3.Плебісцит в Саарі. Ремілітаризація Рейнської області

Політика примирення, запроваджена П'єром Лавалем щодо Німеч­чини й Італії, проявилася дуже швидко. Головною неврегульованою проблемою між Францією та Німеччиною була проблема Саару. Гітлер навіть неодноразово заявляв, що це єдина проблема, яку залишилося вирішити обом країнам між собою. У 1930 р. відбулися франко-німецькі переговори з приводу повернення Саарської об­ласті Німеччині без плебісциту. Ці переговори не були поновлені, так що громадськість Франції, Саару й Німеччини звикла до думки, що плебісцит відбудеться в намічений термін (січень 1935 р.). Перед 1930 р. все вказувало на те, що мало не всі саарці голосу­ватимуть за приєднання до Німеччини. Всі політичні партії Саару згуртувалися, щоб створити «Єдиний фронт», на чолі з промислов­цем Рехлінгом, який започаткував дуже активну пропагандистську кампанію. Той факт, що економічна криза зачепила Саар менше, ніж решту Німеччини, що шахтарі отримували високу платню від французького управління шахт, — все це аж ніяк не впливало на настрої. Але перемога націонал-соціалізму в Німеччині збентежила багатьох. Населення Саарської області складається на 72 відсотки з католиків. Вони були підпорядковані німецьким єпископам — трірському (Борнсвасер) та шпайєрському. Саарських католиків налякали відомості про нові переслідування в Німеччині. Соціалісти й комуністи були стурбовані тим, що нацисти заборонили ці партії, переслідують їхніх членів і ліквідують профспілки. І навпаки, нацистська партія розвивалася в Саарі з усіма своїми воєнізова­ними організаціями і навіть своєю власною таємною поліцією. На виборах 13 травня 1932 р. в земельний парламент нацисти одержа­ли 2 місця з 30. Дві провідні саарські газети — «Саарбрюкер цайтунг» і «Саарбрюкер ландесцайтунг» стали на бік Гітлера. Тільки «Фольксштіме» соціаліста Макса Брауна провадила далі боротьбу проти Гітлера, як і «Дойче фрайгайт», створена в липні 1933 р. німецькими біженцями. «Єдиний фронт» розпався, зате в липні 1933 р. під впливом саарської нацистської партії був створе­ний «Дойче фронт», який поглинув кілька маленьких партій і перетяг на свій бік багатьох католиків. У міжнародному плані проблема мала такий вигляд: було чітко видно, що зовсім незначна меншість населення висловиться за приєднання до Франції. Отже, залишалося двоє можливих ви­рішень: приєднатися до Німеччини або збереження статус-кво, тобто управління комісією Ліги Націй. Позиції Німеччини й Фран­ції з цього питання різко розходилися. Гітлер розгорнув широчезну пропагандистську кампанію, яку щедро фінансував німецький уряд.Виступаючи 27 серпня 1933 р., він заявив: «Народ Сару викус сам свою власну долю, і я знаю, що кожен віддасть :вій голос Німеччині. Ми хочемо жити з Францією в цілковитій згоді, але Німеччина ніколи не відмовиться від Саару, а Саар від Німеччини». Всі засоби було пущено в дію: демонстрації, мітинги, організовані подорожі в Німеччину, масові вступи до «Дойче фронт» а також погрози, насильство, наскоки німецької поліції на Саарську тери­торію, перехоплення листів, викрадення людей тощо. Комісія прав­ління вживала заходів безпеки проти такого насильства, і шеф нацистської пропаганди Гебельс скористався з цього, щоб звинува­тити адміністрацію в «тероризмі», Гітлер марно вимагав від фран­цузького уряду відмовитися від плебісциту (листопад 1933 р.). 27 лютого 1934 р. фон Нойрат подав протест проти присутності в Саарі німецьких біженців-антифашистів.Щодо Франції, то її уряд і громадськість загалом не цікавилися цією проблемою. Виняток становили лише кілька правих газет («Фі­гаро», «Аксьйон франсез»), частина лівої преси, що виступала проти нацизму, декотрі великі промисловці, які прагнули зберегти тісні економічні зв'язки з Сааром, і особливо «Французька асоціація Саару», яка стояла за збереження статус-кво. Але за браком кошів вони не могли протистояти гітлерівській пропаганді. Французька адміністрація саарських шахт мала засоби тиску на робітників, але, як зазначають нейтральні спостерігачі, навряд чи вона з них скористалася. Плебісцит Рада Ліги Націй в 1934 р. утворила «Комітет трьох» на чолі з італійцем бароном Алоїзі для нагляду за плебісцитом, 2 червня Франція й Німеччина підписали угоду, в якій зобов’язалися не справляти прямої чи непрямої дії на виборців. 31 червня Варту передав Лізі Націй меморандум, в якому йшлося про надання певних гарантій, зокрема щодо викупу шахт, у разі сприятливого для Німеччини голосування. Цей меморандум вивчався протягом літа. Відколи замість Варту на Ке д'Орсе прийшов Лавіль, фран­цузька позиція стала набагато пасивнішою. Лаваль нічого не знав про Саар і був упевнений, що плебісцит неминуче завершиться на користь приєднання до Німеччини. Це було, безперечно, бажанням багатьох саарців, але чимало з них питали себе, чи не краще було б продовжити статус-кво, допоки нацистський режим не повалить­ся. Лаваль пов'язував з цими наслідками свою позицію відмови від активних дій. 6 й 10 листопада 1934 р. він мав розмову з німець­ким послом Костером і нібито сказав йому: «Саар не вартий франко-німецької війни». Була укладена угода, яка надала прак­тично цілковиту свободу німецькій пропаганді й клала край фран­цузькій. Ліга Націй затвердила цю угоду. З грудня, завдяки баро­нові Алоїзі, було підписано нову франко-німецьку угоду, на цей раз фінансову, за якою Німеччина мала сплатити 900 млн. франків за всі французькі кредити і право власності на шахти, залізниці тощо. Плебісцит відбувся 13 січня. Із 528053 його учасників 46613 висловилися за збереження статус-кво, 2124 — за об'єднання з Францією, 477 119 — за повернення до Німеччини. Було виявлено 905 недійсних і 1292 невикористані бюлетені. Отже, 90 відсотків саарців проголосували за нацистську Німеччину. 27 січня 1935 р. Рада Ліги Націй винесла ухвалу про повернення Саарської області Німеччині, яка набирала чинності з 1 березня. З цієї нагоди Гітлер урочисто заявив, що Німеччина не висуватиме більше ніяких тери­торіальних претензій до Франції.

