4. Уявлення про загробне життя.

Вірування в безсмертя душі і в загробне життя більше, ніж яка б то не була інша галузь релігійних вірувань, відображають відмінності між релігіями різних народів стародавнього світу. У найменшій мірі вони фігурують в релігії стародавнього Ізраїлю, найбільш розвинені в староєгипетській релігії.

Для давньоізраїльській релігії характерний уявлення про те, що із смертю людини припиняється все істотне, що може відбуватися з ним. Подяка і відплата за добрі і злі справи, за виконання або порушення умов договору з Яхве людина одержує в своєму реальному житті. У Старому завіті кілька разів згадується про якесь «шеолє», куди сходять душі померлих. Звичайно це слово переводиться як «пекло». Тільки пізніше, під впливом релігії тих народів, серед яких євреям доводилося жити в діаспорі, в іудаїзмі з'явилося розгорнене вчення про безсмертя душі і про загробне життя.

Скептичне відношення до безсмертя душі зберігалося в іудаїзмі довго. Воно знайшло своє віддзеркалення і в такому пізньому документі, як книга Ісуса, сина Сірахова, що датується початком II в. до н.е. Там містяться наступні вислови: «Коли... людина помре, то спадщиною його стають плазуючі звіри і черв'яки» (Іїс. Сер., X, 13). У інших біблейських книгах того ж часу (канонічних і неканонічних) зустрічаються такі ж уявлення, але з'являються і нові тенденції. Висловлюються надії на те, що до моменту прийдешнього кінця світу померлі воскреснуть, правда не все: «. І багато хто із сплячих в праху землі прокинеться, одні для життя вічної, інші на вічну наругу і осоромлення» (Даний., XII, 2). З'являються і уявлення про прийдешній день загальної воскресіння: «І віддасть земля тих, які в ній сплять, і прах тих, які мовчазно в ній мешкають, а сховища віддадуть увірені їм душі» (III Ездр., VII, 32). Про те, що померлі продовжують своє існування в умовах раю або пекла, ні в перерахованих, ні в інших біблейських книгах ясних вказівок немає. Вже в I ст., за повідомленнями Йосипа Флавія, між основними іудейськими релігійно-політичними сектами — фарисеїв і саддукеїв — йшла боротьба, зокрема, і з питання про загробне життя: саддукеї заперечували безсмертя душі.

Мізерні були уявлення про загробне життя, що існували і у ассиро-вавілонян і у фінікіян. Для перших вона означала царство мороку, праху і тління. Країна мертвих, керована богинею Аллату, - велика темниця, оточена сім'ю стінами, в ній проводять сумне існування, повне жаху і плачу, всі померлі незалежно від того, ким вони були за життя, а для добра або зла вони використовували свої земні дні. Та все ж знайти своє останній притулок в царстві Аллату при всій його безрадісності представлялося вавілонянину меншим злом, ніж залишитися без поховання. В останньому випадку його душа повинна вічно бродити без притулку, не знаходячи заспокоєння. Втім, перебування у царстві тіней» Аллату для деяких щасливців могло обернутися і позитивною стороною. У центрі цієї похмурої юдолі десь повинен був знаходитися острів блаженних, куди в досить, втім, окремих випадках міг потрапити померлий, який зміг за допомогою заклинань і інших магічних засобів, подолати всі перешкоди і досягти мети. Для фінікіян посмертне життя також, загалом не була нічим привабливим. Єдине, про що могла мріяти «тінь», тобто померлий, полягало у спокої.

У ранніх єгипетських уявленнях, коли вчення про загробний світ складалося під впливом тих, що існували тоді на землі досить демократичних порядків, в загробному світі теж панувала якась відносна рівність, так що всі небіжчики повинні були трудитися в цілях прожитку. В міру зростання нерівності в умовах розвитку рабовласницьких відносин класове розшарування знайшло віддзеркалення в уявленні про те, що і на тому світі одні люди трудяться для інших і за інших. У гробницю стали класти невеликі статуетки («шаубті» або «ушебті»), що зображали рабів, які повинні були обробляти поля, надані померлому Осирісом; на них звичайно зображалися магічні формули, наявність яких не то спонукало «ушебті» трудитися, не то саме по собі реалізувало і замінювало їх працю. Відносини, які в загробному світі встановлювалися між покійним і Осирісом, відображали земні відносини між фараоном і його підданими.

