84. Лідерство і керівництво у групі.

Проблема лідерства і керівництва – одна з кардинальних проблем соціальної психології.

Лідер (від англ. leader – провідний, керівник) – особистість, що користується визнанням та авторитетом в групі і за якою група визнає право приймати рішення про дії у важливих ситуаціях, бути організатором діяльності групи і регулювати відносини в ній.

Поняття “лідер” пов’язано з поняттями “управління” і “керівник”. На відміну від лідера, який переважно здійснює регуляцію міжособистісних стосунків у групі, керівник здійснює регуляцію офіційних стосунків. Лідер – це член групи, який добровільно взяв на себе значну міру відповідальності у досягненні групових цілей. Формальний лідер призначається або вибирається, набуваючи таким чином офіційного статусу керівника. Неформальний лідер – це член групи, який найбільш повно у своїй поведінці відповідає груповим цінностям і нормам. Він веде групу, стимулюючи досягнення групових цілей і виявляючи при цьому більш високий рівень активності порівняно з іншими членами групи.

Лідер і керівник мають справу з однопорядковим типом проблем, а саме – вони повинні стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних задач. В психологічних характеристиках їх діяльності є багато спільних рис. Однак лідерство – це чисто психологічна характеристика поведінки окремих членів групи. Керівництво у більшості є соціальною характеристикою відносин у групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління і підпорядкування.

Типи лідерства

Лідери розрізняються за:

способом організації змісту діяльності колективу

а) лідер-програміст – спроможний створити способи колективної діяльності і надихає колектив на її виконання;

б) лідер-виконавець – організовує виконання вже створеної (опрацьованої) програми;

в) універсальний лідер – уособлює в собі програміста і виконавця;

характером діяльності

а) лідер діяльний – який постійно демонструє свої здібності;

б) лідер ситуативний – який виявляє себе лише в певних ситуаціях.

Стилі керівництва

а) авторитарний (синонім директивний, вольовий) – стиль базується на жорсткому способі управління, недопущенні ініціативи.

При автократичному стилі відбувається виразний поділ на керівника й підлеглих, тих, які командують, і тих, що зобов’язані виконувати накази, розпорядження. Керівник-автократ сам визначає мету діяльності групи та спосіб її досягнення і лише незначною мірою дозволяє членам групи прилучатися до прийняття рішень. Він монополізує більшість одержуваної інформації та право на ініціативу, сприймається оточуючими як диктатор чи деспот, не виявляє гнучкості в ставленні до подій у групі, а його сприйняття світу в даному випадку явно негативне. Наслідком такого стилю управління стає зменшення числа ініціатив і послаблення міжособових контактів. У групі назрівають тенденції до бунту, а деколи й реальна агресія, хоча група як цілісність має загалом непогані результати.

Позитивні аспекти стилю – дисципліна, швидке реагування в екстремальних ситуаціях; негативні – низька ініціатива, можливе погіршення психологічного клімату в колективі.

Авторитарний стиль керівництва доцільно використовувати в ситуаціях, де потрібне жорстке підкорення певним вимогам (військова служба), у випадку, коли виникає потреба швидко і одноосібно розв’язати кризову, конфліктну ситуацію;

б) демократичний – базується на колегіальності прийняття рішень, врахуванні думок і, за можливості, побажань підлеглих, передачі частини повноважень підлеглим. Це стиль заохочення, ініціативи.

При демократичному стилі відсутній радикальний поділ на керівника й керованих, хоча фактично конкретні структури управління в такій групі наявні. Члени цієї спілки допущені до участі в прийманні рішень та формуванні цілей і норм колективної праці. Ініціатива стимулюється завдяки застосуванню обговорень, дискусій, самодіяльності та наголошенню на суспільних інтересах. На відміну від автократів для демократичних керівників характерні:

– більша впевненість у собі (вона живиться порозумінням з групою та її підтримкою);

– переважно екстраверсійна спрямованість;

– оптимізм;

– більша емоційна врівноваженість;

– виразніша схильність до безтурботної поведінки;

– наголошення на суспільних цінностях.

Позитивні аспекти стилю – гарний психологічний клімат, спроможність підлеглих до прийняття самостійних рішень, негативні – може призвести до низької дисципліни, невисока мобільність у прийнятті рішень в екстремальних умовах.

Демократичний стиль лідерства передбачає досить відчутний вплив керівника чи лідера на групу, але він координує свої дії з груповими очікуваннями. Цей стиль переважає в більшості груп в звичайних умовах існування;

в) ліберальний (номінальний) – керують підлеглі, “вказівки не даються”, “своя людина”.

Для цього стилю характерне недостатнє втручання керівника в ті справи, які вирішуються в колективі. Постійно зароджуються різноманітні конфлікти, апатія, невдоволення з приводу відсутності конкретного плану дій, а головне – низька працездатність групи. Ліберальний керівник фактично не впливає на життя групи, що приводить до виділення із середовища її членів особи, яка бере на себе роль лідера. Очевидно, що він переважно вибирає автократичний стиль керівництва. На прикладі наслідків ліберального управління групою можна переконатися в необхідності керівника. Тож проблема полягає не в тому, чи має бути в групі керівник, а який він повинен бути.

Ліберальний стиль керівництва в групі, де керівник не здатен приймати рішення, контролювати ситуацію, тобто не вміє чи не хоче виконувати свої функції, призводить до неефективної діяльності групи. Але у деяких випадках, коли група складається з високосвідомих працівників, здатних до самоорганізації та самоконтролю, також у випадках ситуації неформальних стосунків (корпоративна вечірка, відпочинок групи “на природі”, неформальне спілкування) цей стиль може виявитися доречним та дієвим;

г) керівник у якому співіснують якості різних типів керівництва.