Римські угоди.

Політика П'єра Лаваля відносно Італії також була примирлива. Дуче прагнув забезпечити собі підтримку Франції на випадок нової німецької загрози Австрії, тим більше, що він уже вирішив піти на завоювання Ефіопії. А оскільки там будуть надовго затримані значні італійські сили, позиція Гітлера від цього тільки зміцниться. Цим можна пояснити те, що в своїй міланській промові 6 жовтня 1934 р. Муссоліні висловив палку надію на союз із Францією. Таку угоду було укладено під час візиту Лаваля в Рим на початку 1935 р. За Римськими угодами від 7 січня Франція віддавала Італії три території: 114000 квадратних кілометрів пустелі на південь від Лівії, 800 квадратних кілометрів на кордонах Еритреї та стратегічно важливий острівець Думевію в Баб-ель-Мандебській протоці. Італія одержувала частину акцій залізничної компанії Джибуті — Аддіс-Абеба. Натомість Італія погоджувалася поступово скасувати в 1945—1965 рр. привілейований статус італійців у Тунісі, на який Франція дала згоду ще в 1896 р. Франція та Італія домовилися про взаємні консультації «в разі загрози незалежності й цілісності Австрії». Точно невідомо, чи Лаваль надав Муссоліні карт-бланш щодо анексії Ефіопії під час їхньої приватної розмови ввечері 6 січня в палаці Фарнезе. Так, Фланден, голова Ради міністрів Франції з 8 листопада 1935 р., твердить, що нічого подібного не було. Проте, виступаючи в листопаді 1934 р. перед Радою націо­нальної оборони, а в 1940 р. на закритому засіданні Сенату, Лаваль заявив, що надав Муссоліні свободу дій за умови, що не буде війни. Можна не сумніватися, що Муссоліні дуже широко витлумачив слова Лаваля .Взагалі   ж,   порівняно   з   Варту,   Лаваль   проводив   лінію   на відчутне зближення з обома диктатурами.