У Гомера посмертне життя людей похмуріше і безрадісне. Разом з тим у нього є уявлення про Елізіумі (Елісейськіх полях) — прекрасній країні, «де ні завірюх, ні злив, ні холодів зими не буває...», де щасливі герої ведуть блаженне життя і куди вони дістають доступ по особливій милості богів. У Гесиода фігурують острови блаженних, де тричі в році земля, що не вимагає посіву, приносить сама собою великий і рясний урожай. Ймовірно, уявлення про подвійний характер замогильного буття — з пеклом Тартар і раєм Елізіумом — з'явилося наступним ступенем після тієї, коли посмертний світ представлявся одноманітно похмурим.

Як вже наголошувалося, вчення про посмертне існування було в яскравішому своєму виразі розроблено у єгиптян. Гробниці, що збереглися, з написами в них, знамениті піраміди, папірус із заупокійними молитвами, зокрема такий видатний пам'ятник стародавньої літератури, як Книга мертвих, свідчать про інтенсивний розвиток відповідних вірувань в давньому Єгипті і дають багатий матеріал для думки про ці вірування.

Віра єгиптян в загробне життя оперувала вульгарно-матеріальними уявленнями. Вважалося, що крім видимого тіла в людині містяться ще чотири сутності, відповідні пізнішим уявленням про душу: тінь, ім'я, Ба і Ка. Остання зберігала найбільш речовинні і, так би мовити, консервативні елементи людини, вона потребувала хліба, пиві і смажених гусаках, а також в одязі. Для забезпечення життєдіяльності Ка було необхідно зберігати в нетлінності і цілості тіло покійного. Саме з цим уявленням були пов'язані турботи єгиптян про муміфікацію трупів померлих і про їх збереження від можливих пошкоджень — бальзамування, поховання в гробницях і склепах, споруда таких грандіозних притулків для тіл найбільш знатних і могутніх людей, як піраміди.

Одна з душ померлого, як вірили єгиптяни, повинна була відправлятися в мандри по таємничих полях пекла. Там їй загрожували всілякі небезпеки, і раніше всього замаху з боку чудовисьок - пожирачів — звіроподібних злих істот, що харчуються душами померлих. Врятуватися від них можна лише за допомогою магічних формул, які небіжчик повинен знати і які накреслені на стінах гробниць і в Книзі мертвих. Якщо померлому вдається «живим» пройти всі небезпеки і випробування, він потрапляє на суд Осиріса. Церемоніал суду і вся його обстановка, участь в ньому різних персонажів староєгипетського пантеону і пандемоніума були розроблені у віруваннях єгиптян вельми докладно. Залежно від результату судового розгляду, і зокрема від тих показників, які дасть зважування душі померлого, визначиться його подальший шлях і доля: в поля Іалу, призначені для блаженства праведників, або в пекло. В Іалу численні рукави Нілу дають в оптимальній кількості вологу і прохолоду, дерева пахнуть і забезпечують тінь, поля приносять урожай значно вищий, ніж в земному житті, хліби досягають семи ліктів у вишину. З іншого боку, підземні установи для муки грішників, звичайно, є чимось найбільш похмурим з того, що могла створити фантазія єгиптян. Там вічна тьма, яку не розсіює навіть постійне бушуюче пекельне полум'я, не освітлює оживаючий ці страшні місця вогненний потік. Засуджені розтинаються на частини, багато разів спалюються пекельним полум'ям, кидаються в постійно киплячу воду і у вогненний потік. Вони намагаються знаходити собі притулок в якихось норах, але звідти пекельні кати їх постійно виганяють, щоб піддавати черговим екзекуціям. Мабуть, пізніші уявлення іудаїзму, християнства і ісламу про райське блаженство і пекельні муки значною мірою були запозичені з релігії стародавніх єгиптян.