Тема 2.10. Затвердження ісламу.

Зміст

1. Розповсюдження ісламу.

2. Розколи і секти.

3. Шаріат

Ключові слова: шиїти, сунніти, халіф, шаріат.

Цілі і завдання вивчення теми 2.10.

Вивчення даної теми дозволяє Вам дізнатися про способи розповсюдження ісламу, розколах усередині релігії. Ви зможете познайомитися з основними напрямами в ісламі і одержати уявлення про шаріат.

Методичні рекомендації до вивчення теми 2.10.

При вивченні теми 2.10. слід звернути увагу на процес розповсюдження ісламу, вивчити і запам'ятати основні напрями в ісламі, а також з'ясувати, що таке шаріат.

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Випишіть і запам'ятайте виділені поняття.

1. Наступники Мухаммеда — халіфи Абу-Бекр, Омар, Осман — завоювали у короткий час сусідні, а потім і віддаленні країни Середземномор'я і Передньої Азії. Завоювання здійснювалися під прапором ісламу — під «зеленим прапором пророка». Вони були полегшені тим, що маси населення країн Візантійської і Сасанідської імперій, як і інших держав, жорстоко страждали від гніту місцевих феодалів і не схильні були чинити опір арабам. У скорених арабами країнах повинності селянського населення були значно полегшені, особливо для тих, хто приймав іслам; і це сприяло переходу широких мас населення різних національностей в нову релігію. Іслам, зародившись як національна релігія арабів, скоро почав перетворюватися на наднаціональну, світову релігію. Вже в VIII—IX ст. іслам зробився пануючою і майже єдиною релігією в країнах халіфату, що охопив величезні простори — від Іспанії до Середньої Азії і меж Індії. У XI—XVIII ст. він широко розповсюдився в Північній Індії, знову-таки шляхом завоювань. В Індонезії іслам набув поширення в XIV—XVI ст., головним чином через арабських і індійських купців, і майже начисто витіснив індуїзм і буддизм (окрім острова Балі). У XIV ст. іслам проник також до кипчакам в Золоту Орду, до болгарам і інших народів Причорномор’я, дещо пізніше — до народів Північного Кавказу і Західного Сибіру.

2. Хоча іслам якоюсь мірою і об'єднував людей на основі спільності релігії, але ні національні, ні тим більше, класові суперечності в країнах ісламу зовсім не зникли, навпаки, вони поступово все загострювалися. Це знайшло віддзеркалення в різних течіях в мусульманській релігії, в розколах і сектах.

Найкрупніший (і один з раніших) розкол був викликаний появою шиїзму («шия» по-арабськи — партія, секта, схизма). Нерідко вважають, що в русі, шиїта, виявилася незадоволеність і боротьба персів (як персидських феодалів, так і селян) проти завойовників — арабів, тобто що це була свого роду релігійна оболонка національного антиарабського руху в Ірані. Це частково і вірно, але такий характер шиїзм прийняв не відразу, а лише згодом. Почалася ж справа з внутрішньої боротьби серед арабів — з боротьби за владу між наступниками Мухаммеда. Четвертий халіф — Алі був кровним родичем пророка — його двоюрідним братом і зятем; прихильники Алі (шия-Алі, тобто партія Алі) не визнавали законності попередніх халіфів, оскільки вони були не з роду пророка, а були «вибрані» релігійною общиною, тобто просто узурпували владу. Боротьба за владу прийняла форму суперечки про спадкоємність влади в халіфаті. Партія Алі зазнала поразки, Алі був убитий, але прихильники його надалі зміцнилися в Ірані і Іраку, і там шиїзм широко розповсюдився як вираз протесту проти влади Арабського халіфату. По переказу, шиїта, Алі і його сини Хасан і Хусейн лягли мучениками за віру. На пам'ять цього шиїту щорічно справляють траурне свято шахсей-вахсей, при якому доведені до екстазу фанатики наносять собі рани гострою зброєю або іншими такими ж дикими способами виражають свою релігійну відданість пам'яті мучеників.

Головна межа шиїзму — віра у те, що законними наступниками пророка Мухаммеда — імамом — можуть бути тільки його родичі-нащадки, а «вибрані» общиною (що насправді захопили в ній владу) халіфи незаконні. У зв'язку з цим шиїти відкидають сунну, складену при перших халіфах з переказів про пророка.

Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різні течії. Пануючою стала течія, що визнає одинадцять законних імамів — нащадків Алі; дванадцятий імам ніби то ще в IX ст. таємничо сховався і десь перебуває невидимо, проте повинен в кінці появитися як рятівник — махди. Ця найбільш поширена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку XVI ст. (при династії Сефевідів) стало там офіційною державною релігією.

Інші відгалуження шиїзму налічують значно менше послідовників і складають швидше за секту. Така секта ізмаїлітів (на ім'я Ізмаїла, її засновника; VIII ст.), поширена нині в гірських районах Афганістану, Бадахшана і ін. Ізмаїліти вірять у те, що в їх імаму послідовно утілюється «світова душа». Цей імам утворює спадкову династію «Агаханов», ведучих світське, розкішне життя і що збирають звідусіль дань з членів секти. В учення ізмаїлітів влилося багато ідей з домусульманських релігійно-філософських систем Азії і з місцевих народних вірувань.

