5. Вісь Берлін – Рим.

У другій половині 1936 р. зміцнилася в дипломатичному плані позиція Німеччини й послабшала позиція західних держав, тоді як Сполучені Штати й далі дотримувалися суворого нейтралітету². Згідно з «Закордонною політикою радянської Росії» Селона Белоффа (т. 11, сторінки 32—33) комуністи протидіяли створенню робітничої армії, в якій вони сподівались керувати. Комуністи також намагались переконати демократичні країни Заходу, представляючи республіканський уряд як демократичний,а не пролетарський. ^ Австро-німецька угода Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. австро-німецької угоди. Муссоліні підтримував із канцле­ром Шушнігом досить добрі стосунки, патронуючи, як і раніше, організацію Штаргемберга «Гаймвер». 17 жовтня 1935 р. Штаргемберг усунув свого заступника Фея, надто прихильного до Німеччини, і зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Але німецький посол фон Папен діяв дуже активно і тоді ж розпочав із директором католицького офіціозу «Райхспост» Фундером пере­говори щодо укладення угоди про пресу, яка могла б стати політичною австро-німецькою угодою. Навесні 1936 р. з метою заспокоїти Гітлера Муссоліні буцімто особисто порадив Шушнігові пожертвувати Штаргембергом, що й зроблено 13 травня. Через три тижні по тому Шушніг приїхав до Муссоліні на його заміську віллу в Рокка-делле-Камінате неподалік від Форлі. Він розповів про проект договору між Віднем та Берліном. Муссоліні не зробив жодного зауваження: усвідомлюючи, що він не може захистити Австрії від спроби аншлюсу, він вважав за краще сприяти підписанню договору, який підтвердив би незалежність Австрії. Тож 11 липня було підписано австро-німецьку угоду, за якою: 1) Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії. 2) Німеччина й Австрія зобов'язувалися не втручатись у внут­рішні справи одна одної. 3) Австрійська політика щодо Німецького рейху мала врахову­вати, що Австрія є так звана німецька держава. Малося на увазі, що цим не будуть порушені Римські протоколи, які Австрія підписала 1934 року з Італією та Угорщиною. Для Німеччини цей договір став великою дипломатичною пе­ремогою. Було амністовано багатьох австрійських нацистів. П'ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розпочали активну расистську пропаганду. Щодо п'яти австрій­ських газет, які дозволено продавати в Німеччині, то їхній вплив був нульовий. Австрійська нацистська партія знову могла вільно діяти, а відтак угода 11 липня, укладена, щоб уникнути аншлюсу, була насправді важливим етапом на шляху до нього. До уряду Шушніга увійшли двоє прихильників нацизму — генерал Глайзе Горстенау та Гвідо Шмідт, який отримав портфель міністра за­кордонних справ. Вісь Рим — Берлін Найсерйознішим наслідком криз 1935—1936 рр. стало утворення осі Рим — Берлін. Ми бачили, як Муссоліні, більша частина військ якого перебувала в Ефіопії, а потім перемістилася в Іспанію, сприяв австро-німецькому зближенню. Незважаючи на недовіру до Гітлера, Муссоліні все чіткіше й чіткіше орієнтувався на зближення з Німеччиною. Перемога на виборах у Франції «Народного фронту» поклала край його спробам налагодити співпрацю з Парижем. 9 червня 1936 р. міністром закордонних справ було призначено тридцятитрьохрічного графа Чіано, зятя дуче. Він був тоді палким шанувальником Муссоліні й відвертим прихильником союзу з Німеччиною. Новий міністр пропаганди Альф'єрі, що заступив на Цій посаді Чіано, рішуче стояв за примирення з Німеччиною. Вже 29 червня німецький посол Гассель запропонував Чіано визнання з боку Німеччини завоювання Ефіопії, про що й оголошено 25 липня. Схоже на те, що протягом літа Гітлер вагався "між зближенням з Італією та зусиллями добитися дружби з Англією. Старий Ллойд-Джордж приїздив до Гітлера в Берхтесгаден, де був дуже добре прийнятий. Однак 23 вересня німецький міністр Ганс Франк відвідав Муссоліні й передав йому запрошення фюрера до візиту в Німеччину. Франк говорив про «необхідність чимраз тіснішої співпраці між Німеччиною та Італією». Муссоліні пообіцяв передати німецькому урядові підготоване Іденом досьє під назвою «Німецька загроза», що його зумів роздобути посол у Лондоні Діно Гранді. Врешті-решт 20 жовтня до Берліна прибув Чіано (а не Муссоліні). 21 жовтня він мав там зустріч з фон Нойратом, і обидва міністри вирішили визнати уряд генерала Франко. 24 жовтня Чіано зробив візит Гітлерові в Берхтесгаден, де й передав йому згаданий англійський документ: «Досьє справило на фюрера глибоке враження, і після невеличкої паузи він просто-таки вибухнув». Гітлер висловився за створення широкого ан­тибільшовицького фронту. Підписано угоду — т. зв. жовтневий протокол. Гітлер, який 24 серпня підписав декрет про дворічний строк військової служби, заявив Чіано, що буде готовий до війни в 1939 р. 1 листопада Муссоліні виголосив у Мілані, на Соборному майдані, гучну промову, в якій зокрема, заявив: «Результатом берлінських зустрічей стала згода між обома країнами щодо деяких конкретних проблем... Ця угода... ця вертикаль Берлін — Рим — це не переділка, а швидше вісь, навколо якої можуть об'єднатися всі європейські держави, що прагнуть співпраці й миру». Важливо відзначити, що Муссоліні підкреслював життєве зна­чення Середземного моря для італійської політики. Це був початок лінії, яка згодом переведе в німецьку зону впливу придунайські території, що їх доти італійська дипломатія вважала закріпленими за собою. Наприкінці 1936 р. Австрія й Угорщина підтримують чудові стосунки з Італією й Німеччиною. 8—12 листопада граф Чіано зустрічався у Відні з угорським і австрійським міністрами закор­донних справ, і результатом їхніх переговорів став секретний протокол, яким передбачався доброзичливий нейтралітет між цими трьома країнами на випадок, якщо одній з них доведеться всту­пити у війну. Отже, наприкінці 1936 р. політична позиція Німеччини відчутно посилилась, тоді як Франція, ослаблена внутрішніми чварами, втратила в Європі частину свого авторитету і впливу. Водночас Гітлер інтенсивно проводив переозброєння і, підбадьорений успіхами, замишляв нові удари.