3.Наслідки “Празької весни”

Усередині Чехословаччини двоє студентів, Ян Палах та Ян Заїц, з інтервалом у місяць у 1969 році здійснили самоспалення, протестуючи проти окупації (аналогічний вчинок ветерана польської Армії Крайової Ришарда Сівеца, котрий спалив себе у відповідь на вторгнення за чотири місяці до чехів, ще 8 вересня 1968 року, залишився непоміченим). Протягом шістдесятих років самоспалення були поширеною практикою серед буддійських монахів із Південного В’єтнаму, які таким чином протестували спочатку проти правої диктатури католика Нго Дінь Дьєма, а згодом — проти американської військової присутності. Безпосередньо виступи у Чехословаччині та Польщі могли бути інспіровані схожими діями декількох американців, які зневірилися у можливості зупинити В’єтнамську війну. Такі відчайдушні кроки яскраво свідчили про ступінь самопожертви, на яку були готові піти радикали шістдесятих заради ідеалів свободи — самопожертви, про яку, з точки зору егоїстичного обивателя, у ХХ столітті слід би було забути.

Дубчек, із яким найчастіше ототожнювали «Празьку весну» (забуваючи, що низові рухи розвивалися незалежно від волі окремої особистості), формально перебував на посту першого секретаря ЦК КПЧ і очолював Федеральні збори Чехословаччини до квітня 1969 року. Зміщений із постів у своїй країні в 1969-1970 році, він деякий час був послом у Туреччині. Безпосередньо йому звинувачення в опортунізмі не пред’являлися, але за потурання «правоопортуністичним опонентам» в 1970 році Дубчек був виключений із Компартії Чехословаччини, позбавлений статусу депутата і відправлений на роботу керівника лісництвами у системі словацького лісового господарства, де й пропрацював до виходу на пенсію в 1981 році.

Багато кому з рядових активістів «Празької весни» пощастило менше — вони були засуджені, звільнені з роботи чи позбавлені можливості друкуватися (навіть популярних у СРСР чехословацьких мандрівників Ганзелку і Зикмунда позбавили роботи, заборонили виїжджати за кордон, перестали видавати). Чимало з діячів культури, які постраждали після розгрому «Празької весни», через 9 років підписали правозахисну «Хартію-77», яка матиме і власного мученика — філософа-феноменолога Яна Паточку, який помер через кілька днів після 11-годинного допиту в поліції.

Дуже показово, що перший політичний процес, розв’язаний за гусаківської «нормалізації», був спрямований проти місцевих «нових лівих», «Руху революційної молоді» — революційно-марксистської організації періоду «Празької весни» з симпатіями до троцькізму (її члени перекладали «Зраджену революцію» Троцького і проводили відповідні дискусії) та анархізму (вони не забували про знищення держави як результат революційного процесу). Після введення радянських військ до Чехословаччини, «Рух» чинив чи не найсильніший опір окупантам і консерваторам із партійного керівництва. Судовий процес над шістнадцятьма членами «Руху революційної молоді», у тому числі журналістами Петром Ухлом та Петрушкою Шустровою, закінчився у березні 1971 року засудженням їх до різних тюремних строків, у відповідь на що закордонні ліві радикали проводили акції солідарності з ув’язненими.

Наприкінці вісімдесятих у «східному блоці» знову заговорили про «Празьку весну» та «демократичний соціалізм». Михайло Горбачов навіть стверджував, що «Празьку весну» та «перебудову» буцімто не розділяє нічого, крім двадцяти років. Вацлав Гавел, драматург, чия критика режиму надихала ліберальну інтелігенцію на спротив, став президентом завдяки «Оксамитовій революції» 1989 року, що відкрила у Чехословаччині шлях буржуазній демократії — однак уже скоро виявилося, що то була не та система, за яку боролися і навіть гинули у 1968-му. За популярністю аж до трагічної загибелі у результаті автокатастрофи з Гавелом міг зрівнятися лише один політик, знакова фігура для демократичних лівих — Александр Дубчек, ще один символ спадку 1968 та 1989 років, людина, чия посмішка немовби втілила «людське обличчя» такого соціалізму, якого він прагнув досягнути.

Та колапс так званого «реального соціалізму» означав не перехід до демократичного соціалізму, а реставрацію (чи «друге видання») капіталізму. Чимало з дисидентів, ветеранів «Празької весни» і підписантів «Хартії-77» уже давно розчарувалися у лівих ідеях і вважали, що так воно і має бути. Більш далекоглядні з них готувалися до нової боротьби — зокрема, Егон Бонді, його однодумець із «Руху революційної молоді» Петр Ухл та фантаст Александр Крамер, котрі об’єдналися в «Ліву альтернативу», яка закликала до самоврядного соціалізму замість капіталізму.

Радянська армія пішла (останній ешелон із радянськими солдатами покинув країну 21 червня 1991 року), залишивши серйозно пошкодженими 60 із 73 об’єктів, які використовувала. Мрія про рівноправний двонаціональний проект розпалася разом із самою Чехословаччиною, дехто з учорашніх дисидентів, які вписалися в нову систему, злилися з учорашніми компартійцями і новими популістами у рівні своєї корумпованості, а Гавел заходився влаштовувати судилища над злочинами «комунізму».