Видимість розрядки

Після 17 квітня 1934 р. стало ясно, що Німеччина озброюватиметься. Всі європейські країни знали, яких значних зусиль вона докладає в цьому напрямку. Та вони все ще покладали надію на продовження переговорів. Зважаючи на успіх Саарського плебісциту, всі сподіва­лися на певний миротворчий жест. 1 березня Гітлер заявив: «Ми маємо надію, що з поверненням Саару в рейх остаточно поліпшать­ся відносини Франції й Німеччини. Так само, як хочемо миру ми, ми гадаємо, що великий сусідній народ також готовий до пошуків миру. Ми сподіваємося, що простягнемо один одному руку для цієї спільної справи, яка забезпечить спасіння Європи». 3-го лютого Фланден, Лаваль і британські представники склали план зміцнення миру шляхом укладання регіональних угод про взаємодопомогу на Заході та на Сході, а також намітили «Повітряний пакт». Гітлер формально ні від чого не відмовлявся, і було вирішено, що Джон Саймон відвідає Берлін 6 березня. Насправді ж Гітлер тільки чекав слушного приводу, щоб оголосити наміри Німеччини щодо озброєння. І ось 4 березня в Лондоні вийшла «Біла книга» за підписом Рамсея Макдональда. Він виправдовував збільшення британських військових витрат переозброєнням Німеччини. Нацист­ська преса одразу ж обурилася, а Гітлер удав, що хворий, і відмовився прийняти Саймона. 10 березня Герінг заявив кореспон­дентові «Дсйлі мейл», що Німеччина планує створити військово-повітряний флот, проте не уточнив його кількість. Французький уряд подав на розгляд парламенту проект закону про відновлення дворічної служби. За привід для його обгрунтування було взято те, що в наступні роки контингент призовників, що народилися під час війни (т.зв. порожні роки), буде надто недостатній. 15 березня після тривалих дебатів у Палаті депутатів закон було прийнято. ^ Відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині Відповідь Гітлера надійшла блискавично. 16 березня він повернув­ся з Берхтесгадена, куди виїздив лікувати ангіну, що стала на заваді його зустрічі з Саймоном. О п'ятій годині він викликав до себе Франсуа-Понсе і повідомив його, що тільки-но видав закон про відновлення обов'язкової військової служби в Німеччині, причому кількість німецької армії визначалася у 36 дивізій. Цю акцію він пояснював такими причинами, як поразка політики роззброєння та озброєння інших держав — Англії, Франції, Росії. Франсуа-Понсе негайно висловив протест проти такого порушення Всрсальського договору і проти практики довершеного факту. Як реагували великі держави? Французький уряд відхилив пропозицію Франсуа-Понсе про відкликання посла з Берліна та про прискорення підготовки «Східного й Дунайського пактів». Уряд Англії заявив протест, але наказав Саймону продовжувати свою місію в Німеччині. Італія також виступила з протестом, і 23 бе­резня Лаваль, Ідей і Сувіч зібралися на нараду в Парижі. Вони домовились, що Саймон разом з Іденом зустрінеться з Гітлером з метою інформування, а потім Саймон поїде в Москву, у Варшаву та в Прагу. Після цього представники трьох згаданих держав проведуть консультації в Стрсзі. Розмова, яку Гітлер мав 25 бе­резня з англійськими посланцями, виявилася безрезультатною. Фюрер заявив, що озброєння було нав'язане Німеччині і що вона повернеться до Женеви тільки після глибокого реформування Ліги Націй, що він відмовляється від участі у будь-якому «Східному пакті», проте поважатиме Локарнські угоди. Насамкінець він заявив про свій намір створити німецький флот у розмірі 35 від­сотків од британського.