Саме керівник, який має навички застосування кожного з трьох стилів керівництва в конкретній ситуації в певній групі може вважатися найбільш професійним як керівник чи лідер.

Диференціація лідерів можлива і за іншими ознаками: лідер-ерудит, емоційний лідер, позитивний і негативний лідери.

85. Етапи розвитку групи.

Утворення групи (формальної або неформальної) є надзвичайно важливим етапом її життєдіяльності, однак лише початком цього процесу, котрий постає перед дослідником як процес безперервної зміни станів і властивостей групи і отримав назву розвитку групи. У сучасній соціальній психології процес розвитку групи розуміється як закономірна зміна етапів (або стадій), які розрізняються за характером домінуючих тенденцій у внутрішньогрупових відносинах: диференціації й інтеграції.

Так, починаючи з робіт О.С. Макаренко (1951), у вітчизняних дослідженнях психології трудових колективів виділяються стадії первинного синтезу, диференціації і вторинного синтезу або інтегрування. У концепції Л.І. Уманського (1980) поетапний розвиток групи характеризується як послідовна зміна стадій, котрі розрізняються ступенем психологічної інтегрованості в діловій і емоційній сферах.

Відмітними ознаками (параметрами) розвитку групи виступають: спрямованість (зміст групових цілей, мотивів і цінностей), організованість, підготовленість до виконання спільної діяльності, інтелектуальна, емоційна і вольова комунікативність, стресостійкість. Цілісними характеристиками групи виступають також згуртованість, мікроклімат, референтність, лідерство, інтрагрупова і інтергрупова активність.

Розвиток групи відбувається в континуумі, вищу сходинку якого займає колектив - реальна контактна група, яка відрізняється інтегративною єдністю спрямованості, організованості, підготовленості, психологічної комунікативності, а крайню нижчу сходинку цього розвитку займає група-конгломерат, тільки що сформована, або група людей, у яких відсутні всі ці параметри.

У запропонованому континуумі виділяють наступні основні етапи розвитку групи як колективу. Номінальна група характеризується зовнішнім, формальним об'єднанням індивідів навколо поставлених соціальних задач. Група-асоціація відрізняється початковою міжособистісною інтеграцією в сфері емоційних відносин. Група-кооперація характеризується перевагою інтегративних тенденцій у сфері ділових відносин. Група-автономія володіє високою внутрішньою єдністю як у сфері ділових, так і в сфері емоційних відносин. Ізоляція групи і концентрація активності її членів на вузькогрупових цілях призводить до формування групи-корпорації.

Відмінною рисою колективу є його інтеграція з іншими групами на основі спрямованості на більш широкі соціально значимі цілі. Динаміка колективотворення являє собою складний процес, що включає як етапи швидкого просування рівнями, так і періоди тривалого перебування на тому самому рівні і навіть його нижче. У цьому випадку групи можуть характеризуватися внутрішньою антипатією, егоїзмом у міжособистісних відносинах («інтраегоїзм» за Л.І. Уманським), конфліктністю, агресивністю як формами прояву дезинтеграцї.

У психологічній теорії колективу, розробленої А.В. Петровським (1979), розвиток групи характеризується двома основними критеріями: ступінь опосередкованості міжособистісних відносин змістом спільної діяльності і її суспільна значимість. За першим критерієм рівень розвитку групи можна визначити в континуумі від дифузійної групи (випадкових зборів людей, не пов'язаних спільною діяльністю) до високоорганізованих груп, міжособистісні відносини в яких максимально підлеглі цілям спільної діяльності й опосередковані нею.

За другим критерієм можна виділити групи з позитивною і негативною соціальною спрямованістю. Розвиток групи характеризується динамікою зміни її властивостей за обома параметрами, що передбачає можливість регресивної зміни відносин (зміна соціальної спрямованості з позитивної на негативну або вузькогрупову) і дає можливість чіткої типологізації численних реально існуючих груп за запропонованими параметрами.

У західній соціальній психології існує велика кількість моделей розвитку групи. Для більшості з них характерне виділення трьох основних етапів або стадій: орієнтування в ситуації, конфлікт і досягнення згоди або рівноваги. Модель розвитку групи, запропонована американським психологом Б. Такменом, заснована на виділенні двох основних сфер або вимірів групової життєдіяльності: ділової, пов'язаної з вирішенням групової задачі, і міжособистісної, пов'язаної з розвитком групової структури.

У сфері ділової активності Б. Такмен виділяє наступні стадії: орієнтування в задачі і пошук оптимального способу її вирішення; емоційні реакції на вимоги задачі, протидія членів групи вимогам, пропонованим до них у зв'язку з вирішенням задачі і суперечним їх власним намірам; відкритий обмін інформацією з метою досягнення більш глибокого розуміння намірів один одного і пошуку альтернатив; ухвалення рішення й активні спільні дії щодо його реалізації.

У сфері міжособистісної активності Б. Такмен виділяє стадії: «перевірка і залежність», орієнтування членів групи в характері дій один одного і пошук взаємоприйнятої поведінки; «внутрішній конфлікт», пов'язаний з порушенням взаємодії і відсутністю єдності в групі; «розвиток групової згуртованості», подолання и розбіжностей і дозвіл конфліктів; функціонально-рольова погодженість, пов'язана з утворенням рольової структури групи, яка відповідає змісту групової задачі.

Зміни у зазначених сферах протікають взаємозалежно, а протиріччя між ними можуть розглядатися як механізми групового розвитку.