Розділ іі. Суб’єкти та об’єкти власності

Цілком зрозуміло, що для того щоб розкрити природу відносин власності, слід визначити, що є об'єктом власності, у кого і які об'єкти перебувають у власності, які умови володіння, розпорядження і використання різних об'єктів і чинників суспільного виробництва. Попри величезні обсяги і різноманітність об'єктів власності (земля, її надра, рослинний і тваринний світ, предмети матеріальної та духовної культури, будинки, споруди, обладнання, гроші, цінні папери тощо), вони все ж поділяються на дві частини.

Передусім це умови (чинники) виробництва. Головним з них є робоча сила, яка набуває різних суспільних форм на різних етапах розвитку людського суспільства. У рабовласницькому суспільстві рабовласник мав повну власність і на засоби виробництва, і на раба. В епоху капіталізму людина стає юридично вільною, однак оскільки вона позбавлена засобів виробництва, то змушена продавати робочу силу. Робітник є власником своєї здатності до праці, робоча сила с товаром, яка за допомогою вільного найму використовується для здійснення процесу праці. До речі, під час переходу від адміністративно-командної системи до ринкової економіки істотно змінюється становище працівника. Долається формальна «повна зайнятість», яка нерідко приховувала реальне безробіття, замість зрівняльного розподілу встановлюється оплата згідно зі здібностями і вмінням людини, кінцевим результатом праці, створюється ринок праці, де продається і купується робоча сила за її вартістю.

Поряд з робочою силою важливими чинниками виробництва є засоби виробництва і предмети праці, які також є об'єктами власності. Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і результати виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна роль, адже саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.

З розвитком суспільства відбуваються зміни і у об'єктах, і в суб'єктах власності. Адже з'являється принципово нова техніка і технологія, устаткування, нові, штучні матеріали тощо. Все це збагачує (кількісно і якісно) обсяги засобів виробництва. Особливо зростає роль і значення людського розуму, науки. Ось чому всезростаюча кількість продуктів інтелектуальної праці зумовила виникнення і значне поширення об'єктів інтелектуальної власності (патенти на винаходи, відкриття тощо). Категорія «інтелектуальна власність» одержала права громадянства. Створена система законів, що регулює розвиток інтелектуальної власності.

З розвитком суспільства, особливо в другій половині XX ст., відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності, збільшується їхня різноманітність. На перших порах капіталізму, вільної конкуренції абсолютно переважав індивідуальний власник капіталу. Однак у першій половині XIX ст. відбувається значне поширення акціонерного капіталу і поряд з індивідуальними власниками виникли колективні власники - акціонери. З розвитком капіталу небачено зростає роль держави як суб'єкта власності. Це знайшло вираження у зростанні державного сектора в економіці усіх країн. Так, у 80-х роках він становив близько 20 відсотків у США, 35-40 відсотків - у Великій Британії, 40 відсотків - у Франції. Як правило, у власності держави перебувають такі галузі економіки, як залізниці, електростанції, вугільна промисловість, значна частина підприємств чорної металургії, підприємств машинобудування тощо. Це значною мірою пояснюється тим, що ці галузі потребують великих вкладень капіталу і характеризуються порівняно невисокою ефективністю, рентабельністю. Цю важку, проте дуже потрібну справу бере на себе держава.

У країнах, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, одержавлення економіки було надмірним. Націоналізація засобів виробництва, тобто передавання їх з приватної власності в державну, створення значної кількості державних господарств у сільському господарстві тощо призвели до того, що державна власність перевищувала 90 відсотків засобів виробництва. Решта належала колгоспам, кооперативам і громадянам. До того ж адміністративно-командній системі властива надмірна централізація господарства, В результаті лише центральні органи виступали суб'єктами власності. Союзні республіки, місцеві органи були частковими суб'єктами державної власності. Відчуження людини і навіть республіканських і місцевих органів від власності, від управління нею призвело до низької ефективності виробництва. Через це радикальна перебудова економіки у країнах колишнього Союзу спрямована на подолання такого надмірного одержавлення шляхом роздержавлення і приватизації державної власності, демонополізації економіки. Поряд з державою, кооперативами, що і раніше були суб'єктами власності, тепер ними стають окремі громадяни, трудові колективи, а також іноземні громадяни та фірми, міжнародні організації. Водночас суб'єктами власності стають як вищі, так і місцеві органи влади.

Значне розширення кола суб'єктів власності має величезне економічне і соціальне значення. Адже власність нерозривно пов'язана з управлінням виробництвом, яке є функцією власності. Отже, роздержавлення власності, приватизація, величезне розширення кола суб'єктів власності означає демократизацію управління власністю, виробництвом, перетворення значної частини суспільства на господарів, які лише можуть ефективно використовувати засоби виробництва, землю, її надра. Демократизація управління знаходить відображення і в процесах акціонування підприємств, коли до володіння акціями залучаються і держава, і широкі маси працівників, й іноземний капітал. У цих умовах дуже важливе значення має високий професіоналізм управлінців. Оскільки робітники, як правило, не мають достатнього досвіду і необхідної підготовки для управління складним господарством, то трудові колективи, акціонери наймають кваліфікованих менеджерів. Узагальнючи все вище сказане, ми можемо сказати що, об'єкти власності -це все те, з приводу чого між людьми формуються відносини належності, володіння, розпоряджання та використання в їх економічному та юридичному змісті.

А суб’єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження - привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.[12]