у піснях», 1807) Гердер опублікував пісенні твори різних народів, зокрема слов´янських, і дав захоплену оцінку уснопоетичній творчості українців.
Так динамічний комплекс внутрішньо- і позалітературних чинників призвів до руйнування у XVIII ст. універсальної класицистичної поетики, виникнення відцентрових тенденцій і зацікавлення етнічними і видовими відмінностями духовної культури, що й створило, на думку Клавдіо Пльєна, можливості для зародження порівняльного літературознавства.