4. Християнські общини і держава.

Союз християнської церкви з державою, що почався з Міланського едикту надалі одержав своє закріплення в політиці східних і західних римських імператорів, що систематично підтримували церкву і що користувалися з її сторони підтримкою.

Така зміна в положенні християнської церкви в свою чергу спричинила за собою істотні внутрішні зміни. Змінився соціальний склад християнства. Вже задовго до перетворення християнської церкви в пануючу, ще в III і навіть в II ст., разом з рабами в християнські общини входили також і представники пануючих класів. У знатних прізвищах до християнського культу була особливо доброзичливо настроєна жіноча їх частина. Серед знатних жінок Риму християнська церква користувалася дуже великим впливом.

Зразкові підрахунки, зроблені дослідниками, показують, що напередодні свого перетворення в державну релігію християнство все ж таки не було ще найпоширенішим з релігій. Навіть в крупних міських центрах християнські общини об'єднували порівняно невелику частину населення — одну п'яту або ще менше.

З перетворенням християнства в державну релігію чисельний склад християнських общин вельми виріс. Середні верстви населення і рабовласницький клас в основній своїй масі прилучилися до нової релігії. Після цього християнство вже остаточне перестало бути релігією рабів і пригноблюваних, воно перетворилося на релігію, за допомогою якої пануючі класи тримали в підпорядкуванні народ.

Проти цього класового переродження християнства і були, по суті, направлені демократичні течії, що приймали форму єресі, але всі вони були пригнічені церковною організацією, що окріпнула.

Проте ще довгий час розповсюдження християнства обмежувалося, принаймні в західних провінціях, містами і слабо проникало в село. Серед сільського населення продовжували панувати старі, язичницькі вірування. Звідси, між іншим, латинське слово «paganus», що буквально означає «сільський житель» (від pagus — село, округ), стало уживатися в сенсі «язичник», «нехристиянин»; звідси і наше російське «погані», що спочатку означало всіх нехристиян. А на Сході, еллінізму нехристиян, називали «народи» (у зіставлення іудеям). У слов'янському перекладі цьому слову відповідає вираз «язици» (народи), звідси і наше «язичники».

Коли християнство стало пануючою релігією, зародився особливий рух чернецтва, відлюдництва. Християнські общини, що перетворилися на могутню церкву, перестали служити притулком від мирського зла. Приналежність до цієї церкви вже не рятувала від гріха. Тоді найбільш фанатично настроєні християни стали йти з гріховного світу в пустелю, в самоту, щоб присвятити себе богу. Там вони вели аскетичне життя. Перші відлюдники і перші чернечі гуртожитки з'явилися в Єгипті, у Фіваїдській пустелі; засновниками чернецтва вважають святого Антонія і святого Пахомія. Пізніше стали з'являтися монастирі і в інших християнських країнах. У раннє середньовіччя монастирі стали перетворюватися в свого роду, притулки при різному ворожому нашесті. Вони багатішали від подарунків і пожертвувань і поступово зробилися великою економічною силою.