Поразка планів роззброєння

Конференція з роззброєння Подивимося тепер, як ставилась проблема роззброєння. Версальський договір передбачав загальне роззброєння, до якого роззб­роєння Німеччини було тільки прелюдією. З травня 1926 р. по січень 1931 р. в Женеві засідала так звана підготовча комісія, їй було доручено підготувати конференцію з роззброєння, в якій мали взяти участь глави держав, що прийняли б відповідну ухвалу. В комісії були представлені 26 країн, у тому числі СРСР і США, які не входили до Ліги Націй. Комісія не визначала обсягів скорочення озброєнь. Вона лише виробила рамки роботи конференції: Як приступити до роззброєння? Як забезпечити контроль? Які види озброєнь треба скорочувати?Конференція відкрилася 2 лютого 1932 р. під головуванням Артура Гендерсона. В ній брали участь шістдесят дві країни. Німеччину представляв Брюнінг, Великобританію — Макдональд, Францію — Тардьє, Італію — Гранді. Конференція розпочалася пленарним засіданням, на якому були утворені загальна комісія з представників усіх держав і політична комісія, до якої належали: комітет з морального роззброєння, комісія з сухопутної зброї, комісія з військово-повітряних сил, комісія з військово-морських сил, комісія з видатків на національну оборону з комітетами по особовому складу, хімічній та бактеріологічній зброї. ^ План  Тардьє Вже на початку французький представник Андре Тардьє зробив сміливу пропозицію, безперечно підказану генералітетом, який прагнув щонайперше не роззброюватися: 1) Найпотужніша зброя (бомбардувальники, важка артилерія, лінкори) передається під командування Ліги Націй. Окрема дер­жава зможе використовувати її тільки в разі нападу на її тери­торію. 2)   Створюється  міжнародна  поліція,   посилена  національними контингентами (тут знову повертаються до ідеї, висловленої Леоном Буржуа в 1918 р.). 3) Обов'язково застосовується арбітраж і передбачаються санкції. Реакція на цю пропозицію була невиразна. Джон Саймон (Вели­кобританія) і Гібсон (США) запропонували просто обмежене й якісне роззброєння (важка зброя). Брюнінг (Німеччина) вимагав для своєї країни рівних прав і скорочення озброєнь інших країн до рівня, визначеного Версальським договором для німецької армії. Його підтримав Гранді (Італія). Литвинов (СРСР) запропонував повне роззброєння. Японія висловилася проти будь-якого роззброєння. Отже, конференція розділилася на прихильників Франції й при­хильників Німеччини. У квітні Брюнінг запропонував довести чи­сельність німецької армії до 200 000 чоловік зі строком служби 6, а не 12, років і з правом мати важку зброю, але тільки як зразки. Його підтримали Італія й англосаксонські держави. А втім, німець­ка позиція стане жорсткішою з приходом до влади фон Папена (30 травня 1932 р.) і надзвичайними успіхами нацистів на виборах. Суперечка переноситься тоді на різницю у визначенні «наступаль­ної» та «оборонної» зброї. Тардьє висуває іншу пропозицію: «Будь-яка зброя є водночас і наступальною, й оборонною. Наступ як такий не можна засуджувати, бо він може бути засобом захисту від агресії. Засуджувати треба агресію». Але це тільки ускладнило дискусію, оскільки не змогли дійти згоди щодо визначення агресора. ^ План Гувера В цих обставинах 22 червня 1932 р. американський президент Гувер висунув новий, конкретніший план: чисельність сухопутних військ скорочується на третину. Танки й важка артилерія скоро­чуються повністю. Щодо військово-морських сил, то тут скоро­чується на третину тоннажність і кількість лінкорів, тоннажність підводних човнів, на чверть скорочується тоннажність авіаносців, крейсерів та есмінців. У військово-повітряних силах знищуються всі бомбардувальники. Англію стривожили умови, що стосувалися морських сил. Французький представник Поль-Бонкур порадився з новим прем'єр-міністром, Ерріо, який тоді брав участь у Лозаннській конференції, і за його згодою відмовився приймати план Гувера в такому вигляді. Франція залишалася вірною прин­ципові: насамперед — безпека. Отже, незгода не була подолана. Зрештою 23 липня 1932 р. був прийнятий компроміс, запропонований Бенешем: «Конфе­ренція... ухвалює вже зараз... виходячи з загальних принципів, Ідо лежать в основі пропозиції Гувера: 1) що буде проведене істотне скорочення світових озброєнь, яке має бути поширене загалом спеціальною конвенцією на сухопутні, морські й повітряні озброєння; 2)  що головною метою є скорочення засобів агресії». Цей компроміс, що не визначав ні цифр, ні пропорцій, не мав великого значення. Але Німеччина під тим приводом, що їй не надається рівно­правність, відмовилася прийняти цей компроміс, хоч який неви­разний він був. 16 вересня 1932 р. вона залишила конференцію. Для