6.Громадська війна в Іспанії та її міжнародні аспекти.

Політика невтручання щодо Іспанії практично зазнала поразки. 4 грудня 1936 р. Великобританія і Франція запропонували Німеч­чині, Росії, Італії та Португалії запровадити дійовий контроль, аби перешкодити рекрутуванню й переправлянню добровольців до Іспанії. З великими труднощами 21 лютого 1937 р. досягнуто згоди в цьому плані. Французькі й англійські військові кораблі мали патрулювати вздовж берегів, зайнятих націоналістами, а італійські й німецькі — проти узбережжя, яке утримували урядові війська. Це морське патрулювання розпочалося наприкінці квітня. СРСР не вдалося включити свій флот у ці акції. Врешті-решт Ради облиши­ли такі спроби, і відтоді їхня допомога іспанським урядовим силам, здається, стала менш активною. Система морського контролю при­звела до серйозних інцидентів. Так, 31 травня урядові літаки бомбардували німецький панцерник «Дойчланд» біля Івіси. Через два дні німецький флот, щоби помститися, піддав обстрілові порт Альмерію, і водночас Німеччина та Італія заявили, що відмов­ляються брати участь у патрулюванні. 19 червня Німеччина повідо­мила, що її крейсер «Ляйпціг» був атакований підводним човном. 23 червня, попри всі зусилля французької та англійської сторін. Німеччина та Італія остаточно припинили патрулювання. Порту­галія скасувала полегшений порядок нагляду за її кордонами. Франція вчинила так само 10 липня. Ще 2 липня Німеччина та Італія запропонували визнати стан війни в Іспанії, що, ясна річ, йшло на користь генералові Франко, бо означало фактичне визнання його влади. Англійський уряд, що його з 28 травня 1937 р. очолював Невіл Чемберлен, замінивши на цьому посту Болдвіна внаслідок династичної кризи 1936 р., запропонував компроміс, за яким визнання стану війни пов'язувалося з виведенням добро­вольців і встановленням контролю за портами. Але цей проект був торпедований Радами. Протягом літа деякі торговельні судна, що йшли до урядових портів, зазнали нападу невідомо чиїх підводних човнів. Респуб­ліканці заявили, що то були італійські субмарини, націоналісти — менш правдоподібно — що підводні човни були радянські, бо Ради хотіли створити привід для втручання через такі інциденти. «Міжнародна комісія невтручання» вирішила скликати 10 вересня в Ніоні конференцію всіх держав Причорномор'я і Середземно­мор'я (за винятком Іспанії) за участю Німеччини, щоб розглянути проблеми «піратства» в Середземному морі. 9 вересня Німеччина, Італія та Албанія відмовилися взяти участь у такій конференції. Цим маневром відчутно знижено значення Ніонської конференції, на якій до того ж спалахнули бурхливі суперечки між англійською й радянською делегаціями. 11 вересня учасники зустрічі в Ніоні доручили англійському й французькому флотам охорону неіспанських суден від «піратів». Наприкінці вересня Італія погоди­лась приєднатися до цих патрульних заходів, після чого таємничі підводні човни щезли. У прихильників невтручання залишалася тепер одна тільки слабка надія досягти результату: шляхом пря­мих переговорів між великими державами з іспанського питання. 22 вересня сталася розмова між Івоном Дельбосом і графом Чіано, метою якої було роз'єднати Італію й Німеччину. Та візит Муссоліні до Берліна наприкінці вересня 1937 р. перешкодив реалізації цієї ідеї, і 10 жовтня італійський уряд категорично відмовився вести будь-які переговори про Іспанію без участі Німеччини. 20 жовтня Німеччина й Італія просто дали згоду на те, щоб міжнародні комісії вивчили в обох таборах можливість виведення добровольців. Радянський уряд відмовився підтримати цей план, який, отже, не досяг своєї мети. Вже 20 жовтня Муссоліні офіційно визнав присутність в Іспанії сорока тисяч італійців. Все це дозволяло припустити, що іспанська громадянська війна три­ватиме ще довго.  Англо-італійське зближення Попри колізії, що їх викликала війна в Іспанії, 1937 рік харак­теризувався, як ми пам'ятаємо, атмосферою затишшя. Найяск­равішим проявом цієї розрядки стало англо-італійське зближення. Ми бачили, що між цими країнами існувала крайня напруженість аж до липня 1936 р., коли Ліга Націй скасувала санкції проти Італії. Уряд Болдвіна прагнув якнайшвидшої розрядки. Наприкінці.1936 р. обидві країни погодилися з ідеєю «джентльменської угоди». Після тривалих переговорів Чіано і посол Драммонд підписали 6 жовтня в Римі торговельну угоду. Того ж дня Драммонд почав переговори щодо укладення політичної угоди, і Чіано дійшов висновку, що в англійських пропозиціях помітні «суттєві зміни: вперше він говорив, та