Від ізмаїлітської секти відокремилася в IX ст. група карматів — демократична секта, члени якої, переважно селяни і бедуїни Аравії, встановлювали спільність майна. Керівники секти намагалися з'єднати мусульманське віровчення з ідеями неоплатоників і гностиків, вони розглядали людину як мікрокосм, що відбувся з божества. Секта карматів існувала до XI ст.

Від того ж ізмаїлізма відбрунькувалася секта ассассинів, що сполучала містицизм з фанатичною боротьбою за віру проти не мусульман. У роки хрестових походів ассассини були самими ярими ворогами хрестоносців (до речі, від назви секти походить французьке слово «assassin» — вбивця).

Нарешті в XI ст. від того ж кореня відокремилася група послідовників халіфа Хакіма. На ім'я видного ватажка секти Ізмаїла пекло Даразі послідовники секти дотепер відомі як друзи (у Лівані).

На відміну від напряму, шиїта, ортодоксальний іслам, що охопив більшість мусульман миру, називається суннізмом: прихильники його визнають законність сунн.

На думку суннитів, імамом може стати той, кого вибрав Аллах і народ.

Суннізм теж не залишився цілком єдиним. У VIII—IX ст. у ньому виникла мутазилітська течія. Мутазиліти прагнули тлумачити мусульманське віровчення в раціональному дусі, доводили «справедливість» бога, наявність вільної волі у людини, визнавали Коран книгою, написаною людьми, а не створеної богом. Мутазілітов підтримували деякі халіфи (IX ст.), що шукали в цій секті опору для своєї слабіючої влади. Але незабаром (кінець IX ст.) реакційне фанатичне духівництво узяло верх в халіфаті, мутазилітів стали переслідувати. Зміцнилося вчення про вічність, «несотворенності» Корану. Проте ідеї мутазилітів залишили слід на подальшому розвитку мусульманського богослов’я.

У VIII—IX ст. у правовірному мусульманському богослов’ї склалися чотири школи: ханифітів, шафиїтів, маликітів і ханбалітів (на ім'я їх засновників). Остання з цих шкіл була пройнята духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігійних догматів; вона зміцнилася серед відсталого бедуїнського населення Аравії; близька була до неї і школа маликітів, що одержала панування в Північній Африці. Інші дві школи, що розповсюдилися в культурних областях мусульманського світу, допускали вільніше тлумачення учення. Особливої взаємної відчуженості і ворожнечі між прихильниками цих чотирьох богословських шкіл немає. У тих же VIII—X ст. в ісламі виник містичний, напівчернечий перебіг суфізму (від слова «суфі» — груба шерстяна тканина, сірячина). Воно зародилося в надрах шиїзму, але проникло і в середу суннитів. У суфійськім віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не надавали великого значення зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством. Деякі суфії доходили до пантеїстичного світогляду (бог — у всьому світі, весь світ — прояв або еманація бога) і тим самим віддалялися від грубо антропоморфного уявлення про аллах, яке дане в Корані. Суфії надавали особливе містичне значення іменам божим, таким, що зустрічається в Корані. Містико-пантеїстичний перебіг суфізму спочатку піддався гонінням з боку мусульманських фанатиків-ортодоксів, але поступово обидві сторони пішли на поступки. Послідовники суфійського учення стали утворювати ордени мандруючих ченців — дервішів — на чолі з шейхами, або ішанами. Ці ордени були визнані законними і у суннітів, і у шиїтів. Дервіші, хоча вони і давали чернечу обітницю бідності, на ділі незабаром перетворилися на шарлатанів, що обирають і одурюють легковірний народ; керівники ж дервішів, ішани, в свою чергу обирають своїх послушників — мюридів. Деякі ордени дервішів застосовують в своїх молебствах так звані зікри — екстатичні танці та інші чисто шаманські способи спілкування з божеством. Надається велике значення містичному вигуку: «Ху!»

З суфізмом був історично пов'язаний рух тариката. Це поняття спочатку означало благочестивий шлях життя для спілкування з богом (слово «тарикат» по-арабськи шлях). Але згодом тарикатом стали називати учення фанатиків, що проповідували «священну війну» проти християн і інших невірних. Під прапором тариката вели, наприклад, війну імам на Кавказі (Кази-мулла, Шаміль) проти росіян. Бойову силу тариката складали мюріди — послушники, що сліпо покоряються своєму мюршиду — духовному наставнику. Звідси рух Шаміля іноді називали мюридизмом.