того, щоб повернути її, довелося скликати на початку грудня в Женеві конференцію п'яти держав (Франція, Великобританія, Німеччина, Італія, США), яка 11 грудня визнала за Німеччиною «рівні права в системі, що гарантує безпеку всіх держав». Як і в 1924 р., Ерріо ще раз піддався тискові Англії й Німеччини, нічого не одержавши натомість. Так було визнано принцип «рівноправності» в момент, коли до влади наближався Гітлер. Однак його практична реалізація була підпорядкована, як того бажала Франція, попередньому встановленню безпеки. ^ План Ерріо та план Макдональда Ще до і вже після приходу Гітлера до влади на конференції обго­ворювалися два нові плани: 1) «Конструктивний французький план» (14 листопада 1932 р.), розроблений Ерріо й Поль-Бонкуром. У військовій сфері він удосконалював план Тардьє, а саме — трансформувати армії всіх європейських країн у певний уніфікований вид ополчення з корот­ким строком служби, яке було б неможливо швидко мобілізувати і яке було б не дуже здатне до наступальних дій.Залишити наступальну техніку (важкі гармати, танки тощо) для підтримання міжнародного порядку. Така техніка зберігалась би в кожній державі під міжнародним контролем, а національне ополчення не могло б її використовувати. Вона слугувала б для захисту будь-якої держави, що стає жертвою агресії й потребує колективного втручання..Щодо політики ним передбачалося створення «Регіональної ко­аліції» континентальних європейських держав, які зобов'яжуться надавати допомогу одна одній за постановою Ради Ліги Націй, ухваленою більшістю голосів, а не одностайно. 2) Англійський план, або план Макдональда (16 березня 1933 р.). Конкретніший за попередній, цей план обмежував до 200 000 чоловік чисельність армій провідних країн континентальної Європи: Франції, Німеччини, Італії, Польщі. На 1935 р. намічалося скликання спеціальної конференції для обговорення морських озброєнь. Військова авіація мала бути поступово лікві­дована, а бомбардувальники заборонені. Виконання плану мала контролювати постійна комісія з роззброєння. Німеччина за цим планом досягла б реальної рівноправності в п'ятирічний строк. Німеччина виступила з запереченнями. Ще 11 травня генеральна комісія визначила, що штурмовики й есесівці враховуватимуться як армійські частини. Німеччину це не влаштовувало, і крім цього вона скаржилася, що Франції буде дозволено на додаток до 200000 солдатів у метрополії зберегти ще й колоніальні війська. За наци­стським істориком Фрайтаг-Лорінггофеном, Франція та її союзники мали б 1 250 000 солдатів, а Німеччина тільки 200 000. Проте в своєму виступі 17 травня Гітлер у принципі погодився з проектом Макдональда, що його генеральна комісія прийняла 7 червня — того самого дня, коли в Римі парафовано «пакт чотирьох». А 29 червня конференція припинила свою роботу до жовтня. Під час цих канікул сталася нова подія: сілезькі євреї звернулися зі скар­гою до Ліги Націй. Громадськість і уряди Франції, Великобританії та США висловили своє обурення, а представники цих трьох держав зайняли твердішу позицію. Франція й Великобританія дій­шли згоди, що контроль за озброєнням, тобто безпека, повинен бути встановлений до роззброєння. Франція подовжила перехідний період із п'яти до восьми років, з котрих чотири перші становили б випробну фазу. Франція починала б роззброюватись, а Німеччина озброюватись тільки протягом чотирьох наступних років. Німеч­чина ж наполягала на тому, що потрібно починати з роззброєння й тільки після цього встановлювати контроль. Тож 15 вересня фон Нойрат висловив жаль з приводу «повороту» в настроях демократій. На 14-й сесії Ліги Націй, яка відкрилася 26 вересня в Женеві, представники Італії (барон Алоїзі й Сувіч) висунули проект про­міжного вирішення: починати роззброєння до встановлення конт­ролю, але контроль має бути запроваджений ще до завершення роззброєння, Франція й Англія відхилили його. Зустріч Поль-Бон-кура й фон Нойрата 28 вересня теж пройшла безрезультатно. ^ Німеччина залишає Лігу Націй Отже, конференція відновила свою роботу 9 жовтня в дуже напру­женій ситуації. Майже зразу сталося несподіване: 14 жовтня Гітлер сповістив телеграмою головуючого Гендерсона, що Німеччина зали­шає конференцію з роззброєння. 19 жовтня Німеччина заявила про свій вихід із Ліги Націй. Того ж дня Гітлер спробував виправдати Цей жест, оголосивши, що Німеччина не бажає, щоб до неї стави­лися як до «народу другорядної зони». 12 листопада політика Гітлера одержала на плебісциті підтримку 95 відсотків виборців. Конференція з роззброєння уповільнено тяглась аж до квітня 1935 р. Набагато більше значення надавалося тепер прямим переговорам між Німеччиною й західними демократіями.