ще й дуже наполегливо, про необхідність повернення до хороших стосунків між Італією та Великобри­танією». Ці переговори завершилися 31 грудня обміном нотами щодо збереження статус-кво в західній частині Середземного моря. 2 січня 1937 р. Чіано й Драммонд підписали угоду, в якій зазначалося, що, зважаючи на життєві інтереси обох країн у Середземному морі, статус-кво там змінено не буде. Тобто мова більше не йшла тільки про західну частину Середземного моря. Британський уряд особливо боявся, щоб Франко не віддав Італії бази на Балеарських островах. Справді, 26 листопада 1936 р. була підписана таємна італо-франкістська угода, але в ній виключалася будь-яка передача суверенітету. Французький уряд, якого дуже непокоїла можлива передача Італії баз в Іспанському Марокко, із задоволенням сприйняв «джентльменську угоду». Вона стала не­сміливим кроком до зближення. Однак проблема італійських «до­бровольців» в Іспанії не давала змоги просуватися далі. Крім того, в 1937 р. Англія, як і раніше, відмовлялася визнати завоювання Ефіопії. Влітку таємничі підводні човни, що нападали на урядові іспанські судна, спробували — хоча й марно — пустити на дно британський есмінець «Гевок», який дав їм відсіч. Отже, дії Британії в напрямі зближення не мали успіху. Зауважимо, що ще в травні в британському уряді намітилися дві тенденції. Невіл Чемберлен, прихильник політики примирення, все далі відходив від більш твердої позиції, яку обстоював міністр закордонних справ Ентоні Ідей. 11 травня 1937 р. новим послом у Німеччині призначили сера Невіла Гендерсона, який провадив до самого кінця політику збли­ження й поступок. До того ж і атмосфера в цей час була насичена люб'язністю. Багато німецьких туристів приїхали в Париж на Все­світню виставку. Великим успіхом тішилося товариство «Франція — Німеччина», очолюване Фернаном де Бріноном. У листопаді лорд Галіфакс приїхав до Берліна й бачився з Гітлером у Берхтесгадені. Ця видима розрядка пояснюється здебільшого потребою Гітлера наростити озброєння перед тим, як розгорнути нові дії.  Зміцнення осі Рим — Берлін У 1937 р. зв'язки між Німеччиною та Італією зміцнилися. Вісь Рим — Берлін спиралася лише на розпливчасту угоду. Це був просто термін, який відображав політику дружби. Справжнім бажанням Гітлера було втягти Італію в дійсний альянс і насамперед добитися її приєднання до Антикомінтернівського пакту, що його Японія й Німеччина уклали в Берліні 25 листопада 1936 р. Пакт підписано строком на п'ять років. Спрямований він був не проти СРСР, а проти Комуністичного Інтернаціоналу, який зви­нувачували в прагненні розвалити й підкорити собі наявні держа­ви. Учасники пакту зобов'язались інформувати один одного про діяльність Комінтерну й проводити взаємні консультації щодо вжиття можливих превентивних заходів. Пакт був відкритий для підписання іншими країнами. Природно, підписання цього пакту викликало бурхливу реакцію в СРСР, і на з'їзді Рад, який відкрився в Москві 1936 р. і на якому мала бути прийнята нова конституція, керівник уряду Української республіки Любченко заявив, що Німеччина і Японія готують «священну війну проти Радянського Союзу». Італія, яка підтримувала досить добрі стосунки з СРСР, вага­лася, чи приєднуватись до пакту. Через два дні після підписання «джентльменської угоди» до Рима прибув Геринг. В його розмовах із Муссоліні говорилося багато про флоти, і Геринг наголошував, що Італія, Німеччина і Японія, маючи відповідно вісім, вісім і дванадцять панцерників, можуть утворити неабияку морську потугу. Геринг наполегливо переконував дуче, що треба вийти з Ліги Націй. Муссоліні відповів, що він уже вийшов із неї де-факто і що Італія більше завдасть шкоди Лізі, залишаючись у ній, ніж кинувши її. Зазначимо, що Муссоліні підкреслював принцип збереження незалежності Австрії. У травні 1937 р. в Римі побував міністр закордонних справ Німеччини фон Нойрат, а після нього — знову Геринг. Та тільки пізніше, влітку, граф Чіано розглянув з японським послом мож­ливість приєднання до Антикомінтернівського пакту. Однією з найголовніших дійових осіб, що посприяли здійсненню Італією цього кроку, був фон Ріббентроп, а головним актом став візит Муссоліні до Мюнхена й Берліна 24—29 вересня. Було влаштоване велике свято, його апогеєм стала промова дучс, яку він виголосив німецькою мовою перед 800 000 берлінців: «Коли у фашиста є друг, він ітиме з ним до кінця». Кілька тижнів по тому, 6 лис­топада 1937 р., Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Було зроблено новий крок на шляху поступок Німеччині.