У новітній час ускладнення соціально-економічних і політичних умов, загострення класової боротьби викликали появу нових сект в ісламі. Серед бедуїнів Аравії в XVIII ст. виник перебіг ваххабитів (послідовників Мухаммеда ібн Абдель Ваххаба), в якому відобразився стихійний протест кочівників проти багатства і розкоші міських купців і багачів. Ваххабіти, продовжуючи традиції суворої ханбалітської школи, вимагали повернення до патріархальної простоти життя перших століть ісламу, строгого виконання наказаних обрядів і заборон, знищення розкоші, боролися з європейськими культурними впливами, не визнавали культу святих, поклонялися тільки одному богу. Після жорстокої боротьби з супротивниками ваххабіти до початку XX ст. узяли верх в державі Неджд (Внутрішня Аравія), а потім підпорядкували собі Хіджас з містами меккою і Мединою. У державі Саудівської Аравії, що об'єднала обидві області, ваххабитизм зробився пануючою релігією.

3. Характерна особливість мусульманської релігії полягає в тому, що вона енергійно втручається на всі боки життю людей. І особисте, і сімейне життя віруючих мусульман, і все суспільне життя, політика, правові відносини, суд, культурний устрій — все це повинно бути підпорядковано цілком релігійним законам. У колишні часи в мусульманських країнах мало місце повне зрощення державної і церковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався наступником пророка, вище духівництво складало штат його радників, суд знаходився цілком в руках духовних осіб. І кримінальне і цивільне право було побудовано цілком на релігійному законі — шаріаті. Стежили за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови.

Тому і мусульманське духівництво виконувало і виконує більше світські, чим чисто релігійні функції. Мулла, що полягає при мечеті, - це, власне, вчитель в церковній школі. Каді — це суддя, знавець шаріату. Муфтій — вищий духовний чин — головний авторитет в питаннях шаріату. Улем — вчений богослов, викладач у вищій релігійній школі; раду улемів давав свої висновки з питань релігії і права. Во главі мусульманського духівництва в окремих країнах стояв шейх-уль-іслам — видний богослов, він же радник государя. Роз'яснення, що даються шейх-уль-ісламом, по тих або іншим спірним питанням догматизму або політики, права вважалися незаперечним законом.

Навчання молоді в мусульманських країнах раніше було теж чисте релігійним. Нижчі школи — мектеби — полягали при мечетях. Вищі школи — медресе — були свого роду духовні академії. У них студенти вивчали Коран і іншу релігійну літературу, богословські питання. Мова викладання, мова церковної літератури була арабська. До речі, арабська система листа була прийнята і в тюркських, і в іранських мовах, хоча вона для них і мало пристосована.

Мусульманська церква в країнах ісламу була звичайно і крупною економічною силою. Згідно шаріату, церква може володіти майном, і це майно вважається невідчужуваним (вакф, множина — ва-куф). Вакуфні землі складалися з тих, що подарували від халіфів (у епоху завоювань), з пожертвувань і ін. Вони були дуже великі: наприклад, в країнах Середньої Азії до половини всіх оброблюваних земель належала церкві, і вони приносили величезні доходи, оскільки звичайно віддавалися в оренду на суворих умовах; за рахунок вакуфного майна і годувалося численне духівництво. Хоча правовірний іслам не йде ні на які компроміси з іншими релігіями (у відмінність, наприклад, від буддизму), але в народних масах мусульманські вірування дуже часто переплітаються із стародавніми, домусульманськими. Майже повсюдно, особливо в слаборозвинених країнах, поширений культ місцевих святих. Мусульманські святі часто виявляються не чим іншим, як стародавніми місцевими божествами-покровителями, яким дані мусульманські імена. У багатьох місцях, особливо в Середній Азії, культ святих пов'язаний з культом мазарів — нібито гробниць цих святих, а насправді стародавніх місцевих святилищ. Більш того, дослідники ісламу останнім часом виявили (особливо у народів Середньої Азії) цілий пласт тих, що влилися в нього, але глибоко архаїчних вірувань і обрядів, що відносяться до культу землеробських божеств родючості, до родового культу предків, до шаманізму. Всюди в середовищі мусульман поширені також віра в магію, носіння амулетів (часто ладанки з текстом з Корану). Багато мулл виконують функції заклинателів, знахарів.

Цікаво відзначити, що в багатовікових зіткненнях ісламу з християнством (точно так, як і з маздеїзмом і іншими релігіями) іслам майже завжди виходив переможцем. У більшості країн Середземномор'я, де зараз панує іслам, він витіснив те, що переважало тут раніше християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія). На Кавказі більшість народів до розповсюдження ісламу дотримувалися християнства, пізніше багато з них були ісламізовані (черкеси, кабардинці, аджарці, частина осетин і абхазів). На Балканському півострові в іслам обернені були деякі групи болгар, македонців, боснійців, албанців, що були раніше християнами. Зворотних випадків масового звернення якого-небудь мусульманського народу в християнство історія не знає. Чому ж релігія Мухаммеда так часто брала верх над релігією Христа? Мабуть, унаслідок більшої простоти, доступності, зрозумілості народним масам, особливо в східних країнах, де переважав патріархально-феодальний побут.