До ратифікації французько-радянського пакту

Ми бачили, яким було ставлення Німеччини до французько-ра­дянського договору, підписаного 2 травня 1935 року. В своїй промові від 21 травня в рейхстазі Гітлер заявив, що французько-радянський союз був порушенням Локарнських угод, хоча Німеч­чина дотримувалася цих угод, оскільки інші учасники угод діяли так само. 1 червня Вільгельмштрассе надіслала Франції меморан­дум, уточнюючи, в чому саме французько-радянський договір був несумісний з Локарнськими угодами 1925 року: вони включали договір про ненапад між Німеччиною і Францією. Одначе допу­скалося, що на випадок німецької агресії чи проти Польщі, чи проти Чехословаччини Франція зможе втрутитися. Згідно з ні­мецьким меморандумом французько-радянський пакт запроваджу­вав третій виняток, не передбачений Локарнськими угодами: на випадок німецької агресії проти СРСР Франція буде змушена втрутитись. Спростовуючи німецьку ноту, Франція відповіла 25 червня, і справа на цьому скінчилась. Гітлер задовольнився тим, що свій намір дотримуватися Локарнських угод він неодноразово підтвердив чи бельгійським міністрам, чи великобританському послові Еріку Фіпсу, чи французькому послові Франсуа-Понсе.. Проте французький уряд твердо вирішив домогтися ратифікації французько-радянського пакту. Під час свого візиту Франсуа-Пон­се повідомив 21 листопада Гітлера, що питання буде незабаром поставлене на обговорення у французькому парламенті. Гітлер відповів йому, що це було б великою помилкою і сприяло б приходу до влади у Франції комуністичного уряду, в такому разі над Німеччиною нависла б смертельна небезпека. Французький посол попередив тоді Лаваля, що, як на нього, Гітлер мав намір перейти до дій. Він переконував, що зроблено кроки вперед Згідно з військовим законом від 21 травня 1935 року рейхсвер одержав назву "вермахт".подібно до англійців у випадку морського договору і що Гітлерові було запропоновано розмістити кілька гарнізонів у Рейнській області, за умови, що там не буде збудовано жодного укріплення; або, коли така політика здавалась неприйнятною, німецькому урядові гучно повідомлялось про намір Франції збройне протисто­яти новій окупації Рейнської області. Уряд Лаваля відмовився прийняти тверде рішення, а втім 1 січня Гітлер повторив Фран­суа-Понсе, що він не збирався денонсувати Локарнські угоди. Ратифікація Широке обговорення ратифікації почалось у лютому. 25 лютого в палаті депутатів виступив П.-Е. Фланден, новий міністр закор­донних справ Франції. Він намагався показати, що французько-радянський пакт був сумісним із Локарнськими угодами, і запро­понував Гітлерові, аби довести французьку правдивість, розгляну­ти цю проблему на Міжнародному суді в Гаазі. 27 лютого Палата депутатів ратифікувала пакт 353 голосами проти 164. Комісія в закордонних справах у Сенаті схвалила його 5 березня. Не було жодного сумніву, що Національні збори підтримують рішення комісії. Незабаром стався невеликий інци­дент, який дуже розлютував Гітлера і міг змінити рішення, вже прийняте ним. 28 лютого, другого дня по голосуванні в Палаті депутатів, газета «Парі-міді» надрукувала текст інтерв'ю, яке в Гітлера взяв Бертран де Жувенель. У ньому Гітлер поставав дуже примирливим і дружнім щодо Франції. Несподіванка була обо­пільною. Сподівалися раптового послаблення напруженості, і 2 бе­резня Франсуа-Понсе було доручено особисто вручити фюрерові подяку французького уряду. Його прийняв розгніваний Гітлер: інтерв'ю передбачалось опублікувати до голосування, щоб впли­нути на нього. В затримці з публікацією тексту інтерв'ю Гітлер вбачав хитрощі французького уряду. ^ Нова окупація демілітаризованої зони Вже стало відомо з документів Нюрнберзького процесу, що при­готування до нової окупації вивчалося починаючи з 29 червня 1936 року. Потім він трохи затримав свій акт насильства. 2 бе­резня німецьке верховне командування підписало накази військам. 6 березня німецькі генерали висловили Гітлерові серйозні запере­чення: якщо втрутяться французи, то вони будуть сильнішими від німців. Гітлер, покладаючись на власну інтуїцію, зробив інакше, передбачаючи виведення німецьких військ у разі французького втручання. 6 березня було скликано Рейхстаг; наступного дня, 7 березня, міністр закордонних справ фон Нойрат зустрівся з Франсуа-Понсе та іншими послами країн — учасниць Локарнських угод і вручив їм ноту про денонсування цих угод. Він додав, що «символічні підрозділи» входять у Рейнську область. З трибуни Рейхстагу виступив Гітлер: «На дружні пропозиції та миролюбні запевнення, що неодноразово повторювала Німеччина, Франція відповіла військовим союзом з Радянським Союзом, спрямованим виключно проти Німеччини, який є порушенням Рейнського пак­ту. Відтоді Локарнські угоди втратили своє справжнє значення і перестали існувати. Отже, Німеччина не вважає більше, що вона пов'язана з цими погаслими угодами». Воднораз німецький мемо­рандум пропонував розпочати переговори з Францією і Бельгією для підписання договорів про ненапад протягом двадцяти п'яти років, які гарантуватимуться Англією й Італією, а також для підписання повітряної угоди. Подібні договори замість німецько-польського пакту 1934 року Гітлер запропонував східним сусідам Німеччини. Він згадав, нарешті, про можливість повернення Ні­меччини в Лігу Націй після її реформи. Насправді німецькі «символічні підрозділи» складалися з 19 ба­тальйонів і 12 артилерійських батарей, тобто приблизно 30000 чоловік. Населення зустрічало їх з великим захопленням. Незаба­ром підійшли інші війська. 29 березня плебісцит схвалив дії Гітлера 44 мільйонами голосів, тобто 99 зі 100 осіб, що голосували. ^ Реакція держав — учасниць Локарнських угод Франція спочатку зайняла позиції позірної рішучості. 7 березня СРСР запропонував свою підтримку французькому урядові. 26 бе­резня Центральний виконавчий комітет СРСР ратифікував фран­цузько-радянський пакт. Однак це не завадило Молотову заявити 1 березня в інтерв'ю, що можливе зближення між Німеччиною і СРСР. 23 квітня між цими двома країнами була підписана торг­овельна угода. 8 березня у Франції відбулося засідання Ради міністрів. Увечері того самого дня у своїй промові, написаній у Міністерстві закордонних справ і яка транслювалася по радіо, голова Ради міністрів Сарро заявив: «Ми не схильні залишити Страсбург підданим вогню німецьких гармат». Проте уряд обмежив­ся тим, що віддав наказ військам забезпечити постачання «лінії Мажіно». 9 березня міністр оборони генерал Морен заявив на засіданні Ради міністрів, що для військового втручання слід прове­сти загальну мобілізацію, на чому він, зрештою, наполягав. Морен, Гамлен і військові були стурбовані й вірили в перевагу вермахту над французькою армією, створеною для оборони. Між іншим, цевідбувалось за шість тижнів до виборів. Такими є принаймні заяви, що їх зробив Фланден у своїй книжці «Французька політика. 1919—1940». Згідно з генералом Гамленом, який до того ж не був присутнім на цьому засіданні, діяти можна було лише після відкликання резервістів. Генерали вважали за потрібне мати бри­танську підтримку. За Поль-Бонкуром, французькі міністри під час цього засідання отримали телеграму від їдена, в якій він радив їм зберігати спокій і не робити нічого непоправного. За цих умов Франція врешті-решт почала дотримуватися політики поступок. Громадська думка, що була дуже різною у зв'язку з наближенням виборів, не виявилася цілком підготовленою до реагування на ці події. Крайні праві сили, як і крайні ліві, були схильні до поступок. 10 березня на засіданні Палати громад Іден виголосив промову: «Окупація рейхсвером Рейнської області, — сказав він, — є тяж­ким ударом по принципу святості угод». Проте він додав: «На щастя, немає жодної причини припускати, що нинішня акція зами­кає в собі загрозу воєнних дій». 10 березня під час засідання він намагався збентежити французьку пильність військовим вторгнен­ням. Що, власне, й сталося з прем'єр-міністром Бельгії ван Зеландом. 7 березня польський уряд заявив про свою готовність взяти участь у боротьбі. 9 березня він змінив свою думку і приєднався до німецької тези. Газета графа Щембека за лютий 1936 року дозволяє висловити сумніви щодо щирості першої польської позиції, хіба що Бек не тримав її подалі від власних планів у зв'язку зі своїми пронімецькими настроями. 10 березня таку ж позицію зайняв поль­ський представник у Лондоні. За цих умов держави—учасниці Локарнських угод задовольнилися тим, що поставили це питання на розгляд Ради Ліги Націй, яка зібралась 14 березня в Лондоні і урочисто проголосила, що Німеччина порушила свої міжнародні зобов'язання. 19 березня держави — учасниці Локарнських угод запропонували розглянути в Міжнародному суді в Гаазі питання про сумісність Локарнських угод з французько-радянським пактом; вони вимагали від німців обмежити чисельність їхніх збройних сил у Рейнській області і, чекаючи на висновки переговорів, що прохо­дили на засадах німецького референдуму, передбачити нейтральну зону довжиною 20 км, контрольовану міжнародними військами. З іншого боку, чекаючи на підписання нового договору, Франція, Великобританія та Бельгія взаємно гарантували одна одній тери­торіальну недоторканність на випадок німецької агресії. Фланден вважав, що ця декларація рівноцінна справжньому франко-британському союзові. 24 березня Гітлер рішуче відмовився прийняти ці «ганебні» пропозиції. Британський уряд поступився, і Болдвін вва­жав доречним запросити на обід посла фон Ріббентропа. Щодо Муссоліні, то він дуже добре розумів значне зміцнення, що його Гітлерові принесла нова окупація Рейнської області. Муссоліні посилив італійські гарнізони в Бреннері і відмовився виконуватисвій план про вихід під ту пору з Ліги Націй. Одначе він заявив, що Італія не може погодитись на пропозиції Лондона. Цей момент Гітлер вважав сприятливим для запропонування 1 квітня широкої мирної програми, що розвивала німецький ме­морандум від 7 травня. Він пропонував поділити майбутнє врегу­лювання на три періоди: 1. Протягом чотирьох місяців Німеччина демонструє свою добру волю, не збільшуючи чисельності сил у Рейнській області. 2. Німеччина, Франція та Бельгія підписують договір про ненапад протягом двадцяти п'яти років, а також повітряну угоду. Німеччина підписує також договори зі східними й південно-східними сусідами. 3. Тоді вона зможе вступити в Лігу Націй. Гітлер пропонував також послабити націоналістичну пропаганду і зробити війну гуманнішою, уникаючи застосування задушливих газів, запалю­вальних бомб та забороняючи бомбардування міст. Фланден і Сарро порадилися з Франсуа-Понсе, котрий висловив їм думку, що, оскільки Гітлер був піратом, такі пропозиції зовсім нічого не варті. Проте французький уряд, який заявив, що не вестиме переговорів доти, допоки Німеччина не полишить Рейн­ської області, відповів на німецькі пропозиції іншою програмою миру, складеною на засадах Ліги Націй, колективної безпеки й регіональних домовленостей. В такому разі створювалась євро­пейська комісія, яка мала б міжнародні повноваження. Німеччина відкинула ці пропозиції, і дискусія закінчилась. 26 квітня і 2 трав­ня у Франції відбулись вибори, що закінчились перемогою «На­родного фронту». Внутрішні проблеми знову вийшли на перше місце у Франції. Подібно до італійської змови, акт ненасильства німців повністю вдався.

4. Агресія Італії проти Ефіопії й Ліга Націй. Італія готува­ла агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссі­нія) володіла значними природними багатствами, мала вигідне стратегічне положення (на шляхах з Європи до Азії). Вже з 1934 р. італійська вояччина організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скарга­ми на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що ви­нуватців «інциденту» на кордоні вона... не виявила. Ефіо­пія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США ЗІ серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про ней­тралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомага­тимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй!

Негус Ефіопії Хайле Селассіє 1 у вересні 1935 р. ін­формував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька мі­сяців як відведеш на ЗО км від кордону. Та все було да­ремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вдерлася в Ефіопію.

Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної ар­мії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові.

Результат війни по суті визначався позицією великих держав. Яка ж була їхня позиція?

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Хор ук­лав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про роз­членування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.

США позбавили Ефіопію можливості купувати амери­канську зброю, але поставляли її Італії через посередни­ків. Так, якщо середньомісячний експорт зброї й військо­вих матеріалів зі США до Італії в 1934 р. не перевищував 25 тис. дол., то в жовтні 1935 р. (після нападу на Ефіопію) він становив 368 тис. дол., у листопаді — 584 тис. дол. Поставки нафти в італійські володіння в Африці31934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

З великих держав тільки Радянський Союз підніс го­лос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР за­кликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщи­на й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втри­малася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони викону­валися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги На­цій їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для іта­лійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгроми­ти Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська вийшли в Аддис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припи­няв активну партизанську війну проти Італії, сковуючи у своїй країні майже півмільйонну італійську армію.

Перемозі Італії дуже сприяли агресивні дії Німеччини. Ще 7 березня 1936 р., коли Ефіопія в котрий уже раз звернулася до Ліги Націй по допомогу, Гітлер оголосив про денонсування Німеччиною Локарнських угод, про ремілітаризацію Німеччини і введення її військ у Рейн­ську демілітаризовану зону. Ці дії остаточно поховали Версальський мирний договір.З трибуни рейхстагу Гітлер заявив, що Локарнські уго­ди, мовляв, «погасли» і втратили своє значення у зв'язку з підписанням радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Він повідомив, що «символічні підроз­діли» німецької армії вступили в Рейнську зону. При цьому Німеччина лицемірно пропонувала Франції та Бельгії роз­почати переговори щодо підписання договорів про нена­пад протягом 25 років. Гітлер зазначив також можливість повернення Німеччини в Лігу Націй за умови реформи ор­ганізації й повороту Німеччині її колишніх колоній.

«Символічні підрозділи» німецької армії, які вдерлися в Рейнську зону, налічували 19 батальйонів і 12 артаде-рійських батарей, близько ЗО тис. солдатів та офіцерів. При цьому командири всіх частин отримали секретні па­кети, які було наказано відкрити при зустрічі хоча б од­ного французького солдата. Пакети містили наказ — не­гайно відійти на вихідні позиції у випадку появи фран­цузьких військ. Тож при найменшому опорі з боку фран­цузьких військ гітлерівський уряд був готовий відмовити­ся від ремілітаризації Рейнської зони. В 1938 р. в бесіді з австрійським канцлером Шушнігом Гітлер визнавав, що якби тоді, в березні 1936 р., Франція виступила проти, Німеччина б відступила. Гітлерівський генерал Йодль піз­ніше згадував: «У нас було неспокійне почуття картяра, який поставив на кін усю свою кар'єру».

Але ні Франція, ні інші західні країни не вжили жод­них заходів. Згодом підійшли інші німецькі частини. 99 % населення Рейнської зони підтримало гітлерівців. У січні 1937 р. Німеччина офіційно заявила, що односторонньо знімає свій підпис під Версальським договором.У зв'язку з італійською агресією в Ефіопії надзвичайно загострилося питання про протоки, зокрема чорномор­ські. Рішення Лозаннської конферешщ 1923 р. явно не відповідали міжнародним обставинам 30-х років. 22 черв­ня — 21 липня 1936 р. в Монтре зібралася конференція учас­ників Лозаннського договору (крім Італії, яка потім приєдналася до їхнього рішення). 20 липня 1936 р. була укладена на 20 років Конвенція про режим чорноморських проток. Торговельні кораблі дістали право проходиш Дар­данеллами як у мирний, так і воєнний часи за нейтраліте­ту Туреччини. Якщо ж Туреччина перебуватиме в стані війни, це право мало поширюватися тільки на ті держави, які не воюватимуть проти Туреччини. Військові кораблі чорноморських держав тепер могли вільно проходити про­токами, а нечорноморських країн — з обмеженням (ЗО тис. т загального тоннажу й не більше ніж 20 тис. т кораб­лів однієї держави протягом не більше від 3 тижнів). Під час війни заборонялося проходження військових кораблів воюючих країн. Міжнародна комісія з питань Дарданелл розпускалася, контроль переходив до Туреччини, яка діс­тала право на ремілітаризацію зони проток. Конференція в Монтре була кроком уперед у визнанні особливих прав чорноморських держав (у тому числі СРСР) на визначен­ня режиму Дарданелл і